Чи буде наша революція феміністичною?

 "Наша революція буде феміністичною" - такий транспарант розгорнули іспанські феміністки, коли приєдналися до антиурядового протестного табору в центрі Мадрида на початку червня 2011 року. Здавалося б, що може бути зрозумілішим, ніж солідарність феміністичного і лівого рухів. Проте вже через два тижні активістки змушені були покинути табір. Це було політичне рішення – адже в лівому колі "однодумців" вони зіштовхнулися зі стіною сексистських стереотипів і вимог. Від Феміністичного комітету вимагали готувати їжу та прибирати за активістами, у таборі була поширена дискримінаційна риторика – і мало хто хотів рефлексувати над нею або ж позбуватися її.Як це не сумно, феміністична та антидискримінаційна спрямованість лівих рухів часто існує лише «формально». І це проблема не лише Мадриду. Саме тому досить цікаво поглянути, чи існують такі явища як сексизм та дискримінація в українському лівому активістському середовищі, які їх причини і наскільки вдало з ними вдається боротися.

Заводи – робітникам, фемінізм – феміністкам?

Досить зрозуміло, чому патріархальна система, джерело експлуатації жінок, та сексизм, як тип гендерної стереотипізації та механізм утворення гендерної нерівності, активно нав’язується українському суспільству «згори»: капіталізм, що керуюється лише мотивом прибутку, підтримує і економічну нерівність, і нерівність у владних відносинах між статями. Так само зрозуміла ця тенденція і «справа» - сексизм, расизм, ксенофобія і властивий їм поділ на вищих «своїх» і нижчих «чужих» посилюють хитку позицію право-консервативної ідеології. Різноманітні українські ліві, «нові ліві» та анархістські кола визнають наявну експлуатацію та дискримінацію жінок та декларують підтримку феміністських ідей – а також важливість боротьби проти пригноблення та дискримінації будь-якого роду. Проте, при наявності подібної офіційної (прописаної в уставі) або неофіційної позиції, феміністська боротьба «зліва» (не кажучи вже про боротьбу проти інших видів дискримінації) і досі залишається для багатьох другорядною. Головною ж лишається специфічна, закріплена за профспілкою чи рухом «роль» - захист прав студентів, робітників і т.д. Студентки чи робітниці, які можуть мати додаткові, відмінні від чоловіків, проблеми, та відчувати на собі інші форми експлуатації чи дискримінації, часто випадають з поля зору (і, відповідно, діяльності) лівих груп. Хоча саме звернення до інтересів жінок, захист їхніх прав та робота з ними могли б привернути увагу більшої кількості людей до лівих ідей. Не зважаючи на те, що ліва та феміністична боротьба історично тісно пов’язані між собою, фемінізм залишається для лівих кіл «окремим», «чужорідним» видом діяльності – саме тому власне феміністичні гасла звучать переважно з вуст скандальних «Femen» або нечисельної новонародженої «Феміністичної Офензиви». А в цей час активісти займаються нагальними проблемами. Зрідка, коли держава підкидує нагальні проблеми, які аж надто безпосередньо пов’язані з дискримінацією жінок (такі як, наприклад, проект нещодавньої Пенсійної реформи), феміністський зріз береться до уваги. Проте в «лівому повсякденні» про жінку забувають – як на рівні агітаційних текстів, так і на рівні безпосередньої діяльності.

Сферичний фемінізм у вакуумі

У чому причина такої неуважності? На мою думку, у низькому рівні феміністичної та антиксенофобної свідомості активістів та активісток. Участь в лібертарному русі часто стимулює вивчення відповідної літератури та кола ідей. Ліві ідеї проговорюються і обговорюються, про них сперечаються, дебатують та вивчають. Сексизм  чи ксенофобія здаються ж у цьому сенсі такими «простими», що їх можна просто «брати до уваги», дистанціюючи водночас себе від аналізу. Адже ми звикли, що ксенофобія та сексизм завжди надходять від інших (ультра-правих, консерваторів, і т.п.). Таким чином, саморефлексія і самокритика щодо ксенофобії та сексизму лівих – ознака поганого тону: про це можна, але не прийнято говорити.

Фемінізм також досі залишається terra incognita для багатьох – і як теорія, і як практика. Нерозуміння всієї повноти та методів реалізації феміністичних ідей перетворює фемінізм з потужного інструменту боротьби і творення на «сферичного коня у вакуумі» з відомого жарту (1). Через це залишаються не випрацюваними механізми протидії та профілактики сексизму чи дискримінації. На жаль, навіть у лівих колах можливе насильство над жінками, і коли подібний випадок «спливає на поверхню», активісти не мають ні чіткої схеми реакції, ні уявлення про заходи, які завадили б повторенню подібних ганебних ситуацій.

Різні боки одного патріархату

Ще один фактор, який унеможливлює критику «зсередини» – колективне «ми» групи, яке і досі є чоловічим. Відомо, що більшість активістських лівих угрупувань формувалися чоловіками. Адже жінок в Україні і досі виховують бути хорошими дружинами, а не хорошими активістками. Саме тому інтерес жінок до участі у низовій політиці прямої дії був досить низький. З роками до активістської діяльності долучається все більше жінок. Проте, звиклі до патріархального пригноблення та не звиклі до активності, вони часто «віддають» прийняття рішень та організаційну роботу чоловікам. Жінки рідко виступають з прямою критикою своїх товаришів, і навіть якщо відчувають певну несправедливість щодо себе чи своїх однодумиць, вона здається не такою вагомою, щоб через неї "іти проти колективу".

Я запитала декількох активісток щодо участі жінок і чоловіків в лівому активізмі. Їх критика мала досить м’який характер та схилялася до самовіктимізації. Достатньо навести лише декілька цитат: "Незважаючи на загалом антисексистський настрій серед представників чоловічої статі у активізмі, на глибинному рівні все ж залишається певна доля зверхнього ставлення до жіночої статі, часто викликаного власне «жіночою поведінкою". Також у своїй активістській діяльності дівчина може керуватись потребою задовольнити свої комплекси, невпевненість, травми, що може перетворити активістську діяльність на засіб "самореклами", хизування". "Дівчатам банально не вистачає знань, звідси невпевненість, необ’єктивність та незнання, як діяти у тій чи іншій ситуації. З боку ж зазвичай більш обізнаних у цих сферах представників чоловічої статі часто не  вистачає терпіння пояснити, розповісти". "У нас немає розподілу жінок і чоловіків – кожен діє по мірі своїх сил і можливостей. Будь-яка ініціатива вітається, особливо з боку дівчат. Коли я лише прийшла в "ПД" [незалежна студентська профспілка "Пряма Дія"], було трохи складно, тому що це була переважно "чоловіча профспілка" (85% чоловіків). Було складно через брак знань, досвіду в справі і недоліки виховання. Але пройшло трохи часу, трохи роботи над собою...". Провина за зверхнє ставлення чоловіків до жінок звалюється на самих жінок. На них же звалюється і відповідальність за власну (не)активність – у чоловіків "немає терпіння» пояснювати, тому жінкам часто лишається лише "працювати над собою".

Що ж до самих активістів, вони опиняються між двох вогнів: з одного боку, підтримка феміністичних ідей, з іншого – рештки виховання в українській патріархальній культурі, які несвідомо проявляються навіть у "найпрогресивніших". Саме тому активістки заохочуються до активної діяльності, проте на зборах і в перервах між ними від активістів можна почути сексистські коментарі та дискримінаційні судження. Жінки все частіше виголошують промови на демонстраціях та акціях, проте між собою активісти ще можуть жартувати про те, що дівчата приходять в рух лише, щоб знайти собі партнера. В уставі декларується боротьба з усіма формами дискримінації, проте при розробці візуальної символіки жінка подається як сексуальний об’єкт. Подібних прикладів достатньо для того, щоб зрозуміти: для досягнення справжньої рівності має відбутися і переоцінка ідентичності, в якій "гетеросексуальний чоловік" не буде єдиноможливим і «кращим» варіантом. Інакше сексистські та ксенофобні стереотипи і далі будуть прихованим джерелом нерівності, дискримінації та насильства.

Далі буде…?

Для мене відповідь на питання, чи буде наша революція феміністичною, звучить однозначно: так. Адже протягом тих останніх двох-трьох років, у які я була і є  активісткою та симпатиком Автономної спілки трудящих, незалежної студентської профспілки "Пряма Дія", анархо-феміністської ініціативи "fem-action", феміністичної ініціативи "Феміністична Офензива" та кількох інших ініціатив і груп, я могла спостерігати багато змін на краще в активістському середовищі. Саме тому хочеться вірити, що ще більше змін прийде в майбутньому. Питання лише в тому, наскільки близьким буде це майбутнє.

Боротьбу з будь-якою формою дискримінації набагато важче здійснювати у власному, приватному житті та у колі товаришів і товаришок, ніж в абстрактному "світі". Проте ця боротьба не менш важлива, ніж політична боротьба. Адже саме ліва спільнота є тим полем експериментів, з якого народжується майбутнє лібертарне суспільство. Якщо  рухи та групи, які заявляють про рівність і свободу як основні цілі і завдання, іноді захищають та стверджують практики нерівності та дискримінації, що ми можемо сказати про решту суспільства, де дискримінація жінок в різних формах є нормою і невід’ємною частиною повсякденного життя? Відкритість до самоаналізу та росту, реальна підтримка усіх пригноблених та боротьба за їхні права, усвідомлення та дійсне прийняття лівих, феміністичних, антиксенофобних ідей – декілька невеликих кроків на шляху до великих змін. Адже "ніхто не вільний, поки всі не вільні".