Чи географія визначає свідомість? Дискусії про фільм «Рідні» у Києві та Львові

Creator: ua.boell.org. Creative Commons License Logo Це зображення поширюється на умовах ліцензії Creative Commons License.

В лютому в Києві пройшла ретроспектива документальних фільмів Віталія Манського, в рамках якої українським глядачам було представлено новий фільм режисера «Рідні», який зображує сприйняття конфлікту на Сході України, а також анексії Криму родиною режисера. За підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні в Києві та у Львові відбулися дискусії та обговорення фільму «Рідні» із глядачами та експертами. Про те, які діалоги відбулися на ці важкі та особисті теми – читайте у репортажах Івана Скорини та Анастасії Бєляєвої.

КИЇВ

Наразі у кінотеатрі “Жовтень” можна подивитися ретроспективу російсько-українського режисера Віталія Манського. Новий фільм режисера «Рідні» привернув найбільше уваги серед усіх фільмів ретроспективи. За його словами, після завершення цього фільму його російська ідентичність викликає у нього болісні почуття. А в Росії він більше не живе.

“Рідні” – це історія не про політику, а про людей. У Віталія є родичі по всій Україні – від Львова до Севастополя – і у них зовсім різні точки зору. У кого з нас немає непорозуміння із родичами на ґрунті політичної ситуації -  ті просто щасливі люди. Всім іншим ситуація в “Рідних” буде знайомою. Така історія – це спосіб прорефлексувати власні сімейні взаємини, буденний рівень конфлікту, в який всі ми так чи інакше залучені. І це саме те, що нам зараз потрібно, що й підтверджують  повні кіно- та конференц-зали, які збирають фільми Віталія Манського.  

У суботу, 28 січня, за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні в одній із таких зал відбулася дискусія під промовистою назвою Як нам із цим жити?. Як влучно помітила модераторка Наталка Гуменюк, всі учасники несвідомо додали до першого запитання друге: “...і що нам із цим робити?”. При цьому глядачам Манського інтуїтивно зрозуміло, із яким “цим” треба жити. Віталію щиро було цікаво, як в Україні ставляться до всього одразу – Криму, ДНР/ЛНР, війни, соціально-економічної ситуації, повсякденних стосунків у родинах, які розділила війна, тощо. Сам режисер вжив абстракний вислів, із яким аудиторія мовчки погодилась: “Це проблема”.

Розмова розгорнулась навколо згаданих “нас” і примарного “щось”, яке треба робити із усвідомленою проблемою.

Хто такі ми? Це про інтелектуалів? Про Київ? Про «Україну-єдину»? Майже одразу головний спікер згадав про сумнозвісний поділ України “рівно навпіл”, після чого і спалахнула суперечка. Одні, як наприклад журналіст Вадим Дишкант, без задньої думки підтримали згадане твердження і вказували, як і Манський, радше на ідеологічне протистояння. Проте контраргументи сформувалися миттєво: інші наголошували на економічному (вертикальному), а не ідеологічному (горизонтальному) розподілі. Серед них Ніна Потарська, директорка центру соціальних і трудових досліджень, яка останні два роки займається дослідженнями на Сході України. Судячи з результатів досліджень і власного буденного досвіду, вона дійшла до парадоксального висновку: ніяких суто ідеологічних суперечностей фактично немає, а є лише повсякденні економічні негаразди людей, незаангажованих самих по собі. Це один із тих моментів, який явно збентежив Манського, в чому він одразу зізнався. Далі дискусія пішла в інше русло, де режисерові було значно комфортніше. Проте варто зупинитися на моменті, коли розкривається щось невідоме і виникає здивування.

Питання ідеології – це питання про цінності. Базовою цінністю, як відомо, є економічний добробут. Він забезпечує задоволення перших двох ступенів потреб за всім давно відомою класифікацією Маслоу – фізіологічних і потреб у безпеці. Людина, що не має їжі та дому, не може виробити «вищі» цінності. Відтак, економічний чинник соціального розподілу діє що на Заході, що на Сході України. Герої “Рідних” зі Львова жалілися, що раніше поляки їздили до них купувати консерви, а тепер навпаки. Аргументи ж про “високі російські зарплати” давно відомі. Люди не мають ідеологічних цінностей доти, доки не забезпечать базові. Вони йдуть туди, де більш комфортно. На такому рівні суттєвих ідеологічних відмінностей між “західняками” та “східняками” дійсно немає. Проте здивування Манського виправдане. Економічне благополуччя ніколи не приходить одне. Ідеологія видається як надбавка до пенсії. От переїхала рідна тітка Манського зі Львова, де жила більше десяти років (sic!), у Севастополь – і все. Відтак, особистий висновок однієї з учасниць дискусії – “Географія – це вирок” – був сприйнятий аудиторією як епіграф до “Рідних”. Що ж у такому разі робити?

Відповідей було на дискусії багато. Проте цілком очевидним є нагальна досі потреба вирішення банальної проблеми економічного зубожіння. Бідним людям складно виробляти цінності, які б витримали перевірку принаймні географією, не те що часом. Спочатку економіка – потім ідеологія. У зв’язку з цим Віталій Манський згадував історію НДР і ФРН. Після повалення нацистського режиму та поділу Німеччини на дві окремі держави, за весь період їх існування була очевидною тенденція: міграція з радянської НДР в “капіталістичну” ФРН була набагато інтенсивнішою, ніж навпаки. Ба більше, це була навала хаотичних спроб втечі. Люди помирали від куль прикордонників, колючого дроту мурів і задихалися в підкопах  Врешті, наразі дехто пропонує і в Україні стіну побудувати. Відповідь самого режисера на головне “Що робити?” – мовляв, збудуймо Україну, в яку, а не з якої, ритимуть підкопи.

(Іван Скорина)

ЛЬВІВ

30 січня у Львові також відбувся публічний показ фільму "Рідні" та обговорення за участі режисера.  Наступного дня було організовано круглий стіл "Плинне теперішнє та незакінчене майбутнє у документальному мистецтві"  в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, де до Віталія Манського долучилися також Павло Ар'є, драматург та художній керівник театру Лесі Українки, Данило Судін, доцент кафедри історії соціології УКУ, та модераторка дискусії - Наталія Отріщенко, кандидатка соціологічних наук, координаторка проекту "Міські розповіді" у медіа архіві Центру міської історії Центрально-Східної Європи. На противагу Київській дискусії, у Львові розмова розгорнулася стосовно шляхів осмислення історії. Учасники намагалися розглянути документальне мистецтво як інструмент осягнення історії та творення тієї ж історії у новій формі. 

Чи може бути документальне кіно архівним документом, доволі дискусійне питання. Режисер, драматург та соціолог по-різному підійшли до пошуку відповідей.

На думку Віталія Манського, документальне кіно функціонує за принципом дзеркала, що відображає певну частину реального світу, тому, не слід забувати, що той світ, що вже потрапив до об'єктиву є обмеженим та затисненим у рамки погляду самого режисера. Кіно завжди є суб'єктивним. Художник сам обирає кут зору та шлях висвітлення подій, а загальні плани без жодного втручання допомагають зануритися в більш-менш об'єктивний простір. Але все ж таки головна відповідальність за інтерпретацію лежить на глядачеві, а документальне кіно - тут, скоріше свідчення.

Павло Ар'є, розповідає про різновиди документального театру та більш за все зупиняється на театрі свідка.  На відміну від кінострічки - театр свідка не може показуватися двічі, адже тоді актор неусвідомлено починає творчо переосмислювати реальність, що руйнує "ефект документу". Людина, яка переживає певну подію, виходить на сцену і розповідає про те, що відбувалось і що вона про це думає, таким чином відбувається фіксація дійсності і глядачам максимально вдається наблизитися  до реальної людської історії та проблеми від першої особи. Отже, театр починає виконувати терапевтичну функцію і разом з тим відбувається суспільно-політичний акт.  

Данило Судин влучно порівняв соціологію та документальне мистецтво і зауважив, що перша часто формує штучні ситуації, на відміну від другої. В цьому "штучному форматі" людина найчастіше дає відповіді, які не є занадто обдуманими, та насправді, не дуже цікавлять саму людину і з цими даними потім доводиться працювати соціологам. Також, коли задається питання зі сфери публічного у приватне, людина починає вдаватися до самоцензури та «підтягати» свої відповіді під суспільний стандарт, хоча насправді її думка може відрізнятися. Тому, тут важливо розібратися чи може документальне мистецтво схопити сферу приватного, чи воно так і залишається у сфері публічного.

Як зауважила Наталія Отріщенко, часто документальне мистецтво працює на посилення або послаблення певних стереотипів, і загальна відповідь учасників круглого столу тут співпала, що головна місія режисера - бути чесним, а вся відповідальність за інтерпретацію покладається на глядача, який і є співавтором, адже історія може іноді відбуватися і з наших очікувань. 

Отже, дискусія підтвердила, що документальне мистецтво цілком може слугувати відображенням історії та впливати на суспільний дискурс. Далі продовження відбувалося у форматі питань з залу, які стосувалися здебільшого кінострічки, та особистого життя автора, однак конструктивна дискусія з приводу документалістики на цьому завершилася. 

(Анастасія Бєляєва)

All rights reserved.

Додати новий коментар