Росія, Україна і ми
Ребекка Гармс і Ральф Фюкс для Der Tagesspiegel
Усі ми хотіли би бачити демократичну Росію партнером Європейського Союзу. Однак нинішнє політичне керівництво країни віддаляється від Європи
Президент Путін отримав у Раді Федерації загальний дозвіл на військову інтервенцію в Україну «до нормалізації суспільної та політичної ситуації». Цей дозвіл рівнозначний оголошенню війни Україні. Він не обмежується захистом російських інтересів у Криму. Реальними є також побоювання щодо російського вторгнення до Східної України. Путін і далі залишає відкритими всі можливі опції. Виправдання, буцімто йдеться про захист російських солдатів, громадян і земляків, – це лише вигадана страшилка. Багатьом нашим друзям у Центрально-Східній Європі пригадується формулювання про «братню допомогу» з часів великої імперської політики, що, як здавалося, залишилася в минулому.
Сюди ж належить і хвиля пропаганди про нібито «фашистський путч» в Україні, що має легітимувати інтервенцію.
У Будапештській угоді 1994 р. Україна отримала міжнародні гарантії територіальної цілісності країни в обмін на відмову від атомної зброї. Під егідою ООН США та Росія гарантували їй збереження кордонів та безпеку. З огляду на український досвід у майбутньому навряд чи якась нація погодиться на однобічне роззброєння в обмін на гарантії потужних держав.
Дії Росії підважують європейську систему міжнародних відносин, що ґрунтується на мирі та відмові від насильства. Це порушення Статуту ООН членом Ради безпеки цієї організації. Міжнародне право замінюється правом сили. Невтручання у внутрішні справи країни, на яке так часто посилається Росія, виявляється суто тактичним аргументом. Він застосовується лише тоді, коли йдеться про союзників Росії, як у випадку Сирії. Для України ж пригадали брежнєвську доктрину «обмеженого суверенітету»: Москва залишає за собою право здійснювати інтервенції, спрямовані проти будь-якого розвитку подій у «ближньому зарубіжжі», який їй не подобається, застосовуючи всі засоби політичного, економічного та військового тиску.
Президент Путін закидає Україні агресивний націоналізм, у той час як у Думі та патріотичних ЗМІ плекають риторику Великої Росії. Для націоналістичних кіл Росії Україна є лише штучним утворенням. Їхня мета – об’єднати всіх росіян в одній державі. Це нова редакція згубного старого етнонаціоналізму, що викликав у Європі спіраль війн і вигнань. Захистити єдність України – означає захистити ідею багатоетнічних демократій. «Євромайдан» у Києві був великим кроком у цьому напрямку: він об’єднав у спільному русі різноманітні етнічні групи країни – українців, росіян, татар, євреїв.
Утворення політичної нації понад культурно-етнічні відмінності передбачає взяття до уваги меншин, у тому числі в мовній політиці. Добре, що виконувач обов’язків президента заморозив підписання непродуманого рішення українського парламенту в цьому питанні. Зараз процес внутрішнього примирення опинився під загрозою зриву через російську інтервенцію. Тому російська правозахисна організація «Меморіал» назвала збройне вторгнення до України злочином проти обох народів, оскільки воно може налаштувати росіян і українців одне проти одного.
Відповідь міжнародної спільноти на це повернення до старих часів мусить бути ясною і чіткою: ясною в характеристиках подій і чіткою у відповіді на них. Особливо це стосується Європейського Союзу. Ідеться не тільки про захист демократичного повстання в Україні, а й про ідеали вільної Європи.
Уряд Німеччини та Європейський Союз мають дати відсіч цій агресії усіма мирними засобами. Потрібно дати президентові Путіну швидкий і чіткий спільний меседж про те, що продовження насильницької політики проти України можливе лише за високу економічну та політичну ціну. Треба застосувати всі дипломатичні канали задля деескалації конфлікту. Саме лише умовляння «по-доброму» не допоможе. Якщо ЄС дасть зрозуміти, що врешті-решт бездіяльно змириться з інтервенцією в Україні, він тільки заохотить яструбів з Кремля до подальших військових авантюр.
У багатьох коментарях щодо подій на сході нашого континенту прочитується певний фаталізм: Путін може робити все, що хоче, Захід спроможний лише безпорадно стискати кулаки. Так, ніби є лише дві альтернативи: військове протистояння або безпорадні заклики до обох сторін не чинити провокацій. Ніхто не хоче і не вимагає військових погроз на адресу Росії. Але між НАТО та бездіяльністю є ще широке поле економічних та політичних можливостей.
Всупереч поширеним уявленням, Росія набагато залежніша від Європи, ніж Європа – від Росії. Половина зовнішньої торгівлі Росії відбувається саме з ЄС. 75% іноземних інвестицій надходять з Євросоюзу. Особливо в справі модернізації своєї економіки Росія не може обійтися без західних технології і ноу-хау. Витік капіталу з країни тотальний, велика частка власності десяти тисяч найбагатших росіян зберігається в Європі. Для «Газпрома» ЄС є найважливішим ринком. Концерн інтенсивно намагається отримати долю в західній енергетиці. Усе це важелі, які можна застосувати задля того, щоби показати російській владній еліті, що вона шкодить собі, ідучи шляхом конфронтації. Уже припинення експорту військових технологій, мораторій на реалізацію проекту газопроводу «Південний потік», замороження рахунків та заборони на в’їзд для членів номенклатури справили би вплив.
Якщо Росія прагне подальшої економічної та політичної співпраці з ЄС, вона мусить припинити військову інтервенцію до України та стати на шлях діалогу. Усі ми хотіли би бачити демократичну Росію партнером Європейського Союзу. Однак нинішнє політичне керівництво країни віддаляється від Європи.
Події в Україні та солідарність з усіма громадянками та громадянками, що нещодавно зробили мужній крок до демократії та Європи, – це іспит європейців на самоповагу.
Ребекка Гармс – перша кандидатка «Зелених» на вибори в Європейський парламент.
Ральф Фюкс – член правління Фонду імені Гайнріха Бьолля.
Оригінал статті: http://www.tagesspiegel.de/meinung/putin-betreibt-ethnonationalismus-russland-die-ukraine-und-wir/9579700.html