Українське тіло

Українське тіло

30.12.2013
Центр візуальної культури, Фонд імені Гайнріха Бьолля в Україні
pdf
Місце видання: Київ
Дата публікації: 2012
Леся Кульчинська

Виставка «Українське тіло», організована Центром візуальної культури, відкрилася в галереї Старо-академічного корпусу Києво-Могилянської академії 7 лютого 2012 року. Через три дні після її відкриття президент університету Сергій Квіт власноруч закрив на ключ приміщення галереї, прокоментувавши свої дії фразою, що стала культовою: «Це не мистецтво, а лайно». Наслідком акцій протесту проти закриття виставки не стало відновлення її роботи. Навпаки, рішенням Вченої ради університету було припинено діяльність Центру візуальної культури в Академії. Галереї Староакадемічного корпусу було передано під бібліотечний архів. Так завершився період історії цього приміщення, пов’язаний з мистецтвом. 

Пропонований каталог є документацією закритої виставки та мистецьких акцій, здійснених на її підтримку. Це також своєрідне розслідування: спроба з’ясувати, де в українському суспільстві проходить межа між «мистецтвом» і «лайном», прийнятним та нестерпним, зрештою, між «тілом» і «духом». Йдеться, по суті, про межі видимого, кордон між тим, що ми можемо безболісно вписати в горизонт свого сприйняття, і тим, що не можемо, чи радше не хочемо включити до нашого комфортного «життєвого світу». Завданням, яке ставила перед собою виставка «Українське тіло», було проявити те, що залишається здебільшого на периферії чи за межами цього заспокійливого горизонту.

Ми спробували поглянути на українське суспільство з тілесної точки зору. Через тіло, з усіма його чутливостями, афектами та потребами, реальність дає нам про себе знати якнайжорсткіше. Суспільство пронизує наші тіла безліччю способів, залишаючи на них відбитки, деформації чи відчуття, – усе те, що ми називаємо тілесним досвідом. Ці тілесні ефекти нерідко вказують нам на те, чого ми не хочемо бачити, виявляючи межі нашої терпимості, гаданих можливостей чи декларованої свободи. 

Представлені на виставці роботи – це насамперед артикуляція й осмислення художниками власного досвіду існування в конкретному матеріальному, соціальному та культурному середовищі, і водночас – проблематизація, випробовування доступних способів його символічного картографування. Закономірно у фокусі опинилося те, що переживається найбільш гостро. У певному сенсі «Українське тіло» – це «сукупність доказів» (body of evidence). Це докази пережитих реальними людьми вражень і ситуацій, але це також і докази ін-шого «українського тіла» – такого, яке хтось, можливо, хотів би не бачити. Ці докази покликані поставити під сумнів ту систему суджень, ту переконаність у своїй правоті, що позбавляє нас чутливості до інших та мож-ливості інакшого погляду на власне становище. 

Нам було важливо поєднати у полі зору те, що зазвичай взаємовитісняється. Тому на цій виставці, зокрема, робота Саші Курмаза – документація відчайдушного прагнення відповідати гедоністичному імперативу сексуалізованих образів масової культури – розміщується поряд з роботою Олександра Володарського, що відсилає до його власного досвіду тюремного ув’язнення – наслідку криміналізації тілесності в нашій країні. «Моє порно – моє право!» 

Анатолія Бєлова – протест проти брутального поліцейського втручання держави у приватний простір – поєднується із «Синьою панеллю» Вови Воротньова, що присвячена «невидимій» повсякденній біополітиці. У роботах Оксани Брюховецької та Володимира Сая декларативна повага до людини виявляє свою безпорадність перед афективним відторгненням неприємного, старого чи підозрілого «безпритульного» тіла. Роботи Любові Малікової та Євгенії Бєлорусець протиставляють вірі в тілесну норму докази її відсутності. А в урочистому образі української «Супержінки» Артура Бєлозьороваконтрастом проступає жорстка дійсність її тілесного існування. 

Зрештою, на противагу поширеним у нашій країні розмовам про невловиму, але таку важливу духовність, ця виставка – це сукупність доказів життя українського тіла. Тіла вразливого, часом безпомічного, з його загостреною чи притлумленою чуттєвістю, недоліками та проблемами, але водночас – з невідступними потребами та можливостями. Тіла, яке на власній шкірі відчуває всі труднощі нашого суспільства. Тіла, що, як це часто буває в розслідуваннях, саме по собі є вирішальним доказом. 

 

Артур Бєлозьоров

Супержінка Лариса
Портрет вчительки молодших класів, чемпіонки світу з бодібілдинґу Лариси Прищепи. 
Метал, зварювання, 2005 

0 Коментарі

Додати новий коментар

Додати новий коментар