Усна історія в сучасній Україні: здобутки і виклики часу

Creator: Оксана Кісь. Creative Commons License Logo Це зображення поширюється на умовах ліцензії Creative Commons License.

Оксана Кісь

1-2 грудня 2016 у Харкові відбулася міжнародна наукова конференція “Усна історія в епоху змін: соціальні контексти, суспільно-політичні виклики, академічні стандарти”, організована Українською асоціацією усної історії у співпраці з кафедрою українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, Центру міської історії Центрально-Східної Європи (м. Львів, Україна), департаменту релігії та культури Саскачеванського Університету (м. Саскатун, Канада) та Чорнобильської історичної майстерні (м. Харків, Україна).

Форум, приурочений до 10-ліття створення Української Асоціації Усної Історії (жовтень 2006) зібрав разом 35 дослідниць/ків, краєзнавок/ців, активісток/ів та мисткинь/ців з різних міст України, Польщі, Канади і Німеччини, які у своїй професійній діяльності активно послуговуються методом та джерелами усної історії. Протягом двох днів вони ділилися власним досвідом, дискутували на значущі для усіх теми, обговорювали актуальні питання і тонкощі застосування усної історії у різних наукових, культурно-мистецьких, освітніх та громадських проектах.

Шлях, що його пройшла усна історія - як дослідницька ділянка – в Україні, був непростим і на різних етапах мав свої характерні особливості та долав властиві тому періоду виклики. На першому етапі (1990-і роки), теоретична криза і методологічний вакуум, що запанували у суспільно-гуманітарних науках на тлі масштабних політичних та ідеологічних трансформацій початку 1990-х, спонукали науковців до пошуку і опанування нового дослідницького інструментарію. Уже на самому початку української незалежності було розгорнуто два масштабних усноісторичних проекти: у 1992 р. Борис Гудзяк започаткував проект з дослідження історії Української Греко-Католицької Церкви у підпіллі, відтак у 1993-95 рр. під орудою Вільяма Нолла було реалізовано інший безпрецедентний усноісторичний проект про період примусової колективізації українського селянсьва селянства на межі 1920-30-х рр. Характерно, що в обох випадках ініціаторами та керівниками цих проектів були історики з Північної Америки, кожен з яких мав особистий і науковий інтерес до української тематики. Водночас, безпосередню участь у цих дослідженнях взяло чимало українських науковців (істориків, етнологів, фольлористів), які отримали нагоду познайомитися з теоретичними і методологічними засадами усноісторичних студій і набути навичок їх застосування на практиці.

Те, що перша половина 1990-х років була для українських дослідників саме періодом нагромадження знань та опанування принципів усноісторичних студій,  свідчить і той факт, що на першій в історії незалежної України міжнародній конференції з усної історії, яка відбулася у вересні 1994 р. у Львові , у якій брали участь дослідники з 17 країн, ключові доповіді та головний голос у дискусіях належали саме іноземним ученим, чиї знання та досвід у ділянці усної історії був на той час незрівнянно більшим.

Наступний етап у розвитку усної історії в Україні (кінець 1990-х – початок 2000-х років) характеризується активною практикою методів та прийомів, властивих цьому напрямку, у різних ділянках. У цей час новостворене Запорізьке наукове товариство ім. Я.Новицького (1997 р.) одним із завдань власної діяльності визначає вивчення історії краю шляхом запису особистих свідчень мешканців. Осередок організовує щорічні археографічні експедиції, матеріали яких згодом вилилися в солідну публікацію у багатотомній “Усній історії степової України”. У 2001-2004 рр. було реалізовано два різні всеукраїнські проекти з усної жіночої історії (які, своєю чергою, були частиною ширших міжнародних проектів з вивчення жіночого досвіду часів соціалізму). У 2005 р. було розгорнуто широкомасштабний проект з вивчення досвіду примусової праці в нацистській Німеччині часом Другої світової війни (з підтримки Фонду “Пам’ять, відповідальність, майбутнє”).

Фактично, цей період не лише збагатив українських дослідників практичними навичками та досвідом, але й привів до розуміння специфіки застосування цього методу у посттоталітарному суспільстві і необхідності системного вивчення методології усноісторичних студій, потреби викладання такої дисципліни у ВНЗ, а також створення архівів для належного упорядкування, зберігання та удоступнення нагромаджених усноісторичних джерел. Інституціоналізація усної історії фактично стала вимогою часу.

Переломним у цьому сенсі став 2006 р., який поклав початок новому етапу розвитку усної історії в Україні. Саме в цей рік відбулася ціла низка наукових подій (конференцій та семінарів) у різних містах України, що недвозначно засвідчила існування значного інтересу до усноісторичних методів і джерел, з одного боку, та наявність великої кількості науковців, які у своїй дослідницький практиці активно використовують усну історію, з іншого. Потреба формування професійної спільноти стала очевидною. Відтак наприкінці жовтня 2006 р. під час конференції «Усна історія в сучасних соціально-гуманітарних студіях: теорія і практика досліджень», яка відбулася у Харкові, було створено Українську Асоціацію Усної Історії. Головою спілки було обрано Гелінаду Грінченко, (на той час) кандидатку історичних наук, доцентку кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, одну з провідних фахівчинь з усної історії в Україні.

Останні 10 років відбувається постійна професіоналізації усної історії в Україні: дослідження на основі методології усної історії урізноманітнюються тематично, зростає якісний рівень проектів, вдосконалюється методика інтерв’ювання та аналізу наративів, захищено низку дисертацій на основі усноісторичних джерел, з’являються нові ініціативи та осередки усноісторичних студій у різних регіонах, розширюється співпраця між науковцями та громадськими активістами, краєзнавцями, освітянами і музейниками, урізноманітнюються форми публічних репрезентацій усноісторичних матеріалів.

Найважливішим є те, що поміж фахівцями з усної історії відбувається неперервний обмін думками і досвідом з актуальних для усіх тем і питань практики усної історії: за ці роки відбулося вісім наукових конференцій та семінарів, до участі в яких долучилися фахівці різного профілю: науковці (етнологи, історики, фольклористи, філологи, соціологи, психологи, філософи, краєзнавці, та ін.), краєзнавці, музейники, громадські активісти, освітяни, та ін. Оцінити доробок українських дослідників можна, ознайомившись з низкою видань за участі і підтримки УАУІ: збірники маетріалів конференції і семінарів, спеціальні тематичні числа академічних журналів “Схід Захід” (№11-12, 2008) та “Україна Модерна” (2007, №11) наочно демонструють зростання рівня усноісторичних студій в Україні.

Винятково важливим для динамічного розвитку усної історії є функціонування офіційної інтернет-сторінки УАУІ, де розміщено чимало корисних матеріалів методичного, бібліографічного, інформаційного плану, що допомагають початківцям опанувати базовий теоретико-методологічний інструментарій. Сайт є особливо цінним ресурсом для студентів та молодих науковців, адже тут у вільному доступі розміщено основні українські книжкові видання з усної історії та окремі важливі публікації членів УАУІ.

Від початків становлення усної історії як окремого дослідницького напрямку серед центральних проблем наукових рефлексій були питання суспільних викликів та політичної детермінованості, громадської ініціативи, політичного та академічного значення будь-якого усноісторичного проекту. Особливого звучання ці питання набувають у часи суспільних збурень та протистоянь в сучасній Україні, у період (пост)революційних потрясінь, на етапі активного опанування, подолання та «пропрацювання» минулого, які з новою силою актуалізували проблеми академічної та суспільно-політичної відповідальності усного історика, розуміння соціального та політичного контексту і потенційних наслідків здійснюваного проекту, дотримання дослідницької етики та розвитку фахових  навичок комунікації та взаємодії.

Окрім звичних питань методики інтерв’ювання, документування і архівування (збереження і удоступнення) спогадів, їх аналізу та різних способів репрезентації, серед основних викликів, з якими нині доводиться мати справу тим, хто працює у форматі усної історії, є наступні:

  • з часом все менше залишається безпосередніх свідків та учасників найбільш знакових подій ХХ ст., спогади яких становлять основний інтерес для усних істориків. Це спонукає дослідників все частіше звертатися до їхніх нащадків, маючи справу з вторинними спогадами. З огляду на це зростає актуальність напрацювання відповідних методик роботи з пост-пам’яттю (post-memory, Marian Hirsch);
  • на тлі розгортання Революції Гідності та війни на Донбасі все більшої актуальності набуває дискусія про те, коли подія стає минулим, історією, яку можна і треба вивчати у форматі усноісторичних студій;
  • драматичні події на Майдані та досвід АТО змушують звернути особливу увагу на психологічні аспекти роботи усних істориків, яким доводиться мати справу з людьми, що переживають гостру психологічну травму, перебувають в умовах збройного протистояння, зазнали особистих втрат, стали жертвами насильства тощо. 
  • у сучасних контекстах перед дослідниками постають нові етичні виклики, зумовлені загостренням політичних конфліктів в українському суспільстві, соціально-економічної кризи і зубожіння, тощо. Дослідникам доводиться виробляти додаткові прийоми і заходи, які допомагають “не нашкодити” ані респондентам, ані досліджуваним спільнотам, ані власне самому дослідникові. Збереження психічного здоров’я дослідників та зменшення ризиків  “професійного вигорання” стають актуальними темами порядку денного.
  • На перший план також виходять (раніше недооцінені) юридично-правові аспекти практики усної історії: у зв’язку з набуттям чинності Закону України “Про захист персональних даних” підвищуються вимоги до належного документального супроводу проектів, дотримання відповідних норм зберігання і особистих свідчень, пошуку ефективних механізмів їх архівування, удоступнення і використання.
  • Із зростанням популярності усної історії і долученням до відповідних ініціатив і проектів все більшого числа активістів та представників неакадемічних сфер, гострої актуальності набуває питання співпраці поміж науковцями і активістами, поєднання академічних і громадських вимірів усної історії, взаємодії різних середовищ з тим задля забезпечення і якості усноісторичних джерел, і суспільної користі усноісторичних проектів.
  • З огляду на це нового звучання набувають питання розвитку усноісторичної освіти для тих, хто працює у форматі усної історії. Навчальні курси з усної історії досі не стали невід’ємною частиною історичної освіти, водночас існує суспільних запит на освітні програми різного рівня (для вчителів, краєзнавців, активістів, музейників тощо).
  • Не втрачає своєї актуальності і питання позиціонування усної історії по відношенню до інших традиційних дисциплін, які застосовують подібні методи досліджень (етнологія, фольклористика, соціологія, антропологія), що, своєю чергою, вимагає чіткішого окреслення і предметного поля усної історії, критеріїв, норм і стандартів усноісторичних практик, які вирізняють ці дослідження супроти інших.

Усе це знов повертає до потреби поглиблення інституціоналізації усної історії в Україні.Ще один важливий крок у цьому напрямку було здійснено влітку 2016 р., коли УАУІ було офіційно зареєстровано як неприбуткову громадську організацію, затверджено її Статут, визначено основні цілі і завдання її діяльності.Формалізоване і фіксоване членство в УАУІ, яке здійснюватиметься за чіткими критеріями фаховості і досвіду, безсумнівно сприятиме більшій професіоналізації цієї ділянки, підвищенню якості проектів та зростанню престижу усної історії як важливого способу пізнання недавнього минулого.

Усі ці важливі теми опинилися у фокусі наукової дискусії під час конференції у Харкові. Відкрила захід доповідь “Усна історія та перезавантаження нації: політика “правди та примирення” в Канаді”, яку представила Наталія Ханенко-Фрізен, антропологиня з Університету Саскачеваня (Канада). Дослідниця показала, як усні розповіді представників корінних народів Канади, за відсутності інших письмових документів, були визнані доказом у судових процесах цих груп проти уряду Канади та провінцій за землю та стали підставою для початку процесу відновлення історичної справедливості по відношенню до місцевих племен. Більше того, саме усні свідчення (спогади) представників індіанських племен, яких у дитинстві було примусово вилучено у їхніх батьків та передано на виховання до державних інтернатів, дозволили розкрити страшну правду про досвід депривації, про психологічні та фізичні травми, яких вони зазнали у цих закладах, про розрив культурної тяглості і соціальних зв’язків, руйнування традиційної культури і, як результат, соціальну дезадаптацію колишніх вихованців інтернатів. Ці свідчення дали поштовх до руху за права корінного населення, яке врешті призвело до визнання злочинності скоєного, докорінного перегляду національної політики та запровадження широкомасштабних державних програм і заходів з подолання негативних наслідків дискримінації корінних народів в Канаді.Ці ідеї викликали жвавий відгук у присутніх, адже в новітній історії України також є чимало сторінок, коли саме особисті спогади стають єдиним джерелом достовірної інформації про злочини влади та підставою для засудження певних рішень (зокрема, Голодомор).

Роберт ван Ворен, професор Каунаського Університету ім. Вітаутаса Магнуса (Литва) та Державного Університету Тбілісі (Грузія) у своїй доповіді “Неповне минуле: відновлення історії політичних зловживань в радянській психіатрії за допомогою усної історії” поділився своїм багаторічним дослідженням про карально-репресивну психіатрію в СРСР. Дослідник розповів, наскільки однобоке уявлення дає саме лише вивчення офіційних документів керівних органів та закладів радянської психіатрії, яка виконувала замовлення КДБ у придушенні дисидентського руху в Україні та Росії.Як і в багатьох інших злочинів радянської влади, існує масив спогадів жертв репресивної психіатрії, однак практично відсутні свідчення її працівників. Учений розповів про власний досвід налагодження контактів з колишніми високопоставленими посадовцями психіатричної галузі та надзвичайний пізнавальний потенціал усної історії для отримання інсайдерської інформації про будову і функціонування, цієї частини репресивної системи. Професор ван Ворен виклав своє дослідження у книзі “Холодная война в психиатрии,” яка незабаром побачить світ.

Учасники панелі “Політика пам’яті у дзеркалі усноісторичної розповіді: герої і жертви мовчання” порушили цілу низку важливих проблем практики усної історії. Ярослав Борщик (Київ) на прикладі маніпуляції даними про кількість жертв Волинської трагедії 1943 р. показав проблему верифікації історичних фактів, які ґрунтуються виключно на свідченнях очевидців за умови недоступності відповідних записів. Оксана Хом’як (Київ) розкрила вплив панівних наративів з притаманними тенденціями до глорифікації та віктимізації колишніх вояків дивізії СС “Галичина” на конструювання їх персональних розповідей про пережите. Марта Гавришко (Львів) звернула увагу на замовчування травматичного досвіду учасниць націоналістичного підпілля на тлі їх суспільної стигматизації та страху підважити панівний героїчний наратив про ОУН і УПА. Аліна Добошевська (Краків) наголосила на особливій відповідальності істориків за те, як процес та результати досліджень впливають на долі їхніх респондентів та на спільноти у сенсі порозуміння і примирення чи розпалювання конфліктів і ворожнечі.

Панель “Колективна травма як особиста історія: проговорення болю” була повністю присвячена спогадам про Чорнобильську катастрофу. Микола Бривко (Київ) розкрив основні тематичні акценти у спогадах ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Вікторія Науменко (Харків) поділилася результатами антропологічного дослідження, проведеного з переселенцями з зони відчуження під час  їх щорічних відвідин рідного села та кладовища. Світлана Телуха (Харків) представила попередні результати дослідження гендерних особливостей досвіду жінок-ліквідаторок аварії на ЧАЕС та тих, кого було евакуйовано.

Учасниці/ки панелі “Пережити СРСР: будні і свята радянської людини” Оксана Годованська (Львів), Тіна Полек (Київ), Олена Соболєва (Київ) та Андрій Пикало (Харків) зосередилися на аналізі поняття “дозвілля” в контексті радянського повсякдення та психологічних механізмах пристосування людей до життя у тоталітарній державі. Дослідники також показали неоднозначність оцінок радянського минулого у спогадах тих, чиє життя більшою мірою відбулося в СРСР. Панель “Топоси пам’яті: локальні усноісторичні проекти” об’єднала науковців, які розгортають свої дослідження в конкретному регіоні. Сергій Білівненко (Запоріжжя), Людмила Крива (Умань) і Євген Луньо (Львів) обмінялися досвідом урахування культурно-історичних, соціальних та етнічних особливостей відповідного регіону при реалізації локальних усноісторичних проектів.

Можливості та особливості використання усної історії в освітніх закладах обговорювали учасники панелі “Навчаючи спогадами: усна історія як освітній інструмент”. Юрій Волошин (Полтава) поділився досвідом проведення серії навчальних семінарів для вчителів загальноосвітніх шкіл з методики усної історії, що дозволить більше зацікавити учнів історією свого краю. Вікторія Круглова (Харків), з іншого боку, розповіла про проект запису усних спогадів колишніх випускників і нинішніх викладачів про Харківський національний університет імені Каразіна та використання цих відеоматеріалів для піднесення престижу закладу і популяризації його історії.

Перший – винятково насичений – день роботи конференції завершував круглий стіл, організований за сприяння Центру міської історії Центрально-Східної Європи на тему”Вихід за межі авдиторії: усноісторичні проекти у міському просторі”. Ініціатива цього кругло столу належала соціологині Наталії Отріщенко (яка виступила у ролі модераторки), а до розмови було запрошено історикиню та авторку виставки «Як ми навчались у школі» Світлану Арабаджи (Маріуполь), історика-активіста, координатора проекту «Студії живої історії» Тараса Грицюка (Рівне-Київ) та режисерку театру DeFacto Розу Саркісян (Харків), дискутанткою стала антропологиня Тіна Полек (Київ). Представники/ці різних сфер поділилися власним досвідом використання усної історії у громадо-орієнтованих проектах, звернувши особливу увагу на заангажованість представників місцевих громад у творенні і репрезентації минулого через усні розповіді. Особливо жваву дискусію викликала ідея залучення свідків та учасників подій на Майдані і в АТО, а також вимушено-переміщених осіб у “документальному театрі”, коли не лише актори, але й самі очевидці зі сцени озвучують пережите. Ця розмова спонукала до розмови про методологічні засади усної історії, з одного боку, та про етичні принципи усноісторичних практик з іншого. Чи не найважливішим висновком дискусії стало те, що існує чимало способів використання усної історії на користь громад, де вони були створені, і вочевидь саме завдання, які ставлять перед особою ініціатори різних проектів, визначають методи репрезентації наративів.

Другий день роботи конференції розпочався з панелі “Інтерв’ю як метод і джерело: творення, аналіз, використання”. Альберт Венгер (Дніпро) поділився власним досвідом стимулювання усноісториної розповіді із залученням “пам’ятних речей”, які мають особливий смисл, пов’язаний з певними подіями минулого у житті респондента. Оксана Даниленко (Харків) натомість зосередилася на лінгвоконфліктологічних маркерах в особистих наративах, що дозволяє здійснити глибший аналіз соціокультурних ідентичностей оповідача. Юлія Голоднікова (Київ) зосередилася на різноманітних способах використання усноісторичних матеріалів у драматургії та сучасному театрі, та пов’язані з цим етичні виклики (зокрема, фетишизація скорботи і страждання як об’єкту глядацького споживання).

Панель “Іншість на мапах пам’яті: (не)проявлена суб’єктність” повернула увагу учасників до тих суб’єктів історії, що часто залишаються на маргінесах наукового пізнання та історієписання. Наталія Зіневич (Київ) вказала на важливу роль та ефективність усної історії у ромських студіях задля подолання етнічних упереджень щодо ромів в сучасній Україні. Галина Боднар (Львів) поділилася досвідом дослідження браку пам’яті сучасних Львів’ян про довоєнне польське і єврейське населення міста. Ганна Скорейко (Чернівці) розповіла про дослідження втрати пам’яті та пам’яток про єврейські поселення та мешканців міжвоєнної Буковини серед сучасних жителів краю. Світлана Одинець (Львів) на основі власного дисертаційного дослідження запропонувала відмовитися від віктимізації і стигматизації українських мігранток та на основі аналізу біографічних розповідей цих жінок показала роль їх міграційного досвіду у формуванні власної суб’єктності.

Завершальним акордом конференції стала панель “Незакінчене минуле” в усній розповіді: виклики Революції Гідності і АТО”. Тетяна Цимбал (Кривий Ріг) з філософської перспективи аналізувала роль колективних образів та індивідуальної пам’яті у формуванні наративу про Майдан. Тетяна Привалко (Київ), координаторка проекту УІНП “Майдан: усна історія” представила щойно видану збірку спогадів “Майдан від першої особи: Мистецтво на барикадах” та відповіла на низку запитань щодо принципу добору оповідачів і формування розділів книги. Олена Лукачук (Львів) поділилася власним досвідом запису спогадів воєнних медиків та бійців АТО, які перебувають на лікуванні у Львівському воєнному шпиталі, наголосивши на надзвичайних труднощах роботи з людьми у стані гострої психологічної травми та пост-травматичного стресу. Цю тему підхопив Михайло Павленко (Запоріжжя), який представив проект запису свідчень бійців ЗСУ, Національної гвардії та добробатів, які брали безпосередню участь у бойових діях в межах АТО, звернувши увагу, зокрема, на питання безпеки респондентів та членів їх родин та суворе дотримання умов конфіденційності записів.

Попри величезне розмаїття тем, різну цільову спрямованість проектів та відмінності поміж тими, хто на практиці застосовує усну історію (науковці, освітяни, краєзнавці, активісти, театральні діячі, журналісти та ін.), учасники конференції знайшли чимало спільних проблем для обговорення, а дискусії незмінно оберталися довкола низки ключових для усіх присутніх питань. Однією з таких накрізних тем цього форуму стало питання громадянської відповідальності кожного, хто працює у форматі усної історії, за те, що несе певний проект у суспільство: чи своєю працею ми не репродукуємо панівні консервативні стереотипи, упередження, чи не розпалюємо ворожнечу? Учасники одностайно зійшлися на тому, що завданням кожного з нас є не роз’ятрювати історичні рани, але вигоювати їх, сприяти примиренню у суспільстві, яке роздирають протиріччя. Громадянська відповідальність тих, хто практикує усну історію, має полягати в тому, щоб не піддаватися панівним політичним трендам та не йти у форватері тих, хто прагне інструменталізувати травматичне минуле та маніпулювати спогадами задля власних корисливих цілей. Усна історія має слугувати реінтеграції суспільства на основі цінностей визнання культурної різноманітності, поваги, порозуміння і прийняття.

Серед інших актуальних тем – питання однобічності усноісторичних студій: як вирішити проблему фактичної відсутності свідчень тих, хто були призвідниками та співучасниками злочинів і трагедій? Фактично, нинішня усна історія репрезентує головно досвід жертв історичних катаклізмів, почасти – сторонніх свідків подій, однак спогади винуватців вкрай рідкісні. До того ж, постійне зосередження на історії трагедій і катастроф є проблематичним з етичної точки зору, адже неминуче призводить до академічної експлуатації травматичного досвіду (для побудови наукової кар’єри чи створення певного культурного продукту), певного “паразитування” істориків на трагічних сторінках минулого, дещо проблематичне з морального погляду “смакування” страждань, що, своєю чергою, призводить до певної “втрати чутливості” і такого собі суспільного “звикання” до публічних репрезентацій жахіть минулого. Саме тому на часі розширення тематичного спектру усноісторичних студій з тим, щоб охопити менш драматичні періоди та сторони життя радянських людей, зосередившись на повсякденному житті, дозвіллі, культурних практиках, освітніх і кар’єрних стратегіях у часи відносного затишшя, тощо.

Вперше усна історія отримала свій шанс на розвиток у незалежній Україні на початку 1990-х років - в умовах гострої методологічної кризи в суспільно-гуманітарних науках. Нині, коли відбувається не менш гостра інституційна криза в системі вищої освіти та академічної науки, усна історія має ще один шанс для доведення своєї суспільної користі та зміцнення своїх позицій. Йдеться про величезний суспільний запит на такий тип знань, який продукує саме усна історія: на тлі революційних та воєнних подій в українців загострилася потреба віднайти історичне опертя для власної громадянської національної ідентичності. Це спричинило зростаючий інтерес до людиноцентричної, антропологізованої, персоніфікованої історії країни, “заземленої” до рівня конкретних людей і груп, на противагу до забронзовілих офіційних історичних наративів. Переживаючи історичні зміни в нинішній Україні, люди прагнуть зрозуміти їх і себе через пізнання критичних моментів суперечливого минулого, пережитого кількома попередніми поколіннями українців. Найважливіше, що може запропонувати усна історія – це розмаїття історичного досвіду, багатогранність подій, різноплановість наслідків, неможливість однозначних оцінок, а з цим – необхідність пошуку складніших рішень, компромісів і суспільного діалогу. В такому ракурсі багатоманіття практик використання усної історії (наука, освіта, краєзнавство, музеї, ЗМІ, мистецтво, громадський активізм та ін.) є великою перевагою. Спираючись на спільні підставові методологічні та етичні принципи, але оперуючи різними специфічними методами, прийомами та інструментами – залежно від поставлених цілей і завдань – різні усноісторичні проекти можуть охопити ширші цільові авдиторії і в оптимальний спосіб донести важливі для нас ідеї усіх суспільного порозуміння, прийняття інакшості, примирення з минулим, толерантності, свідомого активного громадянства.

Авторка вдячна учасницям і учасникам конференції за надані світлини.

All rights reserved.

Додати новий коментар