Ксенія Дмитренко
Дискусія, організована за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, що відбулася в київському Будинку архітектора 12 травня, доповнила дискурс про урбаністичне майбутнє Києва ще одним виміром – історичним. Проблема збереження та охорони архітектурних пам’яток наразі викликає чимало обурення серед громадян, адже практика нового будівництва доводить, що історичне не є цінним і ним можна цілком пожертвувати заради інтересів забудовника. Учасники обговорення, що відбувалося у четвер, спробували підійти до цієї проблематики у дещо незвичний спосіб, звернувшись до архітектурної спадщини ХХ століття, – тобто спадку, серед якого виросло і продовжує мешкати більшість киян. У результаті вдалося торкнутися не лише проблематики збереження архітектурних пам’яток, але і їхнього використання в житті сучасного міста.
Теорія
«Проблема архітектурної спадщини ХХ століття в Україні продовжує викликати сумніви, тоді як в Європі її давно вирішено завдяки дотриманню лише одного «золотого» правила – ретельно зберігати», – Михайло Собуцький.
Дискусія відбулася з нагоди відкриття фотовиставки «Конструктивізм і постконструктивізм у Києві: 1924–1941–1954». На великих вертикальних планшетах у залі засідань Будинку архітектора можна було оглянути світлини багатьох споруд, збудованих у перед- і післявоєнне десятиліття в таких районах Києва як Липки, Поділ, Куренівка, Соцмістечко, Верхнє місто та ін. До об’єктива потрапило широке коло об’єктів найширшого призначення – від будинків партійної еліти на Липках до відомчого житла у Святошино, від авторських проектів 1920–1930-х років до післявоєнної типової забудови садибами у Соцмістечку.
Співавтор виставки і дослідник архітектури доби раннього модернізму Михайло Собуцький (він же і завідувач кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) – прим. Авт.) спробував охарактеризувати нововиявлений конструктивістський ландшафт Києва. В результаті розвідок, виконаних протягом минулого року, в теперішній український столиці вдалося нарахувати не менше 100 об’єктів, які за стильовими ознаками можна ідентифікувати як конструктивістські. Звичайно, більшість зі споруд представляють собою «постконструктивізм» – т. зв. перехідний стиль, що сформувався у в процесі переходу від авангардної Культури-1 до сталінської Культури-2, що надавала перевагу неокласичним формам. Це, втім, не робить відповідні будівлі менш цікавими для сучасних дослідників Києва. Навпаки, сьогодні саме ця значною мірою підзабута частина історико-культурної спадщини заслуговує на особливу увагу з погляду історії побуту, соціально-просторових структур та ролі у творенні простору політичних ідеологій. «Хочу наголосити, першою чергою, як культуролог, – архітектура конструктивізму/постконструктивізму являє собою величезний і на сьогодні дуже малознаний культурний шар Києва, який слід досліджувати і вивчати. Йдеться про розмаїття уламків епохи, що нараз присутні в місті як житлові квартали, кооперативна забудова, численні будівлі культурної революції (кінотеатри, клуби і т. д.), і яким ми значною мірою і досі завдячуємо формуванню в Києві найбільш цінних і показових архітектурно-просторових ансамблів», – коментує пан Собуцький.
Незважаючи на наявність декору, відповідні споруди відрізняються виразними авангардними формами. Особливо це стосується таких деталей як опори, балкони, довгі скляні вітражі. Хоча чисті форми у Києві майже відсутні, локальний конструктивізм за своїми ознаками є цілком порівнювальним із архітектурою функціоналізму, що розбудовувалась в цей самий період у Західній Україні (Львів, Ужгород). А це, безумовно, дає підстави розглядати його як частину загальносвітової авангардної спадщини. Проте усвідомлення цього факту значною мірою залежатиме від того, наскільки вже сьогодні вдасться зрушити з місця процес вивчення відповідної доби в історії архітектури і міста, починаючи від завдання виявлення і реєстрації пам’яток.
У ролі опонента до першої доповіді виступив Олександр Буряк, завідувач кафедри загальної теорії архітектури Харківського державного університету будівництва та архітектури. На його думку, відповідні фрагменти київської забудови належать радше стилеві ар-деко, широко представленому у міжвоєнний період у США, Франції та Нідерландах. Утім, головна тема цього другого виступу стосувалася DOCOMOMO International або Міжнародної робочої групи з питань документування і збереження будинків, ділянок і сусідств Сучасного руху. «Докомомо» ставить перед собою завдання сприяти збереженню спадщини Сучасного руху, тобто архітектурних об’єктів та урбаністичних ансамблів, збудованих протягом усього ХХ століття і приналежних до модерністської архітектури. Організацію було засновано 1988 року в Нідерландах, у зв’язку із усвідомленням значного зростання загрози знищення пам’яток раннього і пізнього модернізму. В 2002 році секретаріат DOCOMOMO International переїхав до Парижу, а з 2010 року він перебуває в Барселоні. Головою комітету «Докомомо» є Ана Тостоес, архітектор та історик архітектури, член іспанського відділу організації, професор будівництва та архітектури Лісабонського Технічного університету, а генеральним секретарем – архітектор Іван Блазі.
Для того, щоб врятувати спадщину Сучасного руху від знищення, «Докомомо» вдається до цілої низки засобів – від освітянських до прямих протестів у випадках загрози знесення тим чи іншим пам’яткам. Зокрема, члени організації та більш широке коло причетних до справи осіб займаються інформуванням та популяризацією архітектури Сучасного руху серед громадськості, започатковують ініціативи з реєстрування відповідних пам’яток по всьому світу і складання відповідних списків об’єктів, які належить охороняти. Також організація розробляє спеціальні методи збереження модерністської архітектури, сприяє залученню фінансування для реконструкції, а також вивченню та поширенню теоретичного надбання Сучасного руху.
Від моменту свого заснування DOCOMOMO International пережила бурхливе зростання, затвердивши себе в якості основного гравця не тільки в галузі охорони пам'яток, але і в більш широкій галузі архітектурної культури. Плюралістичний міждисциплінарний характер DOCOMOMO International дає змогу об’єднувати одне з одним заради співпраці істориків, архітекторів, урбаністів, ландшафтних архітекторів, екологів, викладачів, студентів і державних службовців. На сьогодні DOCOMOMO International включає 53 національні осередки і більше 2300 членів в Європі, Америці, Азії, Океанії і Африці.
Завдяки активним зусиллям членів організації модерністська архітектура перетворилася на один із найбільш популярних елементів масової культури: сьогодні у світі створено чимало видань і книжкових серій, присвячених саме цій тематиці. Окрім того, «Докомомо» докладає зусиль до того, щоб проводити тематичні бієнале, конференції та інші публічні події. У червні минулого року в Харкові з ініціативи науковців ХДТУБА та Львівської політехніки відбулися установчі збори українського осередку DOCOMOMO, що стало поштовхом до посилення уваги до спадщини авангарду з боку професіоналів та громадськості і в нашій країні.
Практика
«Сьогодні ми як громада маємо сформулювати завдання щодо розвитку суспільства і запропонувати їх владі, адже остання не має уявлення про те, що саме потрібно нам як містянам», – Людмила Горделадзе.
Подальша дискусія була присвячена переважно практичним питанням використання пам’яток архітектурної спадщини ХХ століття в сучасному Києві. Людмила Горделадзе, директорка кінотеатру «Жовтень», почала свій виступ із розлогого цитування статті «Перемога на культурному фронті», що вийшла друком у газеті «Пролетарська правда» до відкриття кінотеатру на Подолі 29 січня 1931 року. На той час будівля кінотеатру (арх. Валеріан Риков) окрім кіно пропонувала відвідувачам чимало інших занять і розваг: читальню та бібліотеку; гру у шахи, шашки, доміно. Кінотеатр був свого роду «лабораторією пролетарської культури», що мала сприяти розбудові соціалізму, представляючи взірець для наслідування для інших районів міста.
Наразі ж чинна влада вже багато років поспіль намагається закрити кінотеатр, а приналежну йому земельну ділянку використати для нового будівництва. Для того, щоб відвернути цю загрозу, дирекція кінотеатру за підтримки місцевих громадських організацій вже кілька років судиться з київськими чиновниками. «Поки що всі суди, – а їх до цього моменту відбувалося 11, – ухвалювали рішення на нашу користь», – розповідає про власний досвід боротьби пані Горделадзе.
Кампанія захисту кінотеатру «Жовтень» збудила інтерес до його історії та пам’яткоохоронного статусу. Проте звернення до Головного управління культурної спадщини на чолі з Р. Кухаренко виявилися марними. За інформацією Управління, кінотеатр «Жовтень» не є архітектурною пам’яткою, а отже, не входить до реєстру історичних споруд, що підпадають під охорону з боку держави. У 2006 році колектив кінотеатру звернувся із офіційним поданням про надання «Жовтню» статусу архітектурної пам’ятки, проте позитивної відповіді так і не отримав.
На думку Людмили Горделадзе, кінотеатр слід не лише включити до реєстру пам’яток історії та культури, але також виокремити його як певний осередок у забудові міста. Так, довкола будівлі можна було б облаштувати спеціальну захисну зону з кінематографічною анфіладою та алеєю пам’яті. Ця ідея виглядає особливо слушною, враховуючи історію місця: на початку ХХ століття на місці кінотеатру розташовувалася садиба і дерев’яні крамниці відомого київського підприємця Якова Каплера, син якого – Олексій Каплер – за життя встиг здобути славу кінорежисера.
Останньою свою доповідь на подіумі представила аспірантка НаУКМА, дослідниця Києва Владислава Осьмак. Згідно з її спостереженнями, архітектурна спадщина ХХ століття в цілому ще дуже мало представлена на рівні колективного несвідомого міста. Так, сучасна художня література і архітектурне краєзнавство зосереджені переважно на об’єктах, збудованих на межі ХІХ-ХХ століть. Видання ж, присвячені соціалістичному Києву, поки що можна перелічити на пальцях однієї руки. «Гадаю, це можна пояснити нашою актуальною замученістю до радянської культури. Ми все ще не можемо відсторонитися від свого власного досвіду, щоб поглянути на цей шар історії як на об’єкт, який можна досліджувати і аналізувати», – коментує пані Осьмак.
У зв’язку із цим слід особливо наголосити на кричущому стані як законодавства, так і практики збереження та охорони архітектурних пам’яток у Києві. На жаль, профільне держуправління, наразі радше сприяє їхньому знищенню і спотворенню, а от ефективної громадської альтернативи досі не створено. До того ж до чинного реєстру архітектурних пам’яток, затвердженого ще за радянських часів, дуже важко додаються нові об’єкти. Проблема збереження архітектурної спадщини ХХ століття вимагає набагато більшої відкритості й публічності пам’яткохоронної діяльності, на противагу тій закритості і навіть секретності, які її оточують зараз.
Завдання популяризації
Дискусія зібрала низку дослідників та активістів, які тим чи іншим чином виявилися причетними до ініціатив, пов’язаних із архітектурною спадщиною ХХ століття. Так, аспірантка НаУКМА Юлія Скубицька, що вивчає історію радянського побуту, винесла на обговорення питання про можливі шляхи трансформації конструктивістських пам’яток і зміну їхньої функції у відповідності до потреб розвитку міста не тільки в Києві, але і в інших містах України. Архітектор Олександр Бурлака розповів про проект «Локальні модерни», присвячений об’єктам, збудованим за 1960–1980-ті роки в Азербайджані, Грузії та Вірменії. Цей проект із документування й вивчення модерністської архітектурної спадщини в колишніх республіках СРСР був ініційований австрійським куратором Ґеорґом Шольгамером і наразі здійснюється в Україні за підтримки Центру візуальної культури НаУКМА. За результатами проекту заплановано відкриття фотовиставки.
Аспірантка НаУКМА Надія Парфан вважає, що проблеми, пов’язані зі збереженням архітектурних пам’яток ХХ століття, дають підстави для введення поняття «урбаністична спадщина», яке дозволило б поширити пам’яткоохоронне законодавство на цілі комплекси і квартали. Це могло б особливо статися в пригоді, враховуючи практичні складнощі, пов’язані зі збереженням таких об’єктів як райони старої житлової забудови, зокрема, селища для робітників.
Дослідниця Світлана Шліпченко виступила із гаслом «свободу треба практикувати», наголосивши на необхідності пожвавлення кооперації серед громадських ініціатив. Її підтримав архітектор Ігор Стєпанов, зробивши зі свого боку акцент на структурованій співпраці громадян із владою.
В результаті дискусії вдалося досягти домовленості про те, щоб спільно виробити низку принципів і практичних дій зі збереження архітектурних пам’яток ХХ століття, в т. ч. і задля внесення відповідних пропозицій у Стратегію розвитку Києва до 2025 року. Не менш значущими в цьому контексті видаються подальші просвітницькі заходи, спрямовані на популяризацію авангардної архітектури серед громадян.
Ксенія Дмитренко