Станіслав Федорчук
Після презентації фільму Якоба Пройсса «Інший Челсі» в Донецьку, здавалося б таємниця створення документальної стрічки розкрита. Крім того, доволі вичерпні коментарі самого режисера мали б остаточно відкрити не тільки мотивацію створення фільму, а й налаштування його дійових осіб після виходу стрічки в світ. Проте, оглядачі не стримували своїх фантазій – хто, рятуючи імідж «крутих хлопців», що потрапили до об’єктиву кінострічки, а хто навпаки – вбачаючи в ній виключно політично заангажовану роботу, яку слід використати для критики опонентів. В цьому напевно, чи не найбільше питання української журналістики, як можна знімати фільм за недержавні кошти, не маючи жодних настанов про те, що саме слід знімати.
Проте, глядацька аудиторія як в Києві, так і в Донецьку доволі емоційно реагувала не тільки на перебіг фільму, а й з великою симпатією поставилася до спроби показати життя звичайних донецьких шахтарів і чиновників, а також футбольного клубу «Шахтар».
Як виявилося, Якоб Пройсс планував знімати документальну стрічку про молодіжний вид відпочинку і урбаністичного спорту – паркур в Донецьку. Філософія цього молодіжного руху доволі проста і складна водночас, це переміщення і долання перешкод в місті або спеціально облаштованих майданчиках. Французький режисер Люк Бесон навіть створив художню стрічку «Ямакасі: нові самураї», яка оповідала про пригоди молодих людей, що займалися паркуром. Однак, на відміну від Люка Бесона, Якобу Пройссу не вдалося знайти для зйомок відповідної команди, яка б мешкала в Донецьку і могла б показати свою майстерність на тлі промислової архітектури.
Відповідно, слід було шукати новий сюжет і він з’явився абсолютно раптово – Якоб разом з членами своєї знімальної групи відправився на матч футбольного клубу «Шахтар». Саме там він познайомився з шахтарями-вболівальниками, які і стали героями його фільму.
Якоб Пройсс є не лише режисером, а й людиною, яка багато разів перебувала на пострадянському просторі. Маючи юридичну освіту він неодноразово був в складі міжнародних місій з спостереження за виборами, як в Росії, так і в Україні. Проте, для тих, хто спробує знайти в фільмі «Інший Челсі» моралізування чи повчання, чекає розчарування. Центральним пов’язуючим образом фільму є сам футбольний клуб «Шахтар», який давно перетворився з суто спортивного феномену на одну з візитних карток Донецька і місцевих мешканців, символом не тільки соціальним та економічним, а й політичним. Демонструючи своїм глядачам вболівальників ФК «Шахтар» Якоб Пройсс показує, наскільки вони переймаються перемогами своєї команди, яка прямує до перемоги в Кубку УЕФА. Проте, об’єктив його камери доволі уважний – він прекрасно розрізняє «мешканців» VIP-сектору і працівників шахти «Путіловська», які так само є вболівальниками. Попри те, що їх побут разючий – його герої не тільки поділяють політичні погляди чи радше, риторику Партії Регіонів та її представника в міській раді Миколи Левченка. Мало того, всі вони усвідомлюють не лише яким чином було накопичені первинні капітали сучасної української політичної еліти, але й вишукують поміж них тих, хто є «меншим злом».
Під час зйомок фільму глядачі мають можливість побачити життя і роботу донецького чиновника Миколи Левченка, який просторікує про велику політику, Йосипа Сталіна, вирішує питання пов’язані з будівельним бізнесом, в якому він має партнерську долю. Водночас, він намагається з усіх сил подобатися своїм виборцям, демонструючи відвертий популізм і невігластво, – робочий кабінет нагадує більше пострадянську кунсткамеру, де поруч портрет Сталіна і Махно, численні ікони і зброя, російські прапори і герб міста Москва. Попри те, що ця еклектично вибухова суміш оточує головного героя, об’єктив висвітлює його любов до влади і, зрештою, бажання її примножити. Як виявилося, Якоб Пройсс відвідав кабінет Миколи Левченка і побачив на місці портрета Йосипу Сталіну ...пейзаж. Вочевидь, чиновник вирішив змінити ідеологічний дизайн кабінету, на всяк випадок.
Напевне, не слід очікувати великих докорів сумління з боку місцевих чиновників, адже імунітет до громадської думки в них доволі серйозний. Хоча, було видно по блідим обличчям присутніх на показі речників міської ради, наскільки вони заскочені фактом показу цього фільму і як нервово реагують на критичні запитання, які лунали на прес-конференції. Микола Левченко навіть «забув» назву донецької будівельної кампанії, в якій він мав свою партнерську долю.
Хоча сміх має велику терапевтичну дію, донецьким чиновникам було не до жартів – чи не вперше, представники західноєвропейського світу зняли документальний фільм про Донецьк, а в ньому не декорації головних вулиць міста і правильні вислови з боку чиновників та мешканців, а звичайне, буденне життя шахтарів. Головне нарікання з боку місцевої преси було в тому, що бачте Якоб Пройсс, чи не навмисне вибрав одну з депресивних шахт міста. Однак, як стверджує сам режисер, він не обирав жодної шахти для зйомок, а лише познайомився з шахтарями, які й стали його провідниками в одну з найстаріших копалень міста шахту «Путіловську». Можна собі лише уявити, який би вийшов документальний фільм Якоба Пройсса про невеликі міста Донбасу, де є закриті вугільні підприємства, а шахтарі вимушені працювати нелегально на «копанках», саморобних шахтах.
Показ фільму «Інший Челсі» в Донецьку відбувався за підтримки Генерального консульства Німеччини та Фонду імені Гайнріха Бьолля. Попит на квитки був величезним, за два дні показу в Донецьку «Інший Челсі» було продемонстровано чотири рази. Поза сумнівами, було б добре, якби фільм побачили всі українські глядачі, оскільки він є яскравим зразком фільму про людей та їхнє життя, без жодної ретуші та фальшу.
Однак, не слід забувати, що стрічка призначалася насамперед для німецького глядача, який так само високо оцінив спробу Якоба Пройсса розповісти про Донецьк і місцевих мешканців.
Проте, головні висновки про фільм ще попереду – адже уважний глядач побачить не лише інший Донбас (не такий, який про нього оповідають шпальти газет і телеканали) і не той, яким він видається з вершин Верховної Ради чи вікна п’ятизіркового «Донбас Паласу», а насамперед Донецьк через призму життя простих людей, їхнього побуту, інтересів, переконань і роботи. В цьому одна з найбільших переваг фільму, як можливості показати не тільки фасад краю – його гіпертрофовану самозакоханість чиновників та «Донбас Арену», гарно вбраний центр міста, а й ті соціальні проблеми, що з ними стикається більшість мешканців. Їхня важка праця не дає їм багато можливостей, тому вони знаходять розраду як вболівальники ФК «Шахтар» і сумлінно відвідують всі матчі улюбленої команди.
З іншого боку, в фільмі ми бачимо патерналістський світогляд простих мешканців краю, які працюючи на великих промислових підприємствах очікують на інвесторів, на добру владу, зміни на краще, вдаючи, що ніби їх дійсно влаштовує існуючий лад. Можливо, саме в цьому антропологічному підході Якоба Пройсса і криється розгадка штучного розподілу на «дві України», бо його герої показані в природному для них життєвому середовищі, а не плакатному чи політично заангажованому. Відсутність громадянського суспільства, точніше його дисфункціональність для Донбасу, коли громадянські права і свободи залишаються правом для обраних членів суспільства на «Лексусах», можливе лише за пасивності населення, його орієнтації на те, що течія часу здатна перетворити пострадянське суспільство на успішне та розвинене.
Однак, Якоб Пройсс і його «Інше Челсі» аж ніяк не виглядає як присуд або есхатологічне бачення, а скоріш як нагадування про те, що кожну політичну та суспільну проблему неможливо відділити від поточного життя людей, яке аж ніяк не виглядає як суцільне шоу. Хотілося б вірити, що подібні життєво правдиві документальні стрічки відкриють іншу сторону нашого життя в Донбасі та Україні й дозволять більш критично оцінювати будь-яку владу, якими б політичними гаслами чи символами вона не оперувала. «Інший Челсі» це оповідь про багатовимірність нашого життя, яке неможливо і не варто зводити до політичного протистояння, яке аж ніяк не визначає якості щоденного буття, а тим більше життєвих цінностей та проблем.
Станіслав Федорчук