Фемен: аналіз дискурсів

Марія Маєрчик та Ольга Плахотнік

 Фемен – радикальний жіночий рух, що виник у Києві близько двох років тому, — сприймається в Україні здебільшого критично і навіть скептично (на відміну від радше аналітично-позитивних реакцій західних медій). Фемен різко контрастує на тлі інших форм жіночого активізму й жіночого руху в Україні, їхньою особливістю є використання топлес протестів та новітніх електронних медіа-засобів для швидкого й ефективного привернення уваги до різних соціально-політичних проблем.

Логіка дій Фемен приблизно така: якщо жіноче тіло так добре пристосоване для просування комерційної реклами, то чом би не використати його для просування соціально-політичних тем? Цей простий хід мав кілька наслідків у знаковому порядку речей. Фемен використовують впізнавану мову "жіночого тіла", але в нетиповій сфері: саме це викликає різку критику з різних соціальних осередків, що є "захисним механізмом легітимної системи розподілу сфер та мов, яку вони (Фемен) порушують(1)".

Критика Фемен лунає в Україні із декількох позицій.

Академічно-феміністична. Частина академічних феміністок вважають Фемен "жертвами патріархату", які нездатні сформулювати власні цілі й завдання. Їхні дії якщо й мають якусь провокативну цінність, то вона однаково нівелюються сексистською стилістикою акцій (сексуалізована тілесність). Радикальніший академічний дискурс припускає, що "соціально-політичні проблеми", які підімають феменівки - це лиш прикриття, яке надає їхьому роздяганню мотивоваційної ваги й деякого героїзму. Істинна ж (хоч і не завжди усвідомлювана) їхня мета — зробити видимим своє тіло, єдиний їхній ресурс для соціального просування (і єдиний шанс для промовшена конкурентно неспроможних маргінальних дівчат)(2).

Прикметно, що для академічно-інтелектуальної гендерної спільноти питання рецепції Фемен стало справді лакмусовим, оскільки чітко викриває методологічні та ідеологічні засади теоретизування. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що в цій критиці праві та ліві погляди збігаються: "зліва" лунають звинувачення у дискредитації фемінізму і громадянського активізму, "справа" – в паплюженні національних традицій  і цінностей.

Обивательська. Мізогінічна пост-радянська масова свідомість іґнорує водночас як політичну, так й іронічно-стьобну складову акціонізму Фемен, залишаючи в полі зору голу сексуалізовану жіночу тілесність. Тоді все дійство феменівок перетворюється в буцімто стрип-персформенс для чоловіків. Такі "плінтусні" рецепієнти не так критикують акції Фемен, як всіляко стараються знецінити, нейтралізувати результати. Цей різновид критики невтомно, настирливо перемикає увагу з реґістру протестної дії в реґістр сексуального перформенсу, піп-шоу, стриптизу, повійництва. (Ось характерні записи з блогу Фемен: "Еду в Киев, интересно: 1. Почем телки салона Фемен? 2. Работают ли на выезд" (ans24128). Дописувачі особливо дратуються, коли в гаслах акцій чути політичні нотки (коментар до акції на захист української мови, khokholkin: "Блять вы оденетесь когда нибыть или нет, я люблю сиськи, но, пожалуйста, не занимайтесь политикой с голыми сиськами, ходите по улицам, выкладывайте фото, но без политики").

Зазначені критичні позиції (академічна й обивательська), попри очевидні відмінності, мають під собою спільне підгрунтя. По-перше, це відмова феменкам у суб’єктності, і взагалі апріорне побзавлення жіночого "гламурно"-стилізованого тіла можливості протесту. Такий погляд інтерпретує Фемен як маргінальну групу дівчат з "товарною" зовнішністю, що приїхали до столиці і винайшли для себе оригінальний і ефективний спосіб прирощування соціального капіталу через "начебто" політичні протести топлес. По-друге, такі погляди витікають із  позитивістських установок "чим є Фемен "насправді?" (встановлюючи тим самим ті ж владні стосунки "знання-влади" (Фуко)). 

Фемен є радше феноменом пост-модерним, позасистемним, нерелевантним до звичних способів соціологічного аналізу через категорії класового детермінування чи бінарних фреймів - мейнстриму/ маргінальності(3). Можна подивитись на Фемен як на феномен, що описується такими суто постмодерними категоріями, як іронія, перфоманс, гра, кіч, вторинність... Стратегія Фемен — це карнавальне пародіювання комерційних практик, що об'єктивують жіноче тіло; крім комерційно-рекламних взірців, пародіюються також націоналістичні ідеологеми (фрагменти українського костюму, віночки, жовто-блакитні кольори на грудях).

Фемен інкорпорують аж до кітчу гламурну, подіумну стилістику і взірці жіночності  - довгоногі, стрункі білявки, барбі, з вишуканим макіяжем, що вправно і впевнено рухаються на високих підборах (чим, безумовно, викликають осуд з боку групи феміністично налаштованих жінок). Вони помістили цей зліпок "високої", глянцевої фемінності в контекст вуличних протестів, бешкету, анти-матримоніальності (недарма часто звучать питання, що про їх активізм думають "їхні хлопці"), що провокує острах, якщо не моральну паніку в переважної більшості населення сучасної України.

Пародійними (нерідко вкрай самоіронічними) засобами, Фемен роблять свої тіла смішними і "неужитковими" для виконання почесних традиційних жіночих ролей, адже їхнє публічне оголення грудей  іронізує над усіма "грудними" інтерпретаціями жіночности (від годування грудьми до їх еротичних імплікацій). Під цим кутом зору Фемен бачиться також локальним, пост-радянським і пост-колоніальним проектом: вони зробили спробу деколонізації жіночого тіла, яке є узурповане на догоду прибутку (в нео-ліберальному дискурсі) чи репродукції (в нео-правому дискурсі).

Фемен порушили й продовжують порушувати нові й нові символічні кордони, що обрамлюють царини жіночого/дівочого/феміністичного, проявляючи інтерес до необмеженого розмаїття соціальних і політичних проблем. Взявши на озброєння мову стьобу, приколу, пародії, бешкету, Фемен привертає до себе увагу, і тримає в напрузі медійний простір ось уже другий рік поспіль. Чи то знаменитий феменівський "сіськограф", чи то лискуча відфотошоплена красуня з тарілкою вареників у зоні лона (як відповідь на численні їдкі інтернет-запити показати “все решта”), чи то вуличне "обпісювання" — все це створює нестримний шлейф скандалу, креативності й парадоксу, що постійно трансгресує усталені теорії та звичні соціальні практики.