Українське тіло
Виставка «Українське тіло», організована Центром візуальної культури, відкрилася у галереї Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії 7 лютого 2012 року. Через три дні після її відкриття президент університету Сергій Квіт власноруч закрив на ключ приміщення галереї, прокоментувавши свої дії фразою, що стала культовою: «Це не мистецтво, а лайно». Наслідком акцій протесту проти закриття виставки не стало відновлення її роботи. Навпаки, рішенням Вченої ради університету було припинено діяльність Центру візуальної культури в Академії. Галереї Староакадемічного корпусу було передано під бібліотечний архів. Так завершився період історії цього приміщення, пов’язаний з мистецтвом.
Цей каталог є документацією закритої виставки та мистецьких акцій, здійснених на її підтримку. Це також своєрідне розслідування: спроба з’ясувати, де в українському суспільстві проходить межа між «мистецтвом» і «лайном», прийнятним та нестерпним, зрештою, між «тілом» і «духом». Йдеться, по суті, про межі видимого, кордон між тим, що ми можемо безболісно вписати в горизонт свого сприйняття, і тим, що не можемо, чи радше не хочемо включити до нашого комфортного «життєвого світу». Завданням, яке ставила перед собою виставка «Українське тіло», було проявити те, що залишається здебільшого на периферії чи за межами цього заспокійливого горизонту.
Ми спробували поглянути на українське суспільство з тілесної точки зору. Через тіло, з усіма його чутливостями, афектами та потребами, реальність дає нам про себе знати якнайжорсткіше. Суспільство пронизує наші тіла безліччю способів, залишаючи на них відбитки, деформації чи відчуття, — усе те, що ми називаємо тілесним досвідом. Ці тілесні ефекти нерідко вказують нам на те, чого ми не хочемо бачити, виявляючи межі нашої терпимості, гаданих можливостей чи декларованої свободи.
Представлені на виставці роботи — це насамперед артикуляція й осмислення художни/-цями власного досвіду існування в конкретному матеріальному, соціальному та культурному середовищі, і водночас — проблематизація, випробовування доступних способів його символічного картографування. Закономірно у фокусі опинилося те, що переживається найбільш гостро. У певному сенсі «Українське тіло» — це «сукупність доказів» (body of evidence). Це докази пережитих реальними людьми вражень і ситуацій, але це також і докази іншого «українського тіла» — такого, яке хтось, можливо, хотів би не бачити. Ці докази мають на меті поставити під сумнів ту систему суджень, ту переконаність у своїй правоті, що позбавляє нас чутливості до інших та можливості інакшого погляду на власне становище.