Приціли теорій, барикади практик – приватне стає політичним на пострадянському просторі

Розмову про тілесність у пострадянській Україні неможливо вести, не згадавши політики тіла у Радянському Союзі. Російський дослідник Ігор Кон виділяє чотири ідеологічні етапи регулювання приватності у Радянському Союзі: 1917 — 1930 — емансипація жіноцтва та сексуальності, занепад традиційних форм шлюбу; 1930 — 1956 — встановлення тоталітарного контролю над особистістю, в тому числі над сексуальністю через її заперечення та придушення; 1956 — 1986 — медикалізація і моралізація сексуальності; з 1987 — вульгаризація і комерціалізація сфери приватного, які супроводжуються моральними паніками.

Оскільки приватна сфера «закріплена» за жінками, то саме способи конструювання жіночої тілесності, сексуальності і соціальної поведінки задають рамки політики приватного на пострадянському просторі. 1990ті роки в Україні стали десятиліттям розвитку двох основних риторик приватної сфери, які водночас заперечують та доповнюють одна одну. З одного боку, це консервативний дискурс  повернення до коренів, національних традицій, духовності та моралі, найяскравіше виражений у гендерній моделі «Берегині», та вписаний у державницько-націоналістичну ідеологію. З іншого – прогресуюча комерціалізація та експлуатація жіночого тіла і сексуальності на фоні ринкових реформ (гендерна модель «Барбі»). Позірна антагоністичність між «Берегинею» і «Барбі» (сексуальність «Берегині» зведена до репродуктивної функції, в той час як для «Барбі» вона є основою ідентичності) зникає, якщо розглядати ці гендерні моделі крізь призму влади і домінування – основою обох є служіння/обслуговування чоловіків через надання послуг відтворення, догляду та виховання або ж еротизованої насолоди, однак жодна не позиціонує жінку як самоцінну і самодостатню людську істоту.

Обидві риторики (влучно описані у 2002 році Оксаною Кісь) активно присутні у публічному дискурсі, створюючи ситуацію подвійних стандартів у процесі гендерної соціалізації молодих жінок – адже їм доводиться поєднувати ці суперечливі моделі, вибудовуючи власну ідентичність «супер-жінки» як матері, доглядачки домашнього вогнища, красуні, і, водночас – джерела матеріальних ресурсів для власної сім’ї. Остання роль досі залишається поза суспільним осмисленням. Тетяна Журженко описує, як у 1990х на фоні розриву гендерного контракту працюючої матері та держави, характерного для СРСР, економічного зубожіння і масового безробіття, риторика “повернення жінки в сім'ю” подавалась як відновлення “нормального стану речей”, порушеного демонічним радянським режимом, насправді ж слугувала витісненню жінок з висококонкуретного ринку праці. У реальності дуже мало українських громадянок могли/можуть дозволити собі безтурботне існування домогосподарки, яку забезпечує чоловік, в той же час на дискурсивному рівні жіноча економічна незалежність позиціонується як небажана і навіть принизлива, що впливає як на рівень мотивації самих жінок.

Послідовне вилучення ідеалів професійної реалізації та фінансової самостійності з гендерних моделей жіноцтва безпосередньо впливає на рівень доступу/володіння економічними ресурсами (за різними підрахунками, жінкам належить 5-10% світової власності), яке є основною автономності життєвих сценаріїв, кращою страховкою від насильства та залежностей, а також єдиним можливим фундаментом для зміни символічного дискурсу, який у психоаналітичній традиції називають відсутністю жінки (лаканівське «жінка не існує» – тобто, існує у статусі відхилення, аномалії від норми людини-чоловіка). Володіння економічними ресурсами є також ключем доступу до влади у системі симульованої демократії.

У сьогоднішній Україні економічна дискримінація виявляється тісно пов’язана з репродуктивною сферою. Акцент на материнстві як основній жіночій ролі/місії тягне за собою цілий логічний ланцюжок: жінкам (як соціальній групі) платять менше не «просто бо так склалося», а тому що у процесі виховання їх налаштовують на приватну, сімейну сферу, а не публічну професійну діяльність, вони отримують менше навичок конкурентної боротьби та агресивного відстоювання власних прав, у суспільстві побутує думка про непотрібність високої зарплатні і роботи узагалі для жінки і необхідність високих прибутків для чоловіка («йому треба годувати сім’ю»), жінок менш охоче беруть на роботу і просувають по службі саме через уявлення про те, що жінка більше часу присвячуватиме дітям, у той час як чоловік може без проблем працювати понаднормово («зараз міністрам доводиться працювати по 15 годин на добу, і тому я жодній жінці, а тим більше якщо у неї діти, не побажав би таких навантажень», Прем’єр-міністр Микола Азаров). Таким чином, доки діти «закріплені» лише за жінками, за ними (не залежно від того, є в конкретної жінки діти чи ні) також «закріплена» скляна стеля у всіх сферах, де є доступ до матеріальних і владних ресурсів. Можна простежити прямий і взаємовигідний зв’язок між моралізацією та неоліберальними реформами: позиціонування материнства як основної, природної місії, яка єдина здатна дати жінці справжнє екзистенційне задоволення, є ідеальним прикриттям для демонтажу соціальної держави і покладання відповідальності за репродукцію на самих громадян, вірніше – на громадянок. Акцент на материнстві також зумовлює суворіший соціальний контроль над тілесністю та моральністю жінок.

Маніпулювання інформацією та посилання на вигадане ідилічне минуле є основою моральних панік різного ґатунку, які блокують відкриту громадську дискусію про сфери приватного. Типовим прикладом є анти-абортна істерія, яка супроводжується закликами до клерикалізації суспільства та відродження духовності – останнє передбачає лицемірну етику вбереження (молоді) від сексу. Так, програми сексуального виховання в освітніх закладах пропонують замінити на пропагування дошлюбної стриманості. Консерватори постулюють нерозривний зв’язок між сексом та репродукцією (особливо, якщо мова про жінок), забуваючи, що не кожен статевий акт має на меті вагітність, і що еротичне задоволення є таким же тілесним процесом (отже «природним»), як і продовження роду.

Альтернативні сексуальності та гендерні ідентичності, не спрямовані (прямо) на репродукцію, маргіналізуються та демонізуються, оскільки суперечать інтересам масштабних соціальних агентів. Суспільство, що прагне самовідтворюватись, та держава-розпорядниця інтересів суспільства, якій потрібні нові платни(ки)ці податків; роботодавці як клас, якому необхідна робоча сила, що вироблятиме додану вартість, – потребують репродуктивної праці, однак не бажають брати на себе частину відповідальності за неї. Зв’язка репродукції і сексуальності, супутнє консервативне моралізаторство є риторичними конструктами, які відволікають увагу громадян/ок від матеріальних і соціальних умов їх приватного життя, блокують потенціал солідарності у боротьбі за власні права та свободи, отже, слугують покладанню основного тягаря репродуктивної праці саме на індивідів/ок.

Українці та українки мають драматичну потребу у нових гендерних моделях, які відповідатимуть сучасному життєвому досвіду, а також у не-лицемірній політиці приватної сфери (романтичних сценаріїв, сексуальності та репродукції). «Приватне стає політичним» на пострадянському просторі усупереч домінантному символічному дискурсу, однак завдяки економічному базису – професійній зайнятості українських жінок та поколіннєвій зміні – адже саме зараз у публічну сферу активно входять громадян(к)и, народжені наприкінці 1980х – початку 1990х років, і опиняються перед вибором – або ж прийняти репресивні правила неоліберальної економіки та симульованої демократії, або творити – шляхом перманентного експерименту – простір низової політики.

Новаторським практикам приватного, які зароджуються та розвиваються у 2000х роках, бракує теоретичного осмислення і політичного вислову. У той час як за активної підтримки політичних партій публічний простір в Україні клерикалізується (аж до проведення Хресної Ходи, «присвяченої збереженню України від поширення гендеру, гомосексуалізму та ювенальної юстиції», Львів, 30.03.2011), формування емансипативних політик приватного стає повісткою дня нового покоління низових рухів, які визнають фемінізм як важливу частину власної ідеології (хоча «Фемен» найпомітніші, однак вони далеко не єдині – є ще нові ліві, анархофеміністки, групи «Гендер Львів», “Феміністична Офензива”, студентська профспілка «Пряма Дія», кураторський колектив «Худрада», громадські організації, які мають політичну, а не лише просвітницьку позицію – ГО «Інсайт», Гендерна експертна платформа ГІАЦ «Крона» та ін.). Серед їх основних завдань:

• створення простору для низової політики, 
• акцент на економічній дискримінації жіноцтва у системі патріархального капіталізму,
• артикуляція новаторських риторик приватного через символічне розділення сексуальної і репродуктивної поведінки, 
• постулювання сексуальних прав і цінності у різноманітті у першій сфері, і спільної (розділеної між зацікавленими соціальними агентами) репродуктивної відповідальності як нової програми дій у другій, 
• підтримка альтернативних сценаріїв материнства та батьківства.

---------