Імідж України в Європі: демократія, що розвивається, чи країна ґастарбайтерів, олігархів та Чорнобиля?

Імідж України в Європі: демократія, що розвивається, чи країна ґастарбайтерів, олігархів та Чорнобиля?

 

Імідж України в Європі: демократія, що розвивається, чи країна ґастарбайтерів, олігархів та Чорнобиля?

Андрій Макаренко

13 квітня 2010 року  у конференц-залі готелю «Воздвиженський» відбулася публічна подіумна дискусія на тему «Імідж України в Європі: демократія, що розвивається, чи країна ґастарбайтерів, олігархів та Чорнобиля?», яку українське Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля проводило спільно з Посольством Французької Республіки в Україні.

Не дивлячись на те, що тема іміджу України за кордоном не є новою і при нагоді стає предметом багатьох дискусій і круглих столів , інтерес до неї аж ніяк не вщухає, яскравим підтвердженням чого стала надзвичайно велика кількість гостей, які, навіть за відсутності вільних місць у залі, залишились  спостерігати за ходом дискусії.

Цього разу увага доповідачів та гостей була зосереджена на особливостях сприйняття України та українців у трьох європейських країнах. Про те, як відносяться до України у Німеччині, доповідав німецький журналіст Клеменс Хоффманн, у Франції – французька есеїстка та журналістка пані Анні Добантон. З польським досвідом поділився український історик Андрій Портнов, який протягом тривалого часу навчався й проводив наукові дослідження у Польщі.

У ході дискусії як доповідачі, так і гості одностайно погодилися з тим, що за роки незалежності Україні так і не вдалося розробити цілісну державну інформаційну політику у відносинах із зовнішнім світом. Відтак уявлення про Україну у громадян Європейського Союзу складається зі спорадичних резонансних подій, якими наша держава час від часу дає про себе знати. Відповідно й образ України сприймається у кожній країні по-різному.

У Німеччині, наприклад, мешкають 150 тис. українських громадян з українським паспортом та 50 тис. з німецьким паспортом, тобто 200 тис. українців але в цілому німці знають дуже мало про Україну. Вони чули про Помаранчеву революцію, вони знають жінку-політика  з кумедною зачіскою, вони обожнюють братів Кличко та втомлені від газової суперечки з РФ. В Німеччині знають також колишнього міністра МВС, якого було заарештовано минулого року у аеропорті Франкфурта.  «Звичайно, можна казати про певну зверхність німців. Але довгий час Німеччина також не цікавилась Польщею. За часів, коли ще стояв Берлінський мур  багато німців, що жили у західній частині, не дуже цікавились життям німців у Східній Німеччині. Водночас Україна не має можливості чекати, доки німці, в решті решт,   самі виявлять інтерес до неї. Україна мусить набагато більше робити собі реклами назовні, аніж вона робить це зараз, вона мусить створювати приводи, аби про неї говорили», - зазначив пан Хоффманн.

Водночас дається взнаки те, що в Україні дійсно майже немає іноземних журналістів. Німецькі  теле- та радіоканали мають постійні представництва у Москві. Чимало німецьких журналістів, що періодично пишуть про Україну, постійно мешкають у Варшаві. Тому сюжети про Україну мають постійно  конкурувати з сюжетами з російського або польського повсякдення. Але навіть для тих небагатьох журналістів, що перебувають в Україні, надзвичайно складно працювати за умов лінгвістичної обмеженості місцевих джерел інформації та «важкодоступності»  українських політиків. Власне українські політики за звичай зайняті самі собою. Тобто ефект, який вони створюють всередині країни для них важливіший за зовнішній.

У Франції Україна була майже до початку 2000-х років великим невідомим. Те саме стосувалось Румунії або Угорщини на початку 80-х років.  На сьогодні за умов розвиненості засобів масової комунікації залишатися невідомим навіть з технічної точки зору доволі важко. Отже те, що про Україну все-таки почнуть дізнаватися, очевидно. Події 2004 року в Україні були яскравим інформаційним приводом для зовнішнього світу. У той час Україна набула добру репутацію. Але про добру репутацію треба постійно дбати, чого, на жаль, поки що немає.   

На відміну від Німеччини, Франції і решти західноєвропейських країн, у Польщі  не було проблем з визнанням суб’єктності України і її відрізанням від Росії і Білорусії. В силу історичних обставин образ України в Польщі мав багато регіональних складових. Тобто в польському образі України є набагато більше Галичини, трошки менше Волині, ще трошки менше Одеси й Донеччини, ніж України як такої. Зацікавлення Україною польськими ЗМІ безумовно є, причому воно абсолютно диспропорційне зацікавленню Польщею в українських ЗМІ. Якщо у польських періодичних виданнях є щотижня декілька матеріалів про Україну, то в українських ЗМІ – телебаченні, газетах, Інтернеті –  взагалі немає Польщі. Не можна викликати зацікавленість до України у сусідів, не цікавлячись ними. 

Тенденцією останнього часу у Сприйнятті України у Польщі стало, по-перше,  зростання втомленості і розчарування в Україні. Полякам дуже важко зрозуміти, чому Україна не хоче бути самостійною державою, чому в нас половина уряду не говорить державною мовою, чому ми не знаємо, чи ми хочемо у НАТО, чи у митний союз з Росією. По-друге, це поступове поглиблення соціально-культурних відмінностей між Україною та ЄС. Зараз кордон між Україною та Польщею стає кордоном щодо тривалості життя, відкритості пересування, рівня знання мов, якості освіти. Ці всі речі значно ускладнюють розуміння пересічним поляком українців, тому що щоразу вони будуть жити в різних соціо-економічних і культурних світах.

Учасники дискусії не оминули також і того моменту, що українці, не маючи комплексного системного уявлення про власну інформаційну стратегію, поки що не можуть, або не хочуть адекватно презентувати свою країну назовні. Типовою помилкою є демонізація, або навпаки, героїзація України з притаманним наданням їй унікальної винятковості, оздобленої  численними міфами про «серце Європи», високорозвинену трипільську цивілізацію, звитяжілих лицарів-козаків тощо. Так само, як свого часу Польщу, Румунію чи Болгарію, Україну кінець-кінцем мають ще відкрити у Європі, але без участі самих українців це неможливо.

Програму заходу можна знайти у PDF-додатку даної статті.

0 Коментарі

Додати новий коментар

Додати новий коментар