10–12 жовтня в Івано-Франківську відбувся проєкт, який організувала ГО «Інша Освіта». Проєкт об’єднав виставку «Позор» та показ документального фільму «Сором». Різні за змістом, але подібні за ідеєю, роботи досліджують межі табуйованості сексуальних тем на Галичині та Гуцульщині.
Можливо, ви сподівались побачити цнотливу Гуцульщину, поетичні висоти Карпат чи таємничість мольфарів. Але тільки не у фільмі з назвою «Сором». Тут гуцули та гуцулки співають масних співанок та говорять про свої інтимні досвіди.
Проєкт «Сором» — це документальний фільм, створений у межах неформальної освітньої програми «Студії живої історії». Авторки Анна Ютченко та Діана Горбань досліджують сексуальний досвід жителів гуцульський сіл, який прочитується між рядками сороміцьких співанок. Досліджують і самі співанки, реакції їх носіїв та межі дозволеного у розмовах про сексуальне життя. Мандрівка авторок тривала у карпатських селах: Бабин, Криворівня, Замагора, Бистрець на межі літа та осені.
«Ми вирішили досліджувати тему сексуальності та тілесності, тому що про це не прийнято і соромно говорити. Але ці теми і сюжети проявляються у сороміцьких піснях. Цікаво спостерігати, як люди свої переживання сублімують через творчість. Збирати і записувати сороміцькі співанки було досить непросто, адже наші інформатор/-ки справді спочатку соромились. Але ми були відкритими до герої/-нь, і, відповідно, вони також відкривалися нам», — про процес створення документального фільму «Сором» розповідає одна з його авторок Діана Горбань.
Після перегляду фільму відбулася дискусія з Діаною Горбань, кураторкою простору «Асортиментна кімната» Анною Потьомкіною та експерткою з сексології Ольга Кукло. Переглянути запис дискусії можна за посиланням.
12 жовтня у приміщенні Лісокомбінату відбулась друга частина проєкту — виставка «Позор».
Позор — це вирок соціуму, коли приховане стає явим.
У традиційному суспільстві виражена сексуальність жінок може сприйматись за «легку поведінку» та «заплямовану» репутацію. Натомість скромність і сором’язливість завжди штучно приписуються як природні фемінні риси.
Христина Войтків, одна з художниць проєкту, розповідає: «Постійно спливають спогади з раннього дитинства, як батьки та вчителі у школі казали: «Не позор нас!», «Дивись, не стань позором сім’ї!», «Головне — не спозорся!» і т. п.
В Україні люди спостерігають один за одним. Особливо у маленьких містах. Ти ніби завжди під прицілом сторонньої оцінки. Самовираження, життєві вибори, власний поганий чи хороший досвід, успіхи чи поразки — це все має бути оцінене іншими і аж тоді набуде форми для самого себе. Але насправді це всередині кожно/-ї з нас. Ззовні — всі вільні, але голови наші у в’язниці».
«Перформанс, який відкривав виставку, був створений і спродюсований мною та всією командою: художницею Марією Русінкевич, з якою ми і робили весь цей проєкт, кураторкою Анною Потьомкіною, акторками. Він про ті спогади та голоси з дитинства, які хотіли закрити нас всіх у наших внутрішніх тюрмах. Ми намагалися показати звільнення та бажання викинути всі ці голоси. Ми хотіли, щоб люди залишились наодинці з собою і перформансом, тому попросили всіх залишати телефони на вході та зберігати мовчання. Все тільки для того, щоб прислухатись до себе і прийняти себе з усіма внутрішніми страхами і піти їм на зустріч.
Поєднання перформансу і фотохудожнього проєкту провели паралель між закритим і відкритим. Перформанс був відкитим на сцені, як протест самому собі. Фото так і залишились в закуліссі, але ми не побоялись їх показати. Приховане, що стало явним. Позор як coming out та як самоманіфестація. Нам вдалося? Не знаю. Але ми спробували та заговорили про це, і це вже початок», — продовжує Христина.
«Сором та Позор», як проєкт, був спробою з різних боків подивитися та поговорити на тему сексуальності у традиційному суспільстві. Ми хотіли показати, що причина існування сороміцьких пісень на Гуцульщині тісно пов’язана зі стигматизацією ЛГБТ-спільноти на Галичині. Спільне тут — витіснення зі сфери публічного. На мою думку, такі проєкти у малих містах важливі, особливо, коли надаєш голос саме низовим ініціативам та жіночим колабораціям, як і було у нашому випадку», — пояснює кураторка проєкту Анна Потьомкіна.
Проєкт був підтриманий Фондом ім. Г. Бьолля, Бюро Київ — Україна.
Фото: Андрій Сидорук