20 і 21 жовтня у Києві відбулися організовані Фондом імені Гайнріха Бьолля презентації книжок «Феминистская (арт)критика» та «Женский активизм в Беларуси: невидимый и неприкасаемый».
Ірина Соломатіна, засновниця проекту «Гендерний маршрут», керівниця концентрації “Гендерні дослідження” Європейського коледжу Liberal Arts в Білорусі та співавторка обох книжок, розповіла про ідею та процес їх створення. «Феминистская (арт)критика» фактично є антологією та збіркою матеріалів одноіменної мистецької виставки, що відбулася у Мінську у листопаді-грудні 2014 року та об’єднала 17 художниць з 11 пострадянських країн. Роботи виставки присвячені темам насильства над жінками, сексуальної об’єктивації, диктату стандартів краси та хатньої праці, яка традиційно закріплена за жінками. Феміністське мистецтво останнім часом стає видимим, все більше мисткинь усвідомлюють себе як феміністок та підіймають актуальні суспільні проблеми, тому так важливо було створити простір для діалогу, обміну ідеями та консолідації зусиль художниць. Водночас, жіноче мистецтво досі дискримінується та не сприймається серйозно, а політика, суспільство, ЗМІ не є чутливими до гендерної проблематики.
Кандидатка філософських наук, мистецтвознавиця Тамара Злобіна, зазначила, що за 25 років незалежності феміністські мистецькі практики в Україні не мали належного фіксування, не були жодним чином задокументовані. Вперше слово «фемінізм» у контексті мистецьких практик в Україні було вжито у лише 2013 році (Круглий стіл щодо ролі феміністського мистецтва). Роль феміністської арт-критики, зокрема, полягає у тому, що вона через свій аналіз допомагає художницям самоідентифікувати своє мистецтво як феміністське. Натомість, в Україні займатися феміністською арт-критикою фактично неможливо через малооплачуваність та непоширеність в академічному просторі.
Книга Вікторії Шмідт та Ірини Соломатіної «Женский активизм в Беларуси: невидимый и неприкасаемый» є першим подібним дослідженням жіночого руху у постсоціалістичній країні. Наразі в Білорусі зберігається тенденція згасання жіночого активізму у контексті послаблення ролі суспільного сектору в цілому. Як зазначила Ірина Соломатіна, не дивлячись на високий відсоток представництва жінок у білоруському парламенті (34 %), рівень домашнього насильства над жінками дуже високий, у державі досі не існує дієвого законодавства у сфері протидиї насильству, забезпечення гендерної рівності, а діяльність жіночих організацій не є ефективною. Проте Ірина Соломатіна згадала і позитивні приклади результативної боротьби білорусок за свої права, зокрема, протест проти зменшення розміру грошової допомоги на дитину для матерів, що займаються підприємництвом.
Рецензентка книги, кандидатка соціологічних наук Тамара Марценюк проаналізувала спільні та відмінні риси жіночогу руху в України та Білорусі. Хоча в Україні є відповідне законодавство, діє велика кількість жіночих організацій, існує навіть досить активне МФО «Рівні можливості», жіночий рух є роз’єднаним і гендерна політіка реалізується не повною мірою. Наприклад, досі не запроваджено гендерні квоти (існують лише на рівні місцевих виборів), не виконуються міжнародні зобов’язання України у сфері забезпечення гендерної рівності, відсутня увага правозахисників до проблем прав жінок, посилюються антигендерні, націоналістичні рухи. Водночас в Україні соціальні мережі стають платформою для розвитку жіночого активізму (так званий «фейсбук-активізм»).
Обидві книги доступні у бібліотеці Фонду ім. Г. Бьолля.
Анастасія Мусієнко
