Кирил Савін
Партії зелених в порівнянні з традиційними соціал-демократичними, консервативними чи ліберальними партіями в багатьох країнах досить нове політичне явище; проте вони змогли швидко знайти своє місце серед різних політичних сил в усьому світі. В даний час успіхи зелених партій в багатьох країнах говорять про себе: під час парламентських виборів 2010 року в Австралії Австралійські Зелені змогли стати третьою за величиною партією в парламенті, цей результат був відсвяткований як прорив. Також у Німеччині завдяки зростаючим результатам соціологічних опитувань Зелені укріплюють свою стабільну позицію як третя за величиною політична сила і урбанна народна партія. Вперше маючи 24% за підсумками загально-німецького опитування вони обходять соціал-демократів. Крім того є реальні шанси на те, що в Берліні, де партія Зелених є особливо сильною, зелена кандидатка Ренате Кюнаст може бути обраною мером.
На президентських виборах в Бразилії кандидат від партії Зелених Марина Сілва здивувала всіх. В першому турі президентських виборів вона набрала сенсаційні 20% і тим самим є реальним переможцем виборів: тому що два інших кандидати в президенти мають в ній потребу як в партнері по коаліції, вона тепер має сильний вплив на другий тур виборів і на формування уряду. В останні роки в ряді інших країн партіям зелених також вдалося увійти до складу уряду (серед них Угорщина та Чеська Республіка).
Початок
Те, що ми тепер називаємо "Зелений рух" взяло свій початок в кінці 1960-х в Австралії, Новій Зеландії та країнах Західної Європи. Його поява була тісно пов'язана з протестами 1968 року, течією нових лівих в Західній Європі і Північній Америці і зароджуванням нових соціальних рухів (обидва загальні терміни позначають досить різні групи, які були організовані в основному позапарламентно і розробляли нові політичні ідеї і стратегії різного напрямку). Так особливо місцеві, часто студентські групи та ініціативи поза державних установ можна назвати початком політики Зелених.
На початку 1970-х років з'явилися перші Зелені партії. Крок до парламентської політики не обійшовся без суперечок, але був виправданий перспективою бути в змозі не тільки поставити певні питання до політичного порядку денного, але й внести певне нове розуміння політики, що базується на сприйнятті принципів прямої демократії.
Починаючи з позапарламентського та партійного рівня і до сьогоднішньої риторики партії Зелених, політика Зелених була і буде пов'язана з ідеєю політичного оновлення. Одночасно Зелені посилаються на різні ідеї та інтелектуальні традиції, які набагато старші аніж сам рух Зелених. Дійсно новим в політиці Зелених є передусім те, що різні, раніше незалежно один від одного існуючі рухи були об'єднані в нову сучасну ліву ідеологічну концепцію. Це також можна спостерігати по відношенню до великої кількості різних груп, з яких спочатку складався рух - екологічні групи, анархісти, соціалісти, студентські групи, пацифісти, феміністки, групи, які були проти використання атомної енергії та інші. Найяскравіше про це було заявлено в 1980 році в першій федеральній програмі німецьких Зелених, в якій партія характеризується як соціальна, екологічна, демократична та така, що виступає проти насильства. Ці чотири базові елементи діють з тих пір як основні стовпи зеленої ідеології не тільки в Німеччині, але і в багатьох країнах. Про них буде пояснено нижче.
Принципи зеленої політики
Основним завданням політики Зелених є боротьба за поліпшення умов життя всього населення. Спочатку с цим була пов'язана ідея фундаментальних суспільних змін; критика була спрямована проти (промислового) капіталізму та присутніх в ньому механізмів конкуренції, а також проти різних форм експлуатації та дискримінації. На відміну від багатьох соціалістичних і комуністичних підходів для Зелених верховенство економічної експлуатації не було основним, а розглядалося водночас нарівні з іншими формами нерівності. Таким чином особливої ваги набувають такі теми, як гендерна рівність та расизм, що знаходить своє відображення у складі партії Зелених.
Екологія або охорона навколишнього середовища є однією з центральних тем зеленої політики, однак остання вміщує в собі набагато більше і не може бути зведена лише до цього тематичного напрямку. Критиці піддається передусім певна форма промислової економіки, що неминуче пов'язана з масштабним знищенням навколишнього середовища і безмежним споживанням природних ресурсів. Замість цього Зелені пропонують ідею сталої, орієнтованої на добробут людей, економіки. Поняття сталого розвитку в останні роки набуло великого значення. Цей термін означає, що виробництво товарів та стиль життя організовані таким чином, що з одного боку вони зменшують використання природних ресурсів, з іншого боку є екологічно чистими і не наносять шкоди навколишньому середовищу і людям.
В ідеї прямої демократії знаходять своє відображення з одного боку вплив місцевих осередків та рухів в історії утворення Зелених, з іншого боку також досвід неуспішних антиатомних протестів у Західній Європі: у 70-ті роки учасникам суспільних рухів не вдалося примусити уряди відмовитись від проатомного курсу в енергетиці. Прийнявши рішення увійти до парламенту, Зелені були змушені, незважаючи на їхні принципи прямої демократії, піти на суперечливий, враховуючи політичні «реалії», компроміс. Одночасно ця ідея прямої демократії знаходить і сьогодні своє відображення у вимогах участі громадян у політичних процесах та у важливості місцевих партійних осередків і їхньої котрольної функції щодо керівництва партії. За цим стоїть не що інше як принцип децентралізованої прямої демократії.
Завдяки тому, що ранні Зелені виступали проти наcильства, вони тим самим відокремилися від радикальних лівих груп, які в цілому не виключали насильство та терор як засіб політичної боротьби (в тому числі, бойові групи такі як ФЧА (RAF) або Червоні бригади, а також атономні групи всередені анти-атомного руху або революційні комуністи). У зеленій ідеології на місце (насильницького) революційного перевороту, який відповідно до марксистських уявлень повинен знищити центральне суспільне зло (капіталізм і класова боротьба), прийшла концепція реформістських змін в різних сферах (економіка, гендерна нерівність, расизм і т.д.) і на різних рівнях (від індивідуального до глобального). Принцип відмови від насильства відображає також вплив груп, які боролися за мир, виcтупали за глобальне роззброєння в контексті холодної війни та протестували проти «імперіалістичних війн».
Хоча ці принципи в основному залишаються в силі, політика Зелених в багатьох випадках за останні роки різко змінилася. Це можна побачити на прикладі німецької партії "Спілка 90/Зелені".
Зелені в Німеччині: від радикальної до впливової «центристської» партії?
У Німеччині зелений рух починався також на позапарламентському рівні та як об'єднання незалежних, частково радикальних, політичних угруповань. У 1970-х роках з'явилися перші виборчі списки Зелених на місцевому чи на земельному рівні, в 1981 році була заснована партія Зелених на федеральному рівні, яка об'єднала більшість представників Зелених списків земельного рівня. Цій партії вдалося спочатку, для багатьох несподіване, швидке зростання, і вже на федеральних виборах 1983 року партія змогла подолати 5%-бар'єр а на наступних виборах наблизилась до 10%, проте в 1990 році потерпіла поразку, не набравши і 5%.
У той час Зелені вважалися радикальною партією, тому що вони представляли свої політичні інтереси «безкомпромісно» і були ближчими до різноманітних низових громадських рухів ніж до парламентаризму. Протягом 90-х років партія проводила сильну і відкриту політику спрямовану на суспільний центр, що з одного боку дало змогу залучити нових виборців (особливо з прошарку молодих міських інтелектуалів та студентів), та з іншого боку зробило партію здатною в середньостроковій перспективі керувати країною: і в 90-ті роки німецькі Зелені спромоглися ввійти до різних земельних парламентів, а в 1998-му році вже як "Спілка 90/Зелені", об'єднана з східно-німецькою сестринською партією, ввійшла до складу червоно-зеленого Уряду об’єднаної Німеччини. Оборотною стороною цього розвитку були внутрішньопартійні розбіжності між так званими «фундаменталістами» („Fundis“) та «реалістами» („Realos“) та численні виходи із складу партії в ії лівому крилі. Особливо в період перебування Зелених у складі уряду можна було якнайкраще спостерігати такі розбіжності: коли Зелені пішли на такі компроміси як реформи Ґартца, які реструктурували систему соціального забезпечення за рахунок інтересів одержувачів державної соціальної допомоги, військові дій у Косово та атомний компроміс, який затягнув, обіцяний протягом виборчої кампанії відхід від використання атомної енергії на багато років. Цим самим Зелені розчарували не тільки радикальне крило партії, а й багатьох своїх виборців.
Великий інтерес викликає інтегративність основних Зелених тем, яку можна побачити під час розвитку німецької партії Зелених. Охорона навколишнього середовища і поновлювані джерела енергії, креативні, сталі й місцеві «зелені господарства» («green economies»), гендерна рівність («gender mainstreaming») або перевага здоров'я над ефективністю - це політичні вимоги, які в багатьох країнах вже давно стали визнаними більшістю політичних партій. Вони являють собою майбутнє і зміни, які в зеленому контексті сьогодні розглядаються не як радикальні суспільні перетворення, а скоріше як розумні реформи, які нікому не шкодять. Звичайно з бумом таких тем не тільки Зелені партії набули великого значення, а навіть партії іншого табору стали зеленішими. Завдяки цьому акцент на використання поновлювальних джерел енергії не є рідкістю навіть в програмах консервативних партій. Але як було вже сказано, політика Зелених зводиться не тільки до екологічної тематики, а спрямована в своїй діяльності на різні напрямки задля сприяння суспільним змінам.
Зелені в Східній Європі та Україні
Партії Зелених Східної Європи мають лише в рідкісних випадках постійну електоральну базу, навіть якщо вони в деяких країнах змогли досягти значних політичних успіхів. У 2004 році в Латвії вперше було обрано головою Уряду представника партії Зелених Індуліса Емсіса, в 2007 році Зелені увійшли до складу естонського парламенту і в тому ж році, до складу коаліційного уряду увійшла партія Зелених в Чехії. В інших країнах Східної Європи не існує до сьогодні не тільки таких успіхів, а навіть взагалі демократичних політичних партій, які можна було б назвати «Зеленими» в європейському розумінні цього поняття. Це cтосується нажаль і України.
Найстаріша і багатотрадиційна зелена партія в Україні - це Партія Зелених України. Якщо ще на початку своєї діяльності в 1990-х роках вона була ще тісно пов'язана з анти-атомним рухом та місцевими екологічними групами, то в наступні роки партія втратила цю суспільну базу, ставши заручником економічних та політичних інтересів незначної кількості людей. В 1998-ому році завдяки впливовим бізнесменам Партія Зелених України після великого успіху на виборах (5,5%) увійшла до складу українського парламенту, проте в наступні роки поступово втратила своє суспільне значення.
Через розколи та новоутворення партій за останні 20 років номінальна кількість зелених партії в Україні зросла до 6, з яких, на жаль, жодна не виросла вище статусу маргінальної партії. Насьогодні в українських засобах масової інформації найкраще представленим зеленим проектом є Політична партія «Зелені» пана Прогнімака. Ця партія хоч і використовує зелену риторику, але через зосередженість на одній особі (голові партії) складається враження, що ця партія є партією однієї людини і вона не представляє інтереси суспільного зеленого руху. Майбутнє покаже наскільки успішною буде ця партія та наскільки серйозно вона буде репрезентувати теми Зелених.
Поява зеленої політичної сили за принципом побудови «знизу-догори», звичайно, не виключено і для України, і як це показує приклад Марини Сілва в Бразилії, зелена політична сила може швидко набути великого політичного значення. Успіх Марини Сілва на президентських виборах пояснюється насамперед тим, що лише вона проводила програмну та ідеологічно сфокусовану виборчу кампанію, яка базувалася на чітких темах та аргументах. Що стосується України, де сьогодні чітке змістовно-програмне позиціонування партій є скоріше виключенням аніж правилом, такий курс в разі його відвертості може знайти прихильників серед політично активних та зацікавлених верств населення.
Кирило Савін (керівник Представництва фонду Гайнріха Бьолля в Києві)
Александр Форбругг (стажер в офісі фонду Гайнріха Бьолля в Києві)