На тлі шокуючої новини про карколомний прохід ВО «Свобода» у парламент, роздуми про будь-які позитивні зрушення у царині соціальної політики виглядають як глум над жорстокою реальністю. Чи справді у когось ще теплиться надія, що новообраний парламент буде займатися покращенням соціального захисту населення, вирішенням проблем бідності та безробіття? Навіщо, якщо можна й далі використовувати актуальні суспільні проблеми, як привід для шоу. Вкрай низька участь громадян у цьогорічних виборах свідчить, що мало хто взагалі серйозно ставиться до справ політичних. Більшість або ж просто самоусуваються, або ж цілком покладаються на власні сили.
Але без державного втручання, насправді, важко щось змінити. Можна змінити роботу, але не можна змінити рабське законодавство щодо трудових умов. Можна змінити своє особисте ставлення до етнічних меншин, але не можна викорінити інституціональну ксенофобію міліціонерів. Можна змінити навіть форми усталених суспільних стосунків, але без державного регулювання нові типи взаємин залишаться прихованими та невизнаними.
Одним із приводів замислитися над сучасними тенденціями становлення сімейних стосунків і альтернативних можливостей їх державного регулювання стала дискусія щодо квір-сімей в Україні та у сусідній Польщі. Конструктивне обговорення цього питання в Україні майже неможливе, адже більшість людей звикли користуватися образливими виразами та стереотипами, коли мова йде про альтернативні шляхи облаштування сімейних стосунків. Тож для предметності розмови під час дискусії було представлено висновки дослідження квір-сімей в Україні. За словами дослідниць, мотиви до написання цієї роботи, були, у першу чергу, правозахисні. Чим більше ми знатимемо про квір-людей, тим менше ірраціонального остраху виявлятимемо у ставленні до них. Крім того, державний наступ на права меншин вимагає радикального удару у відповідь. І це дослідження слугує хорошим прикладом контратаки: замість того, аби приймати життя в усій красі дискримінаційних практик, замість того, щоб миритися з соціальним виключенням, слід показати, що саме держава, попри демократичні амбіції, не забезпечує базової рівності власних громадян, постійно порушуючи закон, зокрема дискримінуючи їх за ознакою сексуальної орієнтації.
Коли у травні цього року широкий загал обговорював перспективу проведення гей-прайду, то часто можна було почути, мовляв, та хай там роблять, що хочуть у себе вдома, але навіщо показувати це іншим? На жаль, не все так просто, бо навіть спільне проживання одностатевої пари викликає підозри у сусідів, знайомих, колег по роботі. Обмежуючи стосунки одностатевих пар їхнім власним ліжком, ми забуваємо, що людські взаємини – це не тільки секс. Це можливість вести спільне господарство, турбуватися про партнеру чи партнерку, відвідувати одне одного у лікарнях, спільно виховувати дітей, разом ходити в кіно чи обідати. «Стосунки так тісно вписані у наше життя, що у гомофобному суспільстві гомосексуалам потрібно постійно слідкувати за своїми словами та жестами, аби у неслушний момент не видати себе», - говорить одна з дослідниць, учасниця ініціативи «Феміністична Офензива» Галина Ярманова.
Страх одностатевих пар «вийти з тіні» дуже знайомий соціологам, зацікавленим у темі. З цієї точки зору самі лише 32 глибинних інтерв’ю, взяті у гомосексуальних пар під час дослідження, виглядають суттєвим науковим доробком. «У цьому доробку більше представлені лесбійські пари, менше – гей-пари і сім’ї з трансгендерними людьми», - каже дослідниця, доцентка кафедри соціології НаУКМА Тамара Марценюк. Серед опитаних були різні пари: ті, які живуть спільно рік, п’ятнадцять чи тридцять років; з дітьми чи без дітей. «Польова робота» була доповнена юридичним аналізом нормативних актів, які регулюють сімейні стосунки. Так, українське законодавство, попри декларативне схвалення розмаїтості сімейних стосунків, не передбачає укладення гостьового, дистанційного шлюбу навіть серед осіб різних статей, а люди, які виходять за рамки аксіоматичної гетеронормативності, просто випадають з правового поля. Паперовим результатом дослідження стала публікація трьох текстів, присвячена різній проблематиці співжиття квір-пар.
У першому тексті Світлана Шимко звертає увагу на складність процесу усвідомлення гомосексуальної ідентичності. За замовчуванням, усі люди в нашому суспільстві гетеросексуальні, тож для квірів процес усвідомлення власної орієнтації супроводжується винайденням нових слів, нових ніш для пояснення ситуації іншим людям. За словами опитаних, найскладніше зізнатися у власній негетеросексуальності батькам. Інколи близькі родичі можуть приймати партнерів та партнерок своїх гомосексуальних дітей, але від далеких членів родини таку інформацію намагаються утаємничувати. Відповідно, під час святкових сімейних обідів усім обізнаним з «маленьким» секретом варто зважувати кожне своє слово.
Другий текст авторства Галини Ярманової та Оксани Гринник піднімає питання ЛГБТ-батьківства. У гетеросексуальній культурі гомосексуальність сприймається як нездатність до репродукції, що, звісно, суперечить здоровій логіці, адже ЛГБТ-пари можуть виховувати дітей від попередніх стосунків, народжувати дітей «природнім» чином та за допомогою репродуктивних технологій, всиновлювати, врешті-решт. Бажання мати дітей великою мірою спричинене так званим «репродуктивним тиском» з боку держави та суспільства. Вважається, що найголовнішою метою для людини є продовження роду, і цей тиск народжувати рівною мірою відбивається як на гетеросексуальних, так і на гомосексуальних людях. Під час інтерв’ю багато жінок з лесбійських пар зізнавалися, що вони хочуть максимально реалізувати себе, а, отже, відповідати соціальному критерію успішності та ставати матерями. Попри добрі наміри репродуктивний тиск вкупі з суспільною гомофобією стає небезпечною сумішшю для ЛГБТ-сімей. Лесбійським парам доводиться стикатися зі звинуваченням у безвідповідальності: мовляв, навіщо підставляти під образи дітей, знаючи повсюдне ставлення до ЛГБТ? Замість того, аби критикувати наявну гомофобну норму, винуватцями історії стають самі жертви. Фактично, квір-сім’ї опиняються у петлі суперечливих вимог – тиск мати дітей з одного боку та тиск «бути нормальними» з іншого.
Тамара Марценюк у своєму тексті вирішила сконцентруватися на дослідженні сімейної повсякденності. «В Україні на макрорівні інститут сім’ї доволі добре вивчений, а от питання рутинного сімейного життя, розподілу домашньої роботи, сімейних традицій майже не вивчається», - стверджує дослідниця. У випадку з квір-сім’ями питання виникає вже від самого початку – як це, бути сім’єю, коли шлюб неможливий? Під час інтерв’ю багато з опитаних говорили, що для них це означає жити разом, виховувати дітей. До речі, останнє виявилося неабиякою цінністю для ЛГБТ. Квір-сім’ї можуть легітимізовувати себе і через запровадження власних сімейних традицій, приміром, відзначаючи дати знайомства, початку стосунків тощо. Багато з пар носять символічні обручки, намагаючись наслідувати гетеросексуальну норму.
Під час подіумної дискусії не могло лишитись нерозглянутим питання поточних законопроектів щодо так званої заборони «пропаганди гомосексуалізму». Очевидним є їхня абсурдність, законодавча непродуманість та нелогічність. Однак проблема в тому, що широкий загал сприймає такі ініціативи на «ура». Тому, на думку Олени Шевченко, голови ЛГБТ-ораганізації «Інсайт», важливо працювати з пересічними громадянами та долати гомофобні настрої. Консерватори часто апелюють до «традиційних сімейних цінностей» на противагу уявному «розпутному» та «аморальному» стилю життя ЛГБТ. За словами Олени Шевченко, варто боротися з таким стереотипом та використовувати сумнівний, але дуже популярний концепт «традиційних цінностей» на свою користь. Приміром, слід показувати, що ЛГБТ-сім’ї аж ніяк не руйнують базові сімейні цінності, а, навпаки, лише примножують їх. З цієї точки зору ідея квір-сімей повинна зображатися як простір турботи, взаємної відповідальності, любові. Врешті, так воно і є.
Під час подіумної дискусії також було показано фотографії квір-сімей з проекту «Своя кімната» фотографині Євгенії Білорусець. Цей проект мав на меті показати повсякденність ЛГБТ-пар, очевидну схожість їхнього побуту та рутинного життя на сімейний уклад гетеросексуалів.
Дослідження, представлене під час подіумної дискусії, без сумніву, виходить за рамки суто наукового чи правозахисного поля. Воно популяризує ідею соціально-відповідального дослідника, який не стоїть «понад» суспільними процесами, а є активним їх учасником, та займає свою етичну позицію. Подану у дослідженні інформацію можна взяти на озброєння усім ЛГБТ-активіст(к)ам, і чим більш авторитетно ми будемо говорити про альтернативні способи облаштування сімейного життя, тим швидше впаде стіна нерозуміння з боку гетеронормативної більшості.
