Міжнародний форум «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: специфіка гендерного досвіду у часи екстремального насильства»

Міжнародний форум «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: специфіка гендерного досвіду у часи екстремального насильства»

Т.В. Заболотна

28-29 листопада 2013 року у Великий конференц-зал Національної академії наук України, (вул. Володимирська, 55) відбувся міжнародний форум  «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій Світовій війні: специфіка гендерного досвіду у часи екстремального насильства»

(Читати анонс заходу...>>>)

У сучасних історичних дослідженнях розширюється практика застосування дискурсів та інтерпретацій різного характеру та спрямованості. Серед них - феміністські, модерністські та постмодерністські інтерпретації інтелектуальних, і соціально-культурних проблем. Західноєвропейська історична думка активно почала розробку гендерної історії, відповідаючи на суспільні виклики та виробляючи новітні методики для вивчення ролі жінки у різних соціальних процесах ще у 70-80 рр. ХХ ст. У 1989 р. на XVII Міжнародному конгресі історичних наук була створена "Міжнародна федерація дослідників у сфері жіночої історії", що об'єднала вчених кількох десятків країн. З того часу з’явилася велика кількість публікації, проведено чимало наукових заходів, започатковано різноманітні об’єднання вчених, що займаються гендерними дослідженнями. Однак на теренах України означений напрямок тривалий час залишалася на задвірках історичних досліджень. Тільки в останні десятиліття ця тематика почала завойовувати свою нішу у вітчизняній історіографії.

29-30 листопада 2013 р. у Києві відбулося засідання міжнародного форуму «Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: специфіка гендерного досвіду у часи екстремального насильства». Організаторами заходу виступили Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, Міжнародна громадська організація «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність», Українська Асоціація дослідників жіночої історії, Українська Асоціація усної історії. До участі були запрошені провідні фахівці гуманітарних наук з України, Росії, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Угорщини, Польщі та Королівства Нідерланди, які займаються гендерною проблематикою. Завдяки публічності наукового форуму всі бажаючі могли долучитися до обговорення запропонованої тематики. Учасниками конференції стали також молоді українські дослідники жіночої історії – дипломанти та переможці конкурсу «Жінки України у Другій світовій війні: історія, пам’ять, репрезентації», який у 2013 році провів серед молодих учених Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність».

З вітальним словом до учасників конференції звернулися координатор проекту від Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні Андрій Макаренко та директор Міжнародної громадської організації «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність» Ігор Лушніков. Вони привітали учасників конференції, відзначили важливість й актуальність запропонованої теми та побажали плідних дискусій.

Обрана для обговорення тематика має регіональні особливості, що знайшло вияв у визначенні географічних меж дослідження – Східна та Центральна Європа. Ці країни зазнали під час Другої світової війни подвійної окупації нацистського та радянського режимів, відповідно мають свій специфічний, відмінний від інших європейських країн досвід. В Україні нацистська політика та впроваджуваний на її основі режим відзначався особливою жорстокістю, а політична лояльність населення до «рідної» влади була доволі низькою, що спровокувало як величезну кількість військовополонених у 1941 р., так і розгортання масштабного націоналістичного руху, який ставив завдання – боротися проти двох режимів – радянського і нацистського. 

Жінки в означеній проблематиці посідають окреме місце, оскільки саме жіноцтво винесло на собі весь тягар окупації, виробляючи певні моделі поведінки та стратегії виживання. Ролі жінок упродовж війни у політичних, економічних, культурних процесах були досить різноманітними і неоднозначними. Ставлення до жінки у суспільстві, яка, однозначно, мала специфічний досвід виживання під час збройного конфлікту та після нього коливалася від надмірної героїзації до віктимізації, формування й утвердження патріархальних стереотипів. Але ж саме радянські жінки, на відміну від інших, активно зголосилися до участі у боротьбі проти нацистів у регулярних збройних формуваннях і рухах Опору, звичайно, не без впливу радянської пропаганди. Саме жінки замінили чоловіків, виконуючи важку фізичну працю як у промисловості, так і в сільському господарстві, працюючи на потреби фронту. 

Але що отримала жінка по війні? Чи визнала держава її заслуги? Чи офіційно нагородила за героїчні подвиги? На жаль, ні. І жінки звичайно, були розчаровані таким ставленням. Повоєнна соціалізація жінки у мирне повсякдення мала затяжний і болісний характер. Чоловік повертався з війни переможцем, героєм. Він міг і далі завдяки цьому реалізуватися у політичному, громадському, суспільному житті. Натомість тільки окремі жінки змогли долучитися до такого ж життя. Всі інші мали повертатися у знайому, але трохи призабуту, приватну сферу і там налагоджувати побут родини, виконувати свою непомітну, з дня на день повторювану працю. Гендерна нерівність знову відкинула жінку у минуле. При цьому було не прийнято говорити про те, а що сам жінка пережила під час війни, який досвід вона здобула на полі бою та поза ним. 

Під час вступної подіумної дискусії Єлєна Рождественська (Російська Федерація) вказала на істотну різницю жіночих і чоловічих наративів, особливо тих що пов’язані з травматичними, віктимізованими подіями. «Звичайно, жінка згадує по іншому. Її наративи амбівалентні і рекурсивні. Жінка не може розповісти в лінійному наративі як чоловік. І тому такий наратив не потрапляє в мас-медіа. Можливо потрібно, зважаючи на це, міняти якісь жанрові пріоритети, знаходити дискурсивні майданчики, де акумулюються і презентуються такі наративи». 

Так дійсно, носії такої інформації зникають, а ми так і не почули їхню розповідь про пережите. Виконуючи партійне та суспільне замовлення радянська історична наука творила міф про Велику Вітчизняну війну. А за її пафосним і героїчним фасадом залишилися мільйони непримітних у масштабах країни жіночих доль, які вже ніколи не зможуть розповісти про свій досвід у ті скрутні часи.

Завдання історика – зібрати, зберегти й донести до широкого загалу те, що можливо. Адже винесення у публічний простір такої інформації сприятиме стабілізації у суспільстві та усуненню політичних спекуляцій. Пошук консенсусу у цій царині – до цього часу необхідна умова подальшого мирного майбуття. 

Гостру дискусію викликали тези та міркування, озвучені Владиславом Гриневичем (Україна), щодо нероздільності війни і сексуальних злочинів та масштабів зґвалтувань, вчинених червоноармійцями у західноєвропейських містах. Історик охарактеризував низку причин цього явища, серед яких національні, культурні, ідеологічні, релігійні, а також помста нацистам, за вчинені ними злочини на захоплених територіях Радянського Союзу, помста за так званий культурний шок, який пережили солдати та офіцери Червоної армії, побачивши значно вищий рівень життя європейських країн. Науковець запропонував напрямки, які потребують окремого вивчення – геноцид, етнічні чистки, сексуальні злочини. Важливість їх зумовлена не тільки історичною пам’яттю, а й розвінчанням міфів Великої вітчизняної війни та подоланням політичній спекуляцій у цій царині. Він наголосив, що слід проговорювати такі питання у публічному просторі, аби позбавитися вантажу радянського досвіду героїчного наративу.

Проблему гендерних наративів щодо сексуальних злочинів вояків Вермахту розглянула у свої доповіді Регіна Мюльхойзер (Німеччина). Вона відзначила специфіку джерельної бази та необхідність застосування спеціальних методів для опрацювання наявних джерел. Виокремила три основі масиви інформації: 1) загальне розуміння сексуального насильства одразу по війні; 2) спогади чоловіків, як вони про це говорили. Солдати Вермахту не сприймали свою діяльність на захоплених територіях як злочинну, ставлячись до всього, що вони там побачили як до трофею, винагороди за свої успіхи та невдачі на полі бою. Серед причини зґвалтування відзначали: помсту, покарання жінок-червоноармійок, компенсацію за важкі військові часи; 3) наративи жінок з Польщі та Радянського Союзу. З розповідей жінок стає зрозуміло, що вони винаходили різні способи, аби уникнути зґвалтувань (переховувалися, приховували свою зовнішність), старші жінки повчали молодших як слід поводитися аби не спроковувати чоловіка. Р. Мюльхойзер наголосила, що жіночий досвід суттєво вплинув на повоєнні стосунки, адже вони привнесли його в свої родини і це позначилося на їх подальшому житті. Вчена переконана, що вивчення таких тем сприятиме розумінню сьогодення.

Активне обговорення та чимало запитань викликала доповідь Тамари Вронської (Україна), присвячена формуванню репресивної практики радянської влади стосовно "дружин зрадників" та "німецьких повій". Вивчення цієї складної теми та відтворення в деталях практики переслідувань і покарань стало можливим завдяки залученню нею до наукового обігу унікальних документів з відомчих архівів. Вона проаналізувала формування радянської правової бази репресалій проти зазначених категорій жінок, розповіла про те, який був механізм притягнення до відповідальності, як розгорталися репресії на окупованій території. Директиви радянської влади спрямовувалися на залякування військовослужбовців репресіями проти їх родин. Таким чином керівництво країни намагалося опанувати ситуацію на фронті, запобігти масовій здачі бійців у полон чи переходу на бік ворога. Однак, переважно жінки не знала, що відбувалося на фронті з їх чоловіками. Але для радянського правосуддя для притягнення до відповідальності жінок військовиків достатнім приводом було спільне проживання до війни. Прикметною рисою стало те, що до "дружини зрадників" та "німецьких повій" застосувалися схожі механізми репресалій, а від тих дискримінацій та утисків, в першу чергу, страждали діти. 

У підсумкових тезах Т.Вронська наголосила, що радянська влада ніколи не робила винятку для жінок у своїй репресивній практиці. Це довели часи Великого терору, коли гендерна сталінська політика була продемонстрована повною мірою. Досліджувана проблема має й подальші пошукові перспективи. Вона може стати предметом поглибленого аналізу правників, політологів, психологів та соціологів, що дозволить здійснити ширші міждисциплінарні дослідження про джерела терору, причини його тяглості і різноманітності проявів.

Жінці – жертві Голокосту під час війни присвятив свою доповідь Каркл Беркгоф (Королівство Нідерланди). Він проаналізував спогади про трагедію Бабиного Яру єврейки Гені Баташової, однієй з небагатьох, кому вдалося уникнути загибелі і пережити війну. Свідчення жінки сповнені інформації, однак вони не дужу чіткі, трапляються перекручування тощо. Це цінне джерело, оскільки дозволяє простежити як війна вплинула на все життя жінки. У 1941 р. вона втратила маму, сестру, брата і пам’ять про це ніколи не полишала її. 

Досвід, сформований у період війни, для багатьох жінок став визначальним на все життя. Не виключенням була й поетеса Юлія Друніна. Образ війни був присутній у більшості її творів, - відзначила Адріенн Харріс (США). У Ю.Друніної повернення до мирного способу життя відбувалося завдяки реалізації свого покликання як жінки, так і поетеси. Здавалося, що ще потрібно? Однак виявляється уже довго після війни над нею тяжіла ідентичність воїна. Саме у цій сфері вона відчувала нереалізованість. Якщо війні вона була вдячна за те, що вона її позбавила традиційних гендерних ролей, то в мирний час вона втратила можливість вибору. Невизнання державою та чоловіками внеску у Перемогу не сприяли її соціалізації. Всі ці аспекти психологічного переживання знайшли вияв у її творчості, в її поезії. Війна пробудила колись її душу - і ятрила пам'ять до останнього дня, коли поетеса сама вирішила, що пора йти ...

На форумі неодноразово виникало питання: так жінка об'єкт чи суб'єкт військового насильства. Якщо вище наведенні доповіді розглядали жінку переважно як жертву війни, то низка інших доповідей була присвячена жінці, яка активно боролася за своє життя. 

Олена Петренко (Україна-Німеччина) відзначила гострі питання дослідження ролі жінки в націоналістичному русі. Наголосила на патріархальному характері гендерної політики в українській націоналістичній ідеології. «ОУН цілком приймаючи допомогу жінок, в той же час залишала їх місце біля домашнього вогнища». Історик запропонувала новий підхід до трактування участі жінок в націоналістичному підпіллі, наголошуючи, що жінки мають нести відповідальність на рівні з чоловіками за дії організацій. Вона впевнена, що жінки в ОУН та УПА були активними суб’єктами дії, а не тільки жертвами, заарештованими радянськими спецслужбами.

Кармен Шайде (Німеччина-Швейцарія) та Катерина Кобченко (Україна) проаналізували участь жінок у радянських військових формуваннях. К.Шайде присвятила доповідь «сталінським соколицям». Вона наголосила, що архівні матеріали, жіночі наративи доводять, що жінки були активними борцями за свою країну і поряд з чоловіками брали участь у бойових діях. Вона окреслила низку питань, які потребують пильної уваги науковців і вимагають поглибленого аналізу 

Радянське суспільство було мілітаризованим ще задовго до початку війни. Різноманітні організації спортивного та громадського характеру здійснювали військову підготовку як чоловіків так і жінок. К.Кобченко запропонувала своє бачення радянського експерименту у сфері підготовки жіноцтва до глобального збройного конфлікту. Для належного висвітлення обраної теми, вчена здійснила ретроспективу у 20-30 ті роки, відзначивши сфери експлуатації радянською державою жіночого ресурсу (промисловість, сільське господарство, громадська робота, спорт тощо). Для заохочення жіноцтва до виробництва застосовувалися різноманітні стратегії. Зокрема, створення пантеону героїв праці – передовиків виробництва, стахановців у своїх галузях. Проголошувалося право жінок реалізувати себе у різних сферах, але при цьому всьому ці галузі були чітко визначеними. Жінкам робився певний гендерний виклик, адже їм пропонувалося стати на рівні з чоловіками. Розуміючи цінність і незамінність жіночого ресурсу, радянська влада виробила певні стратегії для підготовки й використання жінок як допоміжної силу у війні.

Тетяна Пастушенко (Україна) у свої доповіді зосередила увагу на демонстрації різноманітних стратегії дій жінок-військовополонених і досвіду перебування у полоні та соціалізації у післявоєнне суспільство. На жаль, не існує точних статистичних даних стосовно кількості таких жінок. Вчена виокремила «героїчну» стратегію виживання жінок (чоловіча лінія поведінки, боротьба до кінця) та виживання жінки у полоні завдяки допомозі й підтримці чоловіка. Т.Пастушенко відзначила, що жінка в полоні стала одним з наслідків емансипації та мілітарної пропаганди, який ніхто не передбачав. До цього часу явище жінок-військовополонених розглядається як виняткове і майже не знайшло свого вияву в культурі пам’яті про війну. Однак біографічні історії найчастіше демонструють не жертву, а активну жінку, яка намагалася вплинути на свою долю. 

Анна Вилєґала (Польща) здійснила порівняльний аналіз досвід примусового переселення польських та українських жінок у 1944-1946 роках. Вона відзначала специфіку жіночого досвіду, порівняно з чоловічим. Різниця між ними полягала у тому, що у жіночих наративах закладена пасивність, вони сповнені побутових деталей, присутнє відчуття страху та небезпеки одразу по приїзді в місце переселення. Існувала суттєва різниця між польськими та українськими жіночими наративами. А. Вилєґала наголосила, що подальший життєвий досвід жінок істотно вплинув на їхню пам’ять про переселення.

Досвіду жінок, які жили під нацистською окупацією, була присвячена доповідь Олени Стяжкіної. Багатоманіття їх ролей визначали різні чинники (зона та тривалість окупації, наближеність чи віддаленість жінок від умовного “центру влади”, шлюбність, наявність та кількість дітей, вік, національність і багато інших). Жінки виробляли певні стратегії у житті з ворогом, які варіювалися від боротьби за виживання до форми пасивного спротиву чи колаборації з окупаційною владою. Історик наголосила, що радянська влада розглядала жінок як ресурс і спричинила як штучне знецінення жінок, так і примус на інверсію певних ґендерних порядків. Виживанню у складних умовах окупації сприяв досвід, набутий у довоєнний час, зокрема у період Голодомору. О.Стяжкіна відзначила необхідність вписання жіночого досвід окупації у літопис подій Другої Світової війни. Доповідь історика позначилася нестандартними підходами і новітнім методологічним інструментарієм.

Значна частина мешканців окупованої території СРСР була примусово вивезена на роботу до Третього райху. Радянські жінки становили найбільший відсоток, практично половину від загальної кількості депортованих робітників. Вони були наймолодшими (1923-1927 р.н.) серед працівників-іноземців, їхня праця використовувалася в усіх сферах, де існувала практика залучення іноземної робочої сили. Так коротко визначила гендерний зріз працевикористання радянських жінок у Німеччині Гелінада Грінченко (Харків). Основна ж частина її доповіді була присвячена аналізу образу жінки-острабайтерки в радянській пропаганді у воєнні роки. В агітаційній продукції 1942–1944 рр. активно експлуатувалася тема про те, що більшість з вивезених жінок та дівчат працювала у німецьких борделях та будинках розпусти. Це робилося для того, щоб викликати у червоноармійців почуття ненависті до ворога та бажання помсти за своїх сестер. Ще однією особливістю представлення образу остарбайтери у радянському публічному дискурсі було те, що про повернення цих жінок додому у ті роки не йшлося. Однак після 1944 р. довелося міняти акценти в пропаганді, радянська жінка зображувалася жертвою, але жертвою нескореною, яка чекала на визволення, і бажала повернутися додому. Проте у свідомості більшості людей закарбувався сформований пропагандою образ радянської жінки, яка могла мати стосунки з загарбниками. Відповідне й ставлення було до таких жінок, ніхто не зважав на переважно примусовий характер вивезення. Відповідні утиски та обмеження жінки відчували й після повернення на Батьківщину. Фактично від закінчення війни і до розпаду СРСР образ жінки–невільниці став другорядним, поступившись образу чоловіка-героя, який повертався додому переможцем. Поступово в художній літературі чоловічий досвід витіснив жіночий. В той час не було опубліковано жодного твору про примус до праці, автором якого була б жінка. І тільки в часи незалежності України їхня пам'ять і їхній досвід стали об’єктом уваги дослідників, які записали і оприлюднили ці спогади, а вже потім їх вивченням зайнялися історики. 

Беттіна Буриш (Німеччина) продовжила тематику Г. Грінченко. Предметом її розповіді став проект “Тріщина через все життя”. Метою проекту було інтерв’ювання колишніх примусових робітниць та створення на основі зібраних спогадів пересувної виставки. Також був надрукований спеціальний альбом, де представлені свідченні, зібрані виконавцями проекту на території України у жінок – колишніх острабайтерів. Однак ці спогади стосувалися не тільки періоду перебування у Німеччині. В них була інформація стосовно довоєнного життя цих жінок, представлений їх досвід примусової праці, повернення до мирного способу життя та як склалася їхня подальша доля. Наразі актуальним є продовження цієї теми, але в іншому вимірі “Жінки і їх діти». 

Важливі теоретичні та епістемологічні питання наукових досліджень поставили під час обговорення доповідей Андреа Пето (Угорщина) та Єлєна Рождественська (Росія).

О.Рождественська розповіла про ситуацію у російському науковому просторі з вивчення ролі жіноцтва у війнах. Наголосила на складності спілкування з жінками, які мали досвід боротьби на полі бою. «Фронтовички похилого віку, яких ми зустрічаємо в дослідницькому полі, не можуть пробитися до первісного переживання тих подій, бо з року в рік воно закривалося тими колективними формами меморізації і комемарації, які перемололи індивідуальний досвід». Серед методологічних проблем, на думку ученої, актуальною є проблема пам’яті після пам’яті. Наступні покоління – діти остарбайтерів. Що з ними? Як до них ставитися? Адже суспільство повинно знайти їм певне місце. Наступне методологічне запитання: наскільки історична свідомість ієрархічно організована, чи вона дозволяє певну фрагментацію співіснуючих дискурсів тих соціальних груп, які так чи інакше, з нашою допомогою чи без неї, завойовують соціальний простір, розповідаючи про свій досвід.

Наш час – це глобальна епоха з новітніми технологіями, зокрема мережею Інтернет. На дигітальних платформах нині розміщується багато джерел, спогадів, інтерв’ю, однак часто вони подаються без коментарів та інтерпретації. Такі тенденції мають як позитивні, так і негативні сторони. Серед позитиву слід відзначити те, що багато людей можуть ознайомитися з інформацією, наведеною в джерелах. Однак часто брак необхідних знань або прагнення до міфотворчості перетворює цю інформацію на грізну зброю у руках політика, аматора. І тоді виникають різні міфи, що спотворюють як власне історію, так і впливають на сьогодення.

Цю думку розвинула у своїй доповіді Андреа Пето (Угорщина). Вона проаналізувала три різних сайти, на яких представлена історична інформація та проаналізувала доступ до цих ресурсів. Відзначила необхідність пошуку спеціалістами різних гуманітарних наук адекватного методологічного інструментарію для дослідження заявленої теми та прагнення до консенсусу на загальноєвропейському просторі.

Андреа Пето закликала істориків зосередитись на теоретичних і методологічних проблемам, епістемологічних питаннях аналізу свідчень жінок, що зазнали насилля. Як ми знаємо те, що потрібно досліджувати? Як ми будемо допитувати матеріал віднайдений у тих чи інших джерелах (етичні, методологічні зауваги)? Як ми читаємо ці документи, що ми шукаємо в них: факти, історії на користь активної ролі жінок у Другій світовій війні? Хто використовує пам’ять про війну і з якою метою?

Вчена зосередила увагу на проблемі цифрового доступу до історичних ресурсів, наголосила на особливостях використання цих матеріалів. Тривожні тенденції викликає те, що часто документи, фотографії вириваються з контексту, їм дається невідповідна атрибутика, що по суті є спотворенням історичних фактів. 

Завершилася конференція урочистим нагородженням переможців всеукраїнського конкурсу «Жінки України у Другій світовій війні: історія, пам’ять, репрезентації». Два перших місця компетентне журі віддало роботам про жіночий досвід українських остарбайтерок Марії Меленчук (Саскатун, Канада) та Валерія Чернявського (Миколаїв), друге місце завоювало дослідження Володимира Гінди (Київ) про стосунки між чоловіками і жінками в радянських партизанських загонах. 

За підсумками конференції та конкурсу планується видання збірника наукових праць.

0 Коментарі

Додати новий коментар

Додати новий коментар