Якоб Гаутер
Якоб Гаутер – Стажер фонду им. Гайнріха Бьоля в Україні, проживає в Гамбургу, дослидніцькі інтереси включають становіще ромів у Східній Європі
Переклад з німецької Олексія Вєдрова
© Спільне - журнал соціальної критики 2012, No 5: 153-155, commons.com.ua
Становище українських ромів відіграє в політичних дебатах всередині країни та поза її межами маргінальну роль. Домінує обговорення численних інших тем, що вважаються важливішими. Однак ситуація ромської меншини в Україні також ілюструє проблематику, яку можна спостерігати в багатьох країнах Європи: далеко поза суспільною та медійною увагою усе далі й далі закручується порочне коло з бідності, безперспективності, злочинності та дискримінації. Цей феномен має негативні наслідки не тільки для його прямих жертв – ромів; він ставить засадничі питання про ціннісний фундамент держави й суспільства.
Першим свідченням того, що проблемі не надається суттєвого суспільного та політичного значення, є брак надійної статистичної інформації з теми. Відповідної державної статистики не існує, як немає й уповноваженої установи, державних досліджень чи проектів [1]. За офіційними даними, зареєстровано 88 ромських громадських організацій, дві з них – на загальнодержавному рівні. Однак це дані 2009 року, які, здається, частково застаріли або є некоректними. В усякому разі, названі ромські організації не представлені в інтернеті та недоступні за телефоном, а це наводить на думку, що насправді вони неактивні або взагалі не існують. Менші, регіональні, організації в багатьох випадках не дуже добре організовані та не мають належної мережі контактів, а частина їх обмежується культурною роботою.
В Україні, як і в багатьох інших країнах, кочовий стиль життя ромів уже здебільшого відійшов у минуле. Проте, попри осілість, залишилася ізоляція від решти суспільства. Найлегше її помітити в Закарпатті, де більшість ромів досі живе в таборах на окраїнах населених пунктів, як це яскраво представлено на фотографіях Артема Чапая з ромського поселення у Рахові. Вони дуже компактно представлені на малій території з рудиметарною інфраструктурою та без прямого доступу до електроенергії, води, каналізації та газу [2].
За даними фонду «Відродження», 10-15% ромів, що живуть у таборах, не мають посвідчень особи. Відповідно, вони не можуть претендувати на державні пільги, гарантії тощо та легально працювати. Наступною проблемою є безграмотність, яка в таборах ся- гає 90%. Приблизно стільки ж мешканок і мешканців не має постійної роботи. Лише незначна частина ромських дітей регулярно відвідує школу. Крім того, тут поширена низка хвороб через незадовільні санітарно-гігієнічні умови. Найпомітнішою проблемою є туберкульоз, захворюваність на який серед ромів значно перевищує й без того високі середні показники захворюваності по Україні.
В інших регіонах завдяки меншій сегрегації ситуація не така драматична. Але й там близько 50% ромів не можуть нормально читати й писати. Дуже імовірно, що безробіття перебуває приблизно на тому ж рівні. Наразі загальна кількість молодих ромів, що навчаються в українських університетах, не перевищує 200 осіб. Капітоліна, одна з ромських студенток Одещини, з якою я спілкувався, успішно вивчилась на психолога і працює разом із матір’ю та сестрами в громадській організації, що має на меті захищати права ромів. Попри те, що дівчина ще до школи вміла читати й писати, її не хотіли брати в перший клас – буцімто через провалений тест. Після скарг матері в управління освіти, дівчину все-таки прийняли, але вона зіткнулася з ігноруванням із боку вчителів і однокласників. Під час переклички її ім’я пропускали, підняту руку не помічали, тож через півроку батьки вирішили перевести її до іншої школи. В університеті Капітоліна, за її словами, була єдиною ромкою.
Панівний суспільний наратив пояснює погане соціальне становище ромів [3] браком у них волі до інтеграції: мовляв, роми не хочуть працювати, тому кошти на проживання здобувають у незаконний спосіб. Здається, саме на підставі цього наративу так багато людей цілком відкрито виражає антипатію до ромів. Зазвичай на його підтвердження наводиться багато окремих прикладів із власного досвіду або почутих розповідей, правдивість яких неможливо достеменно перевірити.
Цілком можливо, що чимало історій, які оповідаються в цьому контексті, ґрунтуються на реальних фактах. З огляду на таку соціальну ситуацію зовсім не виключено, що рівень злочинності серед ромів справді вищий, ніж у середньому по Україні. Ромські активісти часом теж повідомляють про батьків, що більш охоче посилають своїх дітей на вулицю жебракувати, аніж до школи. А в багатьох ромських спільнотах справді є впливові сили, що пропагують реакційний образ життя та виступають за сувору сегрегацію. Поширеність подібної поведінки, як і суспільний дискурс у цілому, важко виміряти у відсотках. Проте свідчення активістів про численні протилежні тенденції дозволяють вважати, що описані інциденти зовсім не мають універсального характеру. Радше можна припустити, що через неточну та спрощену передачу інформації у ЗМІ та суспільному дискурсі їхню поширеність сильно перебільшено.
Натомість дискримінація та активне витіснення ромів рештою суспільства – це такі пояснення, яким приділяється мало уваги в публічних дискусіях (наскільки вони взагалі ведуться). Але водночас не тільки повідомлення локальних активістів, а й публікації Європейського центру прав ромів ERRC, а також аналіз Ради Європи та ООН свідчать про значну кількість відповідних інцидентів. Загалом ідеться про систематичну та регулярну дискримінацію ромів на всіх рівнях – працедавцями, державними установами та, насамперед, міліцією, яка часто вдається до свавільного та непропорційного контролю ромів. Оскільки міліціонери мають показувати статистику розкриття злочинів, а отже, знаходяться під тиском доведення ефективності своєї роботи, не можна виключати можливість того, що ромів часом арештовують та засуджують на підставі неправдивих доказів. Також громадськими організаціями зафіксовано численні випадки, коли директори шкіл під приводом закінчення строків прийому або переповненості класів відмовляли ромам у зарахуванні їхніх дітей до школи, а невдовзі потому без жодних проблем зараховували неромських дітей. Дуже проблематичне також становище жінок: в ізольованих ромських поселеннях часто панують традиції та ціннісні орієнтири, які майже не визнають за жінками права на самовизначення та участь у суспільних справах. Дискримінація та ізоляція ромських груп у цілому якраз і сприяють консервації такої структури ромської общини.
Загалом становище українських ромів можна описати як порочне коло, що обертається ще з середньовіччя: сегрегація, злидні та безграмотність ведуть до ізоляції, високої захворюваності та злочинності. Це породжує упередження та дискрімінацію. А це знову ж таки закриває ромам шлях до освіти та професії й гальмує навіть щиру волю до інтеграції – що повертає ситуацію на самий початок.
Дискусія про те, яка зі сторін в даній ситуації несе більшу відповідальність нічого не дасть. Дискримінацію та небажання інтегруватися важко квантифікувати, крім того, вони взаємозумовлені. Замість звинувачень необхідна проектна робота в кількох напрямках. Такою роботою займаються деякі громадські активісти. Проекти виглядають багатообіцяючими: наприклад, готують медіаторів, що допомагають ромам звертатися до органів державної влади та лікарень. На спеціальних освітніх заходах ромів намагаються переконати у важливості шкільної освіти для дітей та пояснити їм їхні права, видають медикаменти, засновують дошкільні центри раннього розвитку в ромських поселеннях, виплачують спеціальні стипендії на професійну освіту та навчання у вищій школі. Ці проекти дають позитивні результати, але, щоб досягти справді масштабних змін, потрібно набагато більше коштів і зусиль. Наразі український політикум таких коштів не надає, стверджуючи, що в державі не передбачені преференції певної національної меншини.
Але якраз у випадку ромів ця аргументація проблематична. Емпіричні дані показують, що роми в багатьох аспектах перебувають у гіршому становищі, ніж населення загалом. Коли на заходи, які допомагають подолати цей розрив, дивляться як на надання привілеїв, то тим самим припускають, що для ромів діють інші стандарти та очікування, ніж для всіх інших. Тоді становище ромів пов’язують не з суспільними обставинами чи культурно-історичними процесами, на які можна впливати, а з їх природною, біологічною відмінністю. Ця логіка вже приховано містить уявлення про ромів як про меншовартісних людей.
Описана ситуація не є виключно українською проблемою. В багатьох нових країнах-членах ЄС становище ромів не менш тривожне, а то й ще більш драматичне. Так, німецький журнал «Der Spiegel» надрукував у вересні 2011 році статтю «Забута гро- мадянська війна Східної Європи». У статті йдеться про праворадикальні партії, які використовують складне становище ромів для політичного цькування цієї меншини. Дуже поширений у суспільстві расизм дає добрий ґрунт для популярності подібних угруповань. У деяких місцинах утворилися спеціальні «дружини», які під приводом захисту мирних громадян від злочинності погрожують ромському населенню й знущаються з нього. Траплялися й напади, що межували з погромами. Загалом повідомлення на цю тему з держав Євросоюзу сиплють сіль на рану: те, що вважають ціннісним фундаментом європейської політики та громадянського суспільства, лякає своєю крихкістю, коли справа доходить до становища ромів. У 2010 р. на вимогу французького уряду було проведено зачистку численних ромських таборів та висилку їхніх мешканців у країни походження. Ця акція цілком очевидно була спрямована не проти мігрантів без дозволу на проживання, а саме проти ромів. Єврокомісія тоді розкритикувала дії французького уряду, але серйозних висновків зроблено не було. В Італії праворадикальна партія «Лега Норд» уже давно цькує іммігрантів зі Східної Європи, здебільшого ромів, тим самим підтримуючи поширені забобони. Деякі федеральні землі Німеччини почали висилати ромів, що втекли до цієї країни під час війни в Косово.
У схожій складній ситуації перебуває чимало інших національних меншин в усьому світі. В одних випадках розірвати це порочне коло важче, в інших – легше. Але в кожному окремому випадку необхідно працювати, якщо ми хочемо навчитися чогось із історії, дати відсіч расизму та надати інституту прав людини реального й універсального значення.
__________________________________________
[1] Важко навіть сказати, скільки ромів живе в Україні. Під час останнього офіційного перепису населення в 2001 році себе як ромів ідентифікували 47 587 осіб. Натомість оцінки активістів коливаються між 150 тис. і 500 тис. Керівниця програми «Роми України» фонду «Відродження» вважає відносно достовірним числом 300 тис. Приблизно третина українських ромів живе в Закарпатті – регіоні з найбільшою густотою заселення ромами. Другим місцем їхнього компактного проживання є Одеса. В обох регіонах разом живе, імовірно, більше половини українських ромів. Решта ромського населення розпорошена майже по всій території країни.
[2] В інших регіонах України їхня ситуація дещо краща, а просторовий поділ між ромами та неромами не настільки чітко виражений. Але й тут справи з інтеграцією в міські та сільські спільноти виглядають зазвичай погано.
[3] Більшість статистичних даних ґрунтується на приблизних оцінках. Та, попри всі емпіричні неточності, загальна ситуація цілком зрозуміла: роми як соціальна група фактично не інтегровані до суспільства. А в тому, що стосується бідності, рівня освіти та охорони здоров’я, вони перебувають у значно гіршому становищі ніж решта населення.