Огляд та відео дискусії "Чи можливий переклад мови війни мовою порозуміння?" від 12 червня

Огляд та відео дискусії "Чи можливий переклад мови війни мовою порозуміння?" від 12 червня

Creator: Олена Ангелова. Creative Commons License Logo Це зображення поширюється на умовах ліцензії Creative Commons License.

Позитивність визначення «мови війни»

Діана Клочко

Для модератора дискусій, окрім вдалого перебігу розмови й успішної комунікації між мовцями і слухачами (тобто, коли все відбулось без емоційних ексцесів), існують ще кілька позитивних моментів. Один із них – можливість побачити (у буквальному сенсі цього слова) тенденції, «загорнуті» у висловлюваннях і емоціях учасників по обидва боки столів. А тоді й відслідкувати, як вони починають розгортатись у коментах соцмереж та появі «блогових» текстів.

Публічна дискусія «Чи можливий переклад мови війни  мовою порозуміння?» (12.06.2015, Конгрегаційна зала Староакадемічного корпусу НаУКМА), підтримана Представництвом Фонду Бьоля в Україні,  представила і дискутантів, і слухачів, і тих, хто запитував, заангажованими до обговорення різних аспектів «мови війни», і дуже мляво реагуючими на «мову порозуміння». Обидва винесені у тему дискусії словосполучення - похідні від «мови ненависті», отже не є усталеними понятійними конструкціями, однак якщо навколо «мови війни» розгортались досить гострі монологи впродовж майже двох з половиною годин, то «мова порозуміння» викликала якісь чи не хвилинні невпевненого мовчання. Прикметно, що навіть у такого досвідченого диспутанта, як Юрій Андрухович «мова порозуміння» трансформувалась у «мову миру», про яку він доволі саркастично і написав у колонці «Кінець дискусії?» (http://zbruc.eu/node/38177). Аудиторія ж настільки захопилась перебігом обговорення мілітарного лексикону, актуального контексту російсько-української війни і супутньої політичної прогностики, що навіть після мого настійливого питання стосовно методів і шляхів порозуміння - вперто звертала на обговорення «гарячіших» моментів. Один із уважних слухачів - голова ПЕН-Центру Польщі Адам Поморський після неї приватно зауважив, що було відчуття загальної субфібрильної температури, що, однак не підняло рівень обговорення поза позначку толерантності.

Найскладнішими виявились подробиці не лінгвістичні, як от висловлене Гасаном Гусейновим припущення, що брежнєвська епоха підміняла усі мілітаризовані явища псевдо-мирними евфемізмами («введение ограниченого контингента миротворческих войск», «братство по оружию»), чому «війна» й була замінена «перемогою» (більше про це явище у його колонці 

«Продукты питаня для продуктов природы» http://ru.rfi.fr/rossiya/20150628-produkty-pitaniya-dlya-produktov-prirody/). Найактуальнішим все ж таки було питання розвалу імперії, яку ми називаємо за тією ж логікою прикритого евфемізму «Російською федерацією».  Ігор Померанцев нагадав, що розпад Австро-угорської імперії Габсбургів не закінчився Першою світовою, а тривав аж до розвалу штучної держави Югославія у 90-х роках ХХ ст...  Однак це застереження про тяглість процесу, ймовірно, не знайшло логічного продовження:  склалось враження, що майже усі присутні бажають бути свідками цього процесу, не переймаючись, що можуть стати його жертвами. Ймовірно, тому розмова про «імперський спадок», який варто осмислювати сучасним українцям як і свій також, а не лише виключно російський, так і не розгорнулась у повноцінне обговорення.

Специфіка Конгрегаційної зали у тім, що усі диспутанти сиділи не обличчями один до одного, а за одним довгим столом – обличчями до слухачів. Це спричинило досить довірливу атмосферу майже індивідуальних і об`ємних промов усіх п`яти учасників, яким і фізично, і емоційно було складно заперечувати один одному, тому радше думки кожного доповнювали або коментували інших. Конструкція такого полілогу вийшла доволі громіздкою, однак зал доволі напружено вслуховувався у звучання чотирьох (як виявилось) мов й відверто реагував. Зокрема, й на те, що одна з учасниць – Мілена Фіндайз впродовж розмови активно фотографувала «зі сцени» - поведінка доволі екзотична як на учасника дискусії, однак дуже швидко слухачі до цього звикли.

Робочими були заявлені українська, німецька й російська, однак у моменти перекладу, з якими не справлялись синхроністи (їх було небагато) мовці вільно переходили на англійську, що її так само вільно сприймала публіка.  Півгодини на запитання виявилось замало: мікрофон потрапив до менш ніж половини усіх зацікавлених, і лише одне із запитань було провокаційним, хоча усі вони стосувались здебільшого проявів агресії, знищення, війни.

Ще однією прихованою позитивною тенденцією дискусії для мене особисто стало те, що ніхто не асоціював «мову війни» з конкретною мовою: німецькою – як мовою Другої світової чи російською, як мовою нинішнього агресора. Попри загальну замученість – поняття «ворожості» вже не зводиться до національного чинника. Хоча цю тенденцію ще треба відслідковувати пильніше.

Частина 1:

Частина 2:

0 Коментарі

Додати новий коментар

Додати новий коментар