Дискусія «Жовтий квиток: про проституцію століття тому й сьогодні» (читати анонс>>>) відбулася в доволі незвичному форматі, який поєднав у собі художню та критичну рефлексію. Головною гостею події була кураторка з Німеччини Ірен Стратенверт, чий проект «Жовтий квиток» дав поштовх до дискусії й задав тон – не холодно-раціональний, а скоріше емпатійний. Як зазначила модераторка дискусії Катерина Міщенко, це перша спроба публічної рефлексії на проблему проституції. Тож дуже позитивно, що розпочалася ця рефлексія саме з історичної перспективи й підважування різних ідеологічних позицій.
«Жовтий квиток» - one way ticket?
«Жовтий квиток» – поняття містке і влучне, самою згадкою якого колись можна було чітко визначити позицію його власниці в соціумі: «повія». До кінця існування Російської імперії цей документ надавав легальне право на секс-роботу, замінював і паспорт, і медичну книжку. Але «жовтий квиток» був документом неоднозначним: з одного боку, він надавав певний соціальний захист секс-працівницям, а з іншого – позбавляв їх паспорту громадянки й мінімізував шанси повернення до «порядного» життя. Суть проблеми й досьогодні залишилася незмінною: захистить легалізація проституції права секс-працівниць чи, навпаки, легалізує насилля та експлуатацію? Тому «жовтий квиток» виявляється плідною концептуальною рамкою для побудови рівнопредставленої дискусії.
Емпатія
Ірен Стратенверт пройшла шлях від архівної роботи до мультимедійного перформансу: листи жінок з історіями «з перших вуст» поєднуються з відстороненим дискурсом юридичної мови досьє. Всі фото переважно об’єктивізують жінок – ми бачимо їх сфотографованими на посвідчення повії або на досьє затримання. Крізь формальні документи проступають пронизливі погляди, які набирають індивідуальності під час зачитування їх листів або вироків. Важливим тут був як сам фізичний момент вокалізації з його експресивною силою, так і акт «надання права голосу». Модераторка дискусії наполягала саме на озвучуванні проблематики й необхідності поліфонії.
Більшість історій, звісно, є трагічними й засвідчують експлуатацію. Одна історія трохи вибивається з загальної картини – Роза Нелькен подорожує з однієї секс-столиці до іншої з власної волі й прохоплюється в листі між скаргами на нестачу грошей та переліком новокуплених речей: «Ти знаєш, любий, що я прагну сама чогось досягти». Оскільки більшість жінок, представлених у рамках проекту, були змушені вдатися до секс-роботи, й саме ця відсутність вибору піддається феміністичній критиці.
Критичний погляд
Таку позицію пояснювала Ольга Мартинюк, історик і активістка Феміністичної Офензиви. Вона проаналізувала демографічні та соціальні передумови виникнення масової торгівлі жінками в 1860-1930 роках. У той час жінка без чоловіка потрапляла до незахищеної категорії, адже не могла повністю забезпечити себе економічно через брак освіти, а також через обмеженість і неприбутковість «жіночих» професій. Вже тоді світовий трафік секс-працівниць був великою соціальною проблемою, і в більшості випадків жінки потрапляли в сексуальне рабство не тільки не з власної волі, але й не повністю усвідомлюючи, на що йдуть – показовими тут є польські плакати 1930 року, що попереджали молодих дівчат про небезпеки виїзду за кордон і спілкування з іноземцями.
Безперечно, за останні сто років ключові причини потрапляння до сфери сексуальної роботи змінилися – тепер жінки мають рівний доступ до освіти, та й гендерна стратифікація ринку праці поступово зникає у країнах із розвиненою демократією. Проте сектор секс-роботи не зменшується. Попри актуальність економічних чинників, сьогоднішнє життя змушує дошукуватись інших причин цього явища. Цей парадокс засвідчує необхідність дискусії навколо проблеми проституції, яка поки надзвичайно далека від вирішення, а також вимагає рішень щодо статусу цієї роботи у суспільстві.
Почути голос суб’єкта
Колишня секс-працівниця, а тепер лідерка Всеукраїнської Ліги «Легалайф» Олена Цукерман надала дискусії більш чітких рис, озвучивши позицію самих секс-працівниць, які зазвичай опиняються поза дискурсом. Подія «Жовтий квиток» відбулася в період і в рамках пожвавлення уваги до проблеми проституції – щойно в українському медіаполі з’явилася стаття «Секс-робота: солідарність, а не порятунок» (опублікована у 6-му номері журналу «Спільне» «Гендер та праця»). Її авторка, анонімна секс-працівниця, озвучує наступну думку: «Сьогодні також можна зустріти багатьох представниць середнього класу в русі за заборону секс-роботи, які мають місіонерське бажання «рятувати» «пропащих» жінок. При цьому вони намагаються накинути свої моральні вірування на тих, кого збираються «рятувати». Такий підхід дає їм можливість не тільки відчути те, що вони когось рятують, але і робити це без того (в більшості випадків), щоб ставити під сумнів власні дії та привілеї».
Олена Цукерман брала участь у дискусії на рівні з іншими впливовими opinion-maker’ками, вона відрізняється від жінок і дівчат, яких ми побачили у презентації: вона впевнена у своєму виборі, може відстояти свої права й зовсім не схожа на жертву. Олена переконана, що вибір професії секс-працівниці може бути вільним. У випадку, коли він таким не є, легалізація дозволить вимушеній працівниці зберегти себе й знайти вихід із ситуації.
Метою дискусії не було остаточне вирішення питання, а скоріше презентація ключових позицій усіх зацікавлених сторін: самих секс-працівниць, правозахисниць, мистецько-кураторського кола. Зацікавленість аудиторії, толерантний підхід навіть тих, хто радикально засуджує секс-роботу, та велика кількість запитань дали надію на те, що це питання вже можна розглядати на загальносуспільному рівні. Далі місія великою мірою покладається на видання з гендерної тематики та відкрите обговорення.