Огляд міжнародної історичної конференції «Неоднозначне минуле: Радянський спадок крізь призму модернізації
Автор: Іван Скорина
З 17 до 19 березня пройшла конференція “Неоднозначне минуле. Радянський спадок крізь призму модернізації”, організована фондом Гайнріха Бьолля у співпраці з Інтернет-порталом Historians.ua. У конференц-залі будівлі Національного науково-природничого музею НАН не було вільних місць усі три дні. Доповіді численних фахівців і фахівчинь з соціології, політології, історії, філософії, архітектури та інших галузей були об’єднані радше темпорально, ніж тематично. Теми з усіх п’яти панелей були обмежені радянським періодом і варіювалися від “ґендерної модернізації” 1920-х років, через урбаністику 1980-х до радянської історіографії кінця 90-х.
Як вказує Роман Любавський: “Дослідники вивчають специфіку радянського спадку переважно в річищі проблем декомунізації, війни пам'ятей і пам’ятників. Проте їх оцінки часто є бінарними”. Небінарність – основна риса конференції. Адже основна її мета – породження критичного мислення, подолання однобокості офіційної пропагандистської історіографії. Війна пам’ятей, яку ведуть зараз Україна та Росія за радянську епоху – це спроби встановити так звані “рамки пам’яті”. Дане поняття ввів французький соціолог Моріс Гальбвакс. Ідея в тому, що індивідуальна пам’ять залежить від колективної, а часто повністю визначається нею. У свій час колективна пам’ять “живе” доти, доки живуть її носії і “вмирає” разом з останнім. Встановлення державою “рамок пам’яті” дає можливість продовжити певні спогади, закріпити їх офіційно, в той самий час обмеживши. Проти таких обмежень, зокрема, і спрямована конференція. Метатемою можна назвати вивчення повсякденності та розмаїтя радянського досвіду. Адже лише так можна вийти за межі домінантної історіографічної парадигми та віднайти сліди різноманітних колективних пам’ятей.
Крім того, ключова проблема конференції – модернізація. Щодо цього явища також неможливо прийняти однозначну позицію. Як пише Артем Харченко: “Дослідник (Михайло Мінаков – прим. редактора) зазначив, що розвиток радянського суспільства був тривалим процесом (тут було використано відоме броделівське longue duree), і безперечно модернізаційним. Водночас, настільки відмінним від попереднього досвіду Російської імперії, або відповідних процесів на «Заході», що його нерідко описували як «демодернізацію»”[1]. Ще на початку вступної дискусії модератор Володимир Маслійчук наголошував на цілковитій неопрацьованості явища модернізації в українській історичній науці. А значить – і в пам’яті.
Однією з важливих вимог до доповідей була прив’язка до сучасності. Адже офіційна історія – це рамка нашої з вами пам’яті. Більшість досліджень в українській історіографії спираються на “віктимний підхід”, як називає його Харченко. Українська колективна пам’ять – це пам’ять жертви. Влучною ілюстрацією цього твердження є вистава, що завершила конференцію – “Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду”. Це така собі контрольована імпровізація в межах польсько-українського проекту “Мапи страху/мапи ідентичності”. Вистава цілком вписується у концепцію конференції. По-перше, дія відбувалася у центрі “Ізоляція” – на території Київського суднобудівного заводу, заснованого 1896-го, а модернізованого 1927-го року. По-друге, учасники “досліджують спільне та особисте минуле і пам’ять своїх країн крізь призму індивідуального досвіду”. Точніше – танцюють, бігають, стрибають, періодично цитуючи Адорно, розповіають свої історії, голосно кричать, показують зад, пісяють в унітаз на колесиках, імітують статевий акт. Загалом, пропрацьовують свої травми. Як пише Євгенія Олійник: “Сам концепт травматичного минулого втрачає у виставі свою моторошну велич і перетворюється на низку побутових дрібниць та упереджень, які складають наш повсякденний спосіб мислення. «Мама вчила мене, що треба пісяти тихо», – розповідає одна з акторок, а потім сідає на унітаз і голосно випорожнюється. Сягаючи абсурду в деяких сценах, учасники вистави лише показують, як передані в спадок сором і провина стали звичними частинами нашого (та їхнього власного) життя”. Різні індивідуальні спогади – спільна колективна травма. Можливо, травма – це єдине, що є у нашій колективній пам’яті спільного. Олійник доречно називає виставу “хаосом пам’яті”. Така своєрідна “терапія мистецтвом” дає можливість подолати віктимність лише на індивідуальному рівні. На колективному це мають робити сучасні історики, соціологи, політологи і далі за списком. Вистава сама по собі нічого не осмислює і не пропонує рішень. Це маємо робити ми разом.
[1] Детальніше про модернізацію та демодернізацію читайте за посиланням на статтю Артема Харченко: http://www.historians.in.ua/index.php/en/institutsiji-istorichnoji-nauk…