10-й Європейський історичний форум: Меморіали у Східній та Південно-Східній Європі. Забуті — відчужені — переосмислені

Ось він стоїть — велетенський, тримає меч, саме такий, яким він запам'ятався — войовничий, дивиться вдалечінь. Меморіал Бісмарка, розташований біля порту Гамбурга, — 35 метрів заввишки. Статуя колишнього райхсканцлера Німеччини — одна з найбільших у світі; зведена вона була у період з 1901 по 1906; однак вже деякий час тривають обговорення щодо того, що робити з цим застарілим меморіалом. Критики стверджують, що, з огляду на його антидемократичну політику та колоніальні амбіції, Бісмарк вже не є прийнятною постаттю для публічного простору і що його потрібно повністю прибрати з громадського місця; інші хочуть зберегти статую, але зробити позу менш героїчною.

Слід визнати, що Бісмарк — не унікальний випадок: у Європі пам’ятники регулярно стають предметом дискусій щодо того, що робити з реліквіями минулої епохи. Враховуючи безліч дискурсів довкола теми, Фонд Гайнріха Бьолля вирішив зосередитися саме на труднощах роботи з меморіалами в рамках Європейського історичного форуму, 10-та ітерація якого нещодавно була проведена онлайн, зважаючи на пандемію.

Пам'ятники — це не просто бетон або пісковик: вони розкривають, як ми, суспільства, осмислюємо історію, і як політика часом намагається тлумачити, а часом і вигадувати, історію — зокрема і для того, щоб створити (нові) політичні реалії через культуру пам’яті.

Метою Європейського історичного форуму Фонду Гайнріха Бьолля, в якому цього року взяли участь 200 істориків, музейних працівників, дослідників та журналістів з 13 країн, була популяризація незалежних, комплексних, транскордонних досліджень та культури пам’яті, як це підкреслив у своєму вступному слові Вальтер Кауфманн, керівник Відділу з роботи зі Східною та Південно-Східною Європою Фонду Гайнріха Бьолля. Важливо слухати з цікавістю та сприймати нюанси як те, що нас збагачує. А також важливо ставити під сумнів міфи, поширювані владою, та завойовувати повагу жертв тиранії та деспотизму.

Ірина Щербакова, членкиня правління та голова Науково-дослідного та освітнього центру «Меморіал» та співорганізаторка Історичного форуму, згадала, як десять років тому вперше було запропоновано почати діалог щодо культури пам'яті. Це стало поштовхом для сучасного Історичного форуму, пояснила вона. За словами Щербакової, у той час замість культури пам'яті історію часто перетворювали на зброю політичних інтересів — що шкодило як її власному суспільству, так і іншим. Ці теми залишаються надзвичайно актуальними донині, додала вона. «Права, свободи та демократія тісно пов'язані з війною за меморіали», — підкреслила Ірина Щербакова.

Меморіали як віддзеркалення

Меморіали — віддзеркалення суспільства, наголосила Алейда Асманн, культурологиня та лауреатка Премії миру Німецької книжкової торгівлі; дзеркала, у яких суспільство може побачити себе. Обговорення щодо меморіалів, таких як пам'ятник Бісмарку, та щодо їхнього значення, також були пов'язані з демографічними змінами в німецькому суспільстві, додала вона. Вона також сказала, що меморіали залишалися непоміченими для громадськості, мов Спляча Красуня, і раптом стали об'єктом критичного аналізу, зокрема щодо теми колоніалізму.

Асманн зазначила, що критичне вивчення таких постатей, як Бісмарк, мало велике політичне значення, зокрема і як засіб побудови соціальних і дискурсивних контрмоделей у світлі того, що представники певних сил, таких як праворадикальна партія AfD, намагалися створити тривіалізований, маніпулятивний німецький наратив. Асманн виступила за відкритий розгляд таких тем, як Імперська Німеччина, а також перегляд її обговорення в школах. Разом з тим, вона стверджувала, що нема сенсу в простій реконструкції пам'яток, і розкритикувала реконструкцію Пруського палацу в Берліні як безпосередній приклад такої ситуації — престижний проєкт будівництва, який закріпив династійну традицію, що протиставляється традиції громадянського суспільства, і при цьому не вказує на негативні аспекти пруссійства. Таким чином, на думку Асманн, в ідеалі має утворитися якась форма дебатів чи вивчення пам'яток і меморіалів, і це серйозно збагатило б історичну культуру.

Масив Куропати та його хрести

Наскільки складними можуть бути політика щодо статуй та їх вивчення, особливо у Східній та Південно-Східній Європі, стало очевидно на численних обговореннях під час Історичного форуму щодо пам'яток і пам'ятників регіону, які виникли, з одного боку, в контексті розвалу Радянського Союзу, а з іншого боку — в контексті розпаду Югославії.

Наприклад, у масиві Куропати в Білорусі нещодавно було зведено новий меморіал у світлі повної відсутності бажання зберігати ці спогади у самої держави. У місцях, де було знайдено людські останки, поставили десятки хрестів — знак пам'яті про жертв сталінських репресій та акт протесту проти політики приховування в державі. Це місце пам'яті й засудження, шлях на Голгофу, було створене завдяки відданості активістів і тих, хто вижили, пояснила Ірина Кашталян з Історичної майстерні в Мінську. Люди та їх долі часто залишаються невідомими, а архіви в Білорусі закриті для громадськості, додала вона. Тим часом урядові установи також встановили меморіал у відповідь на хрести, хоча і без участі громадськості. Було прибрано понад 100 пам'ятних хрестів — приклад того, як держава прагне контролювати та монополізувати політику пам'яті.

Хорватський історик Іво Гольдштейн описав на прикладі колишнього фашистського концтабору Ясеновац, як маніпулятивна культура пам'яті призводить до конфліктів між різними суб'єктами. У концтаборі, розташованому на південному сході столиці країни Загреба, 80 000 людей вбили під фашистською державою Усташів — переважно це були серби, євреї та роми, але також і борці опору з різних країн. Сьогодні осмислення тих подій стало темою суперечок на перетині численних політичних інтересів. Хоча Сербія оцінює кількість жертв як вищу — аж 700 000 осіб — у Хорватії часто схильні применшувати значення табору. Там частіше говорять про трудовий табір, а роль, яку при цьому відігравала фашистська Незалежна держава Хорватія, взагалі практично не обговорюється громадськістю. Гольдштейн зазначив, що групи жертв, до яких належать євреї, роми та серби, не беруть участі в жодних офіційних пам'ятних заходах, організованих хорватським урядом, на знак протесту. Ситуація ставала більш політизованою, ніж могло здатися, заявив Гольдштейн на Історичному форумі. Такі історики, як він сам, а також усі, хто ставить під питання офіційні історичні міфи, також часто стають мішенню політичних атак. У звіті Проєкту пам’яті жертв Голокосту за 2018 рік (створеному у співпраці з Єльським університетом) Хорватія згадується як країна, яка має глибокі проблеми з переглядом історії Голокосту. Поточне дослідження Університету Граца також підтверджує, що хорватські учні навряд чи усвідомлюють роль фашистської Хорватії під час Другої світової війни.

Знищення антифашистських меморіалів

Сьогодні на місці колишнього концтабору Ясеновац стоїть неймовірна кам'яна скульптура у формі квітки відомого югославського архітектора Богдана Богдановича, шедевр монументалізму. Велетенська скульптура-квітка нагадує про жертв фашизму. Хоча кенотаф разюче вивищується над ландшафтом, ідеологічна спадщина цих споруд зараз часто заперечується, враховуючи що партизани за часів президента Югославії Йосипа Броза Тіто та їхні успіхи в боротьбі з фашизмом, а також їхній девіз «Братерство і єдність», різко контрастував з ідеологією тих, хто створили національні держави на території колишньої Югославії в 90-х, підкреслює історикиня з Белграда Ольга Манойлович-Пінтар. Наслідки були дуже серйозними — зокрема, за останні тридцять років у самій лише Хорватії було знищено понад 3000 антифашистських меморіалів. Відкидаючи комунізм, разом з ним відкидають і антифашизм.

Одна з ініціатив, спрямованих на збереження пам’яток від руйнувань та апатії в Південно-Східній Європі, — Група архітекторів (grupa arhitektura). Ця група планує меморіали та організовує їх охорону та збереження в різних країнах. Єліца Йованович, архітекторка з Белграда, зауважує, що насамперед місцеві громади зберігають пам’ять, а отже, і меморіали в регіоні. У цілому, між державними органами та населенням мало діалогу. Як і в минулому, в колишній Югославії історію продовжують використовувати як зброю, заявляє Йованович.

Мілован Пісаррі з Центру громадської історії пояснив, що, наприклад, у Сербії переважає політика пам'яті, за якої враховуються лише власні жертви Сербії, тоді як на інші народи не зважають.

Нагадування про війну та зґвалтування

Раз за разом культура пам’яті та поводження з пам’ятниками відіграє важливу роль у контексті національних наративів. Наприклад, у Косово є такі меморіали, як «Newborn», який був створений у 2008 році з колекції із семи літер, зроблених із бетону. Він вказує на формування молодої країни та відзначає цю подію на посеред столиці Приштина з її мінливими кольорами та завжди новими елементами дизайну.

Ці новостворені пам’ятники естетично контрастують із пам’ятками, що зображають минуле, наприклад, присвяченими колишньому президентові країни Ібрагіму Ругові. Крім того, меморіали також спонукають до роздумів у інші способи — як, наприклад, Heroinat Memorial, типографічна скульптура в центрі Приштини. Це перший меморіал, присвячений жінкам, яких зґвалтували між 1998 і 1999 роками під час війни в Косові, пояснила соціологиня з Косово Джета Реджа. Ця скульптура також досить рідкісна для регіону — хоча зґвалтування систематично використовували як зброю в часи Балканських воєн, через що постраждали десятки тисяч жінок.

В той час як чоловічі постаті становлять абсолютну більшість пам'ятників і меморіалів у більшості країн Східної та Південно-Східної Європи, що відповідає політичним та історичним реаліям, пам'яток, присвячених жінкам, навдивовижу мало. Винятком цього є статуя Матері Терези, також у Косово — на згадку про черницю, яка допомагала бідним в Індії. На статуї розмістили хірургічні маски, щоб підкреслити місію пам'ятки привернути увагу до нагальних екологічних питань — це був масштабний громадський протест, зокрема, проти серйозного забруднення повітря у країні.

У зв’язку з цим меморіали все частіше також перетворюються на об’єкти естетичного та змістовного розширення та несподіваних конотацій — а це підтверджує, що ці пам'ятки являють собою набагато більше, ніж історію, висічену в камені. Таким чином, за допомогою критичних оцінок в рамках культури пам'яті виникає динамічний зміст та створюються нові перспективи й ідеї.

Радянські солдати — індивідуальні таблички з іменами

Такий самий підхід було застосовано в Obelisk International e.V., який зараз конструюють у парку Трептовер у Берліні — це місце радянського пам'ятника загиблим, а також спільна могила невідомих солдатів колишньої Червоної армії, які померли під час Другої світової. Ця могила, де спочивають понад 7000 солдатів, найбільша за межами колишнього СРСР. З плином часу на безіменну могилу встановлювали численні таблички з іменами для вшанування загиблих, що привело до «трансформації меморіалу», каже історик Міша Ґабович з Форуму Айнштайна в Потсдамі.

За його словами, мета цієї ініціативи — вшанувати кожного окремого солдата та встановити імена загиблих солдатів Червоної армії як постійний елемент меморіалу. Такі дії — разючий приклад «низового» формування політики пам'яті — виникла гібридна мережа з істориків, родичів та активістів. Ці учасники підкреслюють, наскільки значущою для культури пам'яті може бути участь громадян.

Однак, на думку учасників Форуму, саме такої форми участі часто бракує. Плани, пов'язані з меморіалом Obelisk International e.V. в Берліні, наприклад, явно суперечать уявленню російського посольства. Але є й інші сфери, де уряд і громадяни не погоджуються щодо того, як тлумачити минуле — альтернативні форми вшанування пам'яті часто розглядають як «вандалізм» чи «нелегальні дії», які можуть навіть призвести до відповідальності за законом.

Скоп'є 2014 — історичні спотворення та корупція

Те, наскільки культурою пам'яті можуть навмисне зловживати політичні сили, видно з прикладу «Скоп'є 2014». Цей масштабний архітектурний проект, розміщений у центрі столиці Північної Македонії, започаткував колишній націоналістичний уряд — у непрозорому процесі та без залучення населення, як розповідає Івана Драгшич, активістка й експертка у сфері міського планування. Вона стверджує, що встановлення численних пам'ятників у центрі Скоп'є закріплює націоналістичний наратив, включаючи розповсюдження неправдивих історичних посилань. Метою таких дій було просування конструкту справжнього «македонійства» в публічному просторі, при цьому наявність великої албанської спільноти у країні навмисне не враховувалась.

Аналіз показує, що проєкт, в результаті якого гротескно перебудували центр Скоп'є, міцно тримається на корупційних практиках — в одній з найбідніших країн Європи меморіали з пап'є-маше встановили за понад 700 мільйонів євро, а невідомі митці зі зв'язками у керівній на той час партії отримали просто гігантські суми. Націоналістично-популістичне спрямування цього потоку пам'яток ще більше підкреслюється сумнівним представленням жіночих постатей, які завжди зображені лише в ролі матерів, що закріплює традиційні гендерні стереотипи. Слід визнати, що дорогий кічовий проєкт все ж спровокував важливу, вирішальну дискусію в Північній Македонії за активної участі громадянського суспільства — це був помилковий крок тодішнього уряду, який лише підкреслює значущість меморіалів для формування політичного дискурсу.

Відродження монументалізму

Культури пам’яті багатогранні, у тому числі в пострадянських державах. Соловецький камінь у Москві нагадує про радянські репресії — його було встановлено 1994 року з ініціативи «Меморіалу». Ця організація вже не перший рік є співорганізаторкою Європейського історичного форуму. Камінь символізує всіх москвичів, які загинули в ГУЛАГу; тисячі затриманих вбили в 30-х роках минулого століття в Дмитровському таборі, розташованому неподалік від Москви. Покладання пам'ятного каменю відбулося завдяки низовій ініціативі. За словами Ірини Щербакової з «Меморіалу», в той час як відкритий рух почав звертати увагу на жертв радянського терору з 90-х, з нового тисячоліття почали активніше розвивати міфологічний образ минулого. Успіхи, перемоги та досягнення СРСР знову постали в центрі уваги, і спостерігається повернення до монументалізму.

Наприклад, у столиці Росії зараз тривають обговорення щодо перепланування знаменитої Луб'янської площі. Фелікс Дзержинський, який створив організацію-попередницю сучасного КДБ та концтабори, цілком може повернутися на своє колишнє місце після десятиліть відсутності — першого керівника таємної радянської поліції скинули з п'єдесталу в 1991 році, і відтоді він перебуває на складі скульптур. Окрім Дзержинського, «прикрасити» площу, на яку виходять вікна КДБ, можуть також Юрій Андропов та двоє царів. А ось пропозицію встановити кенотаф перед штабом КДБ на Луб'янській площі для вшанування пам’яті жертв репресій, яких привозили до штабу на розстріл, особливо під час Великої чистки 1930-х років, керівництво міста сприйняло без ентузіазму.

Вічний Сталін — то є, то немає, то золотий, то рожевий

У 2010 році в Грузії під час агентурної операції на малій батьківщині радянського лідера Йосипа Сталіна (в Горі) демонтували бронзову статую на знак початку відмови від культу Сталіна — хоча слід визнати, що в минулому такий підпільний демонтаж населення в цілому сприймало не надто позитивно. Ставлення до Сталіна по всій країні залишається суперечливим питанням навіть сьогодні. Коли в 2012 році в країні знову були встановлені скульптури Сталіна, їх не знищили, однак активісти їх спотворили — на знак протесту проти колоніальної спадщини Радянського Союзу — і облили рожевою фарбою.

Ці дії фактично стали проявом антирадянських настроїв, сказала історикиня Елене Кекелія, підсумовуючи результати досліджень на цю тему. А ось коли використовують золоту фарбу, це, навпаки, зазвичай є проявом сприйняття Сталіна як шанованого народного героя та борця з нацизмом. Ці дві групи — зазвичай старші прихильники Сталіна (золотий) та його критики (рожевий) ніколи не взаємодіють, наголосила Кекелія. Дві різні культури пам’яті існують біч-о-біч, ніколи не перетинаючись.

Пропаганда заперечення геноциду в Сребрениці

Подібним чином існують два повністю протилежні тлумачення того, як слід зберігати пам'ять про геноцид над 8300 мусульманами — чоловіками й хлопчиками — у Боснії і Герцеговині у липні 1985 року. В той час, як спільноти жертв щороку збираються біля меморіального комплексу в Поточарах і Сребрениці, щоб згадати про злочини, ключові політики з частини Боснії, переважно населеної сербами, та в самій Сербії водночас заперечують тисячі вбивств — попри те, що ключові виконавці та замовники злочинів були засуджені в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі.

Міліца Праліца, правозахисниця та співробітниця боснійської неурядової організації, підкреслює, що кожен, хто критично досліджує минуле, автоматично сприймається як зрадник Республіки Сербської — одним із широко поширених лейтмотивів є те, що всі вони вороги, які закликають до критичної переоцінки власної історії.

Заперечення геноциду в Сребрениці останнім часом набуло міжнародного виміру після того, як австрійський письменник Петер Гандке отримав Нобелівську премію з літератури в 2019 році попри серйозні проблеми з історичними фактами, що стосувалися насильства протягом Боснійської війни. Заяви про те, що Гандке як письменник має розглядатися окремо від його політичних поглядів у цей час сягнули абсурдного рівня: сербські політики так само розхвалювали Гандке, як раніше — військових злочинців на зразок Радована Караджича та Ратко Младіча. Таким чином, новостворений пам'ятник Гандке, який відкрили в Баня-Луці на початку травня, показує хіба що зневагу до історичних фактів та відверте заперечення масового вбивства боснійських мусульман.

Баланс у культурі пам'яті

Проте конфлікти, що стосуються культури пам'яті, не обов'язково мають проявлятися. Також існують приклади, коли при наявності різних модусів згадування обидва боки враховують потреби один одного — як у Нотр-Дам-де-Лоретт на міжнародному військовому кладовищі Аблен-Сен-Назер у Франції.

Цей меморіал, відкритий у 2014 році, є одним із найбільших у світі — тут перераховано в алфавітному порядку близько 580 000 імен. Тут не розділяють представників різних національностей або друзів і ворогів. Концепція являє собою новий підхід до культури пам'яті. «Це революційний підхід», — наголошує культурологиня Асманн. Тут немає поділу між переможцями й переможеними, натомість в центрі уваги залишається спільне страждання всіх солдатів, які брали участь у Першій світовій війні.

Асманн також наголосила, що необхідно пояснювати та поважати історію, коли меморіали водночас є місцями поховання. Там, де лежать людські останки, все має насамперед організовано з повагою — це міжкультурна беззаперечна цінність.

Червоноармійці — від знищення до мистецького протистояння

У регіонах, що зазнали впливу колишнього СРСР, найбільш поширеною формою меморіалів є пам'ятники солдатам колишньої Червоної армії, які також часто водночас є місцями поховань. Враховуючи відсутність централізованої установи, яка б займалася всіма цими пам'ятками, у відповідних країнах завдання картування та інвентаризації беруть на себе різні суб'єкти. Нівечення меморіалів, на зразок того, що відбулося на Меморіалі слави в Кутаїсі, Грузія, 2009 року, — досить рідкісне явище. Натомість зводять все більше нових споруд, наприклад, у Мінську у 2014 році чи в ізраїльському місті Нетаня.

Там, де уряду не вдається організувати культуру пам'яті чи його дії сприймаються як однобокі чи недостатні, громадяни беруть це питання на себе — наприклад, в Україні пам'ятник радянському солдату доповнили хрестом — замість червоної зірки. А в Киргизстані червоні зірки на численних меморіалах солдатам Червоної армії замінили на півмісяці. Загалом можна спостерігати «різні види роботи» з цими воєнними пам'ятками, пояснив історик Міша Ґабович з Форуму Айнштайна в Потсдамі під час свого виступу.

Раз за разом окремі меморіали показують важливість активної громадської участі, а їхній зміст у результаті трансформується. Часом це також призводить до змін у культурі пам'яті, що виникають з низових ініціатив. У цьому контексті слід сприймати залучення громадян, тобто їхню взаємодію з наявними пам'ятниками, як прояв демократичних процесів.

Наприклад, у столиці Болгарії Софії, рельєф, на якому зображено радянського солдата, роками зафарбовували і, таким чином, він набуває все нових, ширших значень. Альтернативні форми критичної культури пам'яті також виникають по всій Східній та Південно-Східній Європі, демонструючи важливість пам'ятників у постюгославську і пострадянську епоху як елемента обговорень і динамічних конфліктів. Просто руйнування чи знесення пам'ятників учасники Історичного форуму не вважають правильним проявом культури пам'яті — до того ж це було б несправедливо до місцевого населення, яке прагне в оточенні бачити щось таке, з чим воно може відчути зв'язок.

Висміювання монументального

Пофарбувавши радянський танк у рожевий у своїй рідній столиці в 1991 році, празький художник-інсталятор Давид Черні став приводом для обговорень про постійний вплив Москви в Чехії — його ненадовго заарештували за громадянську непокору. Відтоді танк став визначною пам'яткою не лише для туристів, а й для істориків та дослідників. Колір протесту Черні — рожевий — час від часу з’являється в культурі пам'яті, особливо коли метою є глузування з авторитарних символів та систем.

Але коли йдеться про згадування, не завжди такі трансформації є проявом демократизації чи лібералізації — наприклад, праворадикали, які мережуються по всьому світу, використовують меморіали для поширення фашистських і расистських ідей. Наприклад, у Мостарі, розділеному місті в Боснії і Герцеговині, мистецький Партизанський меморіальний цвинтар, символ антифашизму, регулярно розмальовують свастиками та усташськими символами — рух усташів віддано підтримував націонал-соціалістів у Німеччині.

Підкорення цифрового простору

Екстремістські форми пам'яті також можна знайти в інтернеті; праворадикали використовують нові цифрові платформи для поширення антидемократичних структур по всьому світу. Наприклад, масовий розстріл, який здійснив ультраправий екстреміст у місті Крайстчерч, Нова Зеландія, 1991 року, в результаті якого загинули 50 людей, став відомим широкому загалу завдяки інтернету, в тому числі й після, яку слухав нападник під час розстрілу: це була пісня четників, панегірик військовому злочинцю, боснійському сербу Радовану Караджичу.

У всьому світі можна спостерігати тенденції до ревізіонізму, націоналізації, а також до творчих, прогресивних втручань у культуру пам’яті. На одному з майстер-класів на Історичному форумі було зроблено висновок, що нестача зацікавленості чи знань в урядових установах створює можливість для соціальних взаємодій, особистої залученості та низових ініціатив — ця ніша дає чимало можливостей для переосмислення довколишнього простору.

На 10-му Історичному форумі погодилися, що в контексті культури пам'яті майже всюди відсутній діалог громадян та інклюзивний підхід. У майбутньому слід розробити нові шляхи та форми самовираження, зокрема для того, щоб зацікавити покоління міленіалів. Крім того, учасники закликають до більшої інтеграції ціннісних аспектів у культуру пам'яті. Також на Форумі визначили, що нова мова, провокації та значуща співпраця окремих суб'єктів культури пам'яті могли б допомогти боротися з небезпечними міфами, які в ній побутують, а також що робота в цифровому просторі необхідна, щоб запобігти захоплення контролю над цим простором з боку праворадикалів.