ЛГБТ та фемінізм: чим заважає гендерна рівність консерваторам

Колона ГО «Інсайт» з плакатами під час Kyiv Pride 2019

10 грудня у межах Правозахисної неКонференції IV відбулася закрита дискусія на тему «ЛГБТ та фемінізм: чим заважає гендерна рівність консерваторам?».

Спікерки — голова ГО «Інсайт» Олена Шевченко, координаторка трансгендерного напряму в ГО «Інсайт» Інна Ірискіна та координаторка програми «Гендерна демократія» у Представництві Фонду ім. Г. Бьолля в Україні Анна Довгопол — говорили про права людини у контексті гендерної рівності, фемінізму та боротьби за рівність для ЛГБТКІ+ людей в Україні. Модерувала дискусію головна редакторка медіапорталу Update Таїсія Герасимова. Ви можете переглянути запис дискусії, а також прочитати конспект нижче.

Права людини є універсальними для всіх. Але коли ми говоримо про права людини і не називаємо конкретні групи, які страждають від насильства та дискримінації, дискусія втрачає цінність. У сьогоднішній дискусії ми навмисно поєднали питання ЛГБТ та фемінізму, тому що наша організація (прим. — ГО «Інсайт») займається гендерною рівністю та захистом прав ЛГБТ-спільноти.

Концепція прав людини говорить про те, що всі люди мають рівні, тобто однакові, права. Це не про зрівняння чи порівняння. Знаєте, у нас є такий цікавий бекґраунд Радянського Союзу, коли усі були рівні у комунізмі. Але насправді комунізм — не про рівність. Тобто ідея рівності була оголошена, але вона працювала для бідніших верств населення, а решта — заможні люди — жили в інших умовах. Насправді не було рівного підходу для всіх людей.

Питання полягає у тому, чому сьогодні ми повинні відстоювати право людей бути рівними порівняно з іншими групами, чому люди далі задаються питанням «Чому саме ви захищаєте цих людей?». Коли хтось говорить «цих людей», що ми чуємо у цих словах? Сумнівно, що тут мовиться про рівне ставлення до людини. Або коли хтось каже «Я не маю нічого проти гомосексуальності/фемінізму, але…», ось це «але...» означає, що людина насправді проти, і після цього сполучника буде довгий перелік її аргументів.

Зараз стало немодно відкрито бути гомофобом, трансфобом чи говорити щось на кшталт «Місце жінки — на кухні», тому що у всіх на вустах звучить якась більш-менш гендерна рівність. Але що ми вкладаємо у поняття гендерної рівності? Чи насправді ми відходимо від традиційних ролей для чоловіків та жінок? Чому ми поєднуємо, наприклад, питання фемінізму та ЛГБТ? Я вважаю, що підґрунтя гомофобії та трансфобії полягає у нерівності чоловіків та жінок. У нашому суспільстві чоловіки та жінки досі зображені як Венера та Марс, чорне та біле, два полюси, які мають доповнювати одне одного, але не є рівними. І хоча зараз у багатьох сферах ми бачимо, що жінки отримують більше шансів і можливостей, але чи справді вони можуть їх реалізувати на рівні з чоловіками? Наскільки більше жінки повинні витрачати своїх ресурсів, щоб досягти старту, на якому чоловік вже стоїть?

Протягом 2018–2019 рр. ми фіксуємо безпрецедентні цифри нападів на правозахисні події та публічні акції — саме ті, на яких обговорюються або піднімаються питання прав жінок та ЛГБТ. У 2018-му за нашим моніторингом було більше 19 випадків — напади не лише на публічні акції, але й дискусії, семінари, кінопокази у різних регіонах України. 2019 рік нічим не відрізняється від попереднього: справи не розслідуються, не кваліфікуються як такі, що містять саме мотив ненависті чи мову ворожнечі.

Ми бачимо і фіксуємо це, говоримо про те, що зараз відбувається наступ на права людини. Першими страждають хто? Найбільш вразливі групи і за кого ніхто не вийде. Ми це бачили в Росії, де одними з перших були прийняті «драконівські закони» щодо заборони пропаганди т. зв. гомосексуалізму. В Україні наприкінці 2012 року у першому читанні було ухвалено такий самий закон про заборону пропаганди гомосексуалізму, буквально переписаний з російського. Єдиною різницею було те, що в Росії пропонували адміністративні штрафи, а в нас покаранням було від 3 до 5 років позбавлення волі за будь-яке нейтральне або позитивне висвітлення гомосексуальності у ЗМІ чи десь у публічному просторі. Тоді в Україні ніхто не вийшли на протест.

Схожі тенденції ми з вами можемо спостерігати зараз. Адже це не просто напади чи намагання когось побити. Метою є залякування людей, щоб вони більше не виходили на вулиці. І це лише перший крок, щоб загнати громадянське суспільство у підпілля, — ми вже бачили таке в інших країнах. Але чомусь, незважаючи на те, що ми про це говоримо, ніхто нічого не змінює. Зазвичай люди бояться виходити на акції і нам часто пишуть з запитаннями щодо безпеки під час подій.

У чому нас звинувачують консерватори та ультраправі? У всіх країнах вони використовують одну і ту ж ідеологію: ми насаджуємо гендер, хочемо забирати дітей та робити з них гомосексуальних і т. п. На їхню думку, нашою головною метою є руйнація здорового суспільства та здорової нації. Але ж будь-яка зміна є, по суті, руйнацією, не обов’язково здорового суспільства.

Коли ми говоримо про традиційні цінності, важливо розуміти, що ми вкладаємо в це поняття. Тому що, я вважаю, що традиційними цінностями є такі позитивні моменти, як взаємопідтримка, любов, захист одне одного, а не практики жіночого обрізання чи домашнього насильства. Давайте розділяти, що таке традиційні цінності та цінності загалом, про які ми говоримо, і хочемо, щоб наше суспільство на них базувалося. Насильство ніколи не може бути виправданим цінностями. Ми всі люди, ми всі хочемо створити сім’ю та жити благополучно. То чому тоді інші люди приходять, зривають наші події та розказують, що ми щось робимо не так та ставимо під загрозу основи здорової нації?

Інна Ірискіна

Портрет Інни Ірискіної

Інна Ірискіна, координаторка трангендерного напрямку ГО «Інсайт»

Трансгендерні люди — це та група, про яку забувають, навіть коли говорять про ЛГБТ.

У минулому столітті про трансгендерність і пов’язані з нею речі говорили виключно у медичному контексті: поставити діагноз, зробити операцію і все. Нічого не змінювалося роками, поки не з’явилися трансактивіст/-ки, які почали говорити про цю проблему і те, що транслюди самі повинні вирішувати, що їм потрібно.

У 2006 році з’явилися Джок'якартські принципи — документ ООН про принципи застосування прав людини за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Власне, там було означено поняття гендерної ідентичності. Це поняття є частиною не тільки трансгендерних людей, оскільки гендерна ідентичність є у кожно/-ї. Гендерна ідентичність — це глибинне внутрішнє відчуття належності до того чи іншого гендеру. Специфіка трансгендерних людей виникає саме у тому, що ця ідентичність може не збігатися зі статтю, яку приписали при народженні. Через це виникають відповідні потреби, щоб тою чи іншою мірою, коли людина сама цього бажає, прийти все таки до відповідності. Це означає юридичне визнання гендерної ідентичності — можливість змінити документи таким чином, щоб у них стояла позначка гендерного маркеру, як людина себе ідентифікує, та відповідне ім’я. За потреби можуть бути певні медичні втручання, щоб змінити своє тіло відповідно до того, як людина відчуває себе і цього хоче.

Є документи Ради Європи, які кажуть, що процедури юридичного визнання гендеру мають бути швидкі, прозорі та доступні, а також, що вони повинні базуватися виключно на самовизначенні людини. Тобто не має бути залежності від того, який діагноз був поставлений людині, чи були гормональні чи хірургічні втручання і т. п. Питання лише в тому, щоб достатньо було умовно просто піти у паспортний стіл та змінити гендерну позначку так само, як люди йдуть туди, щоб змінити ім’я.

Наразі є 11 країн у світі, де процедура юридичного визнання гендеру діє повністю, і з кожним роком кількість таких країн зростає. А що ми зараз маємо в Україні? Поки що ці процедури в Україні далекі від стандартів: у нас потрібно отримувати діагноз «транссексуалізм» у психіатричній лікарні, робити медичні втручання і тільки після цього можна отримати визнання гендеру. У 2016 році ця процедура суттєво змінилася:

1)    якщо раніше для отримання діагнозу «транссексуалізм» треба було проводити 30 днів у психіатричному стаціонарі, то зараз це можна зробити амбулаторно;

2)    раніше обов’язковою умовою було хірургічне втручання, натомість зараз це медичне втручання на вибір пацієнт/-ки;

3)    раніше існувала єдина на всю Україну комісія, яка видавала довідки про визнання гендеру, зараз це може робити сімейн/-а лікар/-ка у будь-якій лікарні.

Тобто помітно, що відбулося суттєве покращення, але процедура все ще далека від ідеальної. І звідси випливає питання про те, яких саме покращень вона потребує. Необхідне як мінімум покращення того клінічного протоколу, який регулює процедуру загалом, бо зараз її неможливо назвати прозорою. Крім того, є питання протидії дискримінації трансгендерних людей, яка наразі існує. Це може бути спричинено невідповідністю документів, коли починає змінюватись зовнішність людини, а ім’я в документах досі попереднє: людина може втратити роботу, виникають проблеми під час подорожей. Відповідно, у таких випадках має бути можливість захисту від дискримінації. Але перед цим ще потрібно позбутися прямих елементів інституційної дискримінації. Наприклад, за наявності діагнозу «транссексуалізм» заборонено удочеряти/усиновляти дітей, мати доступ до прямих видів допоміжних репродуктивних технологій, служити в армії. Злочини, вчинені на ґрунті ненависті до трансгендерних людей, рідко коли розслідуються ефективно, часто їх розглядають як хуліганство.

У Міжнародній класифікації хвороб (МКХ-11) трансгендерні діагнози забрали з категорії психічних діагнозів. Тому відношення до транслюдей повинно змінитися, щоб їх не вважали психічно хворими чи що вони не відповідають дійсності. Про це почала говорити і наша організація, і інші трансактивіст/-ки. Коли трансспільнота почала перетворюватися на політичних суб’єктів, відповідно тоді ж почало загострюватися протистояння з боку консерваторів та праворадикалів. Тому що коли рух за права трансгендерних людей став більш видимим, відповідно він став видимим і для них.

Трансмарші, які з 2016 року відбуваються щорічно у Києві, ми започаткували як альтернативу Маршу рівності, що проходить влітку, тому що 1) трансповістка на Марші звучить мало і губиться серед загальної ЛГБТ-повістки, 2) Марші з часом стали перетворюватися на більш святкову ходу, в той час як Трансмарші від початку замислювалися як акції протесту з конкретними політичними вимогами.

У 2016 році перший Трансмарш пройшов практично непоміченим для праворадикалів, тому що тоді вони тільки дізнавалися про поняття трансгендерності. У 2017 році праворадикали вже організували свою акцію паралельно з нашою, вийшли з плакатами у дусі, що трансгендерність треба лікувати, а не пропагувати. Тобто тему трансгендерності вони вже почали для себе досліджувати. У 2018 році ми анонсували Трансмарш і вже більш детально прописали повістку і вимоги. Тоді праворадикали намагалися полемізувати з нами, було відчутно, що вони вже заглибилися в тему трансгендерності. Того року вони не дали нам можливості провести Марш до кінця.

Цього року, 23 листопада, у нас також був Трансмарш, і він пройшов досить успішно, нас охороняла поліція. Праві опоненти, звісно ж, також паралельно проводили свою акцію, жбурляли в нас яйця. Незважаючи на те, що вони нас звинувачували в тому, як ми можемо у День пам’яті жертв голодомору проводити Трансмарш, жбурляння яєць, на їхню думку, є адекватною дією.

Люди, звісно, можуть мати різні погляди та мають право їх висловлювати, можуть з нами не погоджувати, сперечатися, але це не повинно переходити у насильство. Як тільки це переходить до насильницьких засобів протидії, на цьому права закінчуються.

Один з аргументів консерваторів (*умовно називаємо тих, хто проти рівності для жінок та ЛГБТ-людей та всього, що пов’язано з гендером і сексуальністю), що ми руйнуємо світ. Насправді, світ вже давно змінився і він змінюється з кожним поколінням.

Разом зі світом змін зазнають також і питання гендеру, сексуальності, сім’ї. Для України ці зміни особливо стрімкі, тому що ми дивимося та переймаємо досвід Західних країн, де ці процеси почалися раніше: емансипація, жіночі рухи, ЛГБТ-рухи, рухи за права меншин та людей з іншим кольором шкіри. У Західних країнах ці процеси відбулися раніше і вони йшли поступово. В Україні ж 70 років була залізна завіса і тільки з 1990-х все почалося стрімко змінюватися. Тому багатьом здається, ніби світ рушиться. Насправді, для людей природно бояться невідомого, навіть якщо це невідоме виявиться кращим. Часто цей страх невідомого при обмеженості суспільства настільки сильний, що люди тримаються за те, що є зараз, тому що зараз вони знають, як це і як з цим справитися. А що буде далі вони не знають.

З фільмів про феміністичний та ЛГБТ-рухи в США та Західній Європі, можна побачити, що тоді вони так само стикалися з опором. Вони і досі з ним стикаються, тому що цей процес ще незакінчений. Ситуація у Західних країнах краща порівняно зі Східними. Мені здається, що в основі цього конструктивного опору лежить страх, що щось зміниться і незнання того, як з цим поводитися. Це особливо характерно для чоловіків, тому що феміністичний рух — це, в першу чергу, рух жінок, які усвідомили, що світ несправедливий, що чоловіки, як група, мають більше ресурсів. Жінкам ця ситуація не подобається, тому вони захотіли відновити баланс.

Зараз більшість жінок в Україні працюють, тому що вони повинні прогодувати сім’ю. Тобто традиційні норми того, що ми називаємо маскулінністю та фемінністю, змінюються. Уявлення можуть залишатися старими, але наповнення того, що означає сьогодні в Україні бути чоловіком і жінкою, змінюється. Але проблема в тому, що наші уявленні про норми поведінки змінюються набагато повільніше, ніж змінюється сам світ. І людям з цим дуже важко змиритися. Особливо важко чоловікам, тому що їм так само треба переглянути своє уявлення про те, що означає бути чоловіком у традиційній патріархальній культурі і в «традиційних» уявленнях про жінку та чоловіка. Коли жінка стає сильнішою, то сильна роль чоловіка часто ставиться під питання — він в якихось ситуаціях може бути слабшим за жінку. І це нормально, бо всі люди є різними: конкретний чоловік може в якихось ситуаціях бути слабшим за жінку, слабшим за іншого чоловіка, в інших ситуаціях — навпаки. У всіх нас сила і слабкість проявляється в дуже різних моментах. Але поняття «традиційної маскулінності» засноване саме на домінантності, тому чоловікам важко сприймати зміни. Проте їм треба переглянути своє ставлення до цього і визнати, що в якихось ситуаціях вони можуть бути слабшими за жінок.

Уявлення про те, що означає бути чоловіком і жінком, лежить в основі нашої ідентичності, тому що, коли ми виростаємо, у першу чергу дізнаємось, що ми хлопчики/дівчата, потім дізнаємося, що ми певного кольору шкіри, потім додається етнічність та вік. Але саме перша ідентичність ґрунтується на тому, що нас вчать, як бути чоловіком (хлопчиком) чи жінкою (дівчинкою). Тому, коли ми виростаємо і бачимо, що ситуація змінюється, ми втрачаємо впевненість щодо базових знань про нашу ідентичність. З цим легше справитися, якщо поступово приходити до розуміння того, що це нормально і що поняття змінюються.

Іншою причиною опору феміністичним та ЛГБТ рухам є те, що до влади приходять такі консерватори та популісти як Дональд Трамп. Він обіцяв, що Америка знову стане великою (Make America Great Again), цим самим апелюючи до середнього та бідного класу білих гетеросексуальних чоловіків, чия ідентичність базується на тому, що вони грубі та маскулінні. Нові обставини життя показують, що вони не можуть бути такими, якими вони себе бачать, їм потрібно змінюватися. Як каже гендерна експертка Тамара Злобіна: «Ти або змінюєшся, або вимреш, як вимерли динозаври». Соціальні зміни повинні бути еволюційними, і без адаптації до них, жити неможливо. Трамп у своїй кампанії обіцяв, що поверне минуле і чоловіки матимуть ту владу і той статус, який мали раніше. І хоча він не може це повернути, його обіцянка була настільки приваблива, що за нього проголосували. І схожа історія може повторитися у багатьох країнах.

Якщо поговорити про ті групи людей, які активно втручаються і зривають ЛГБТ- та феміністичні заходи, то, крім страху, є питання влади та ресурсів. Тому що гендерна система — саме про владу та ресурси. Чоловіки і жінки, гетеросексуальні та гомосексуальні люди завжди знаходяться в ієрархічних стосунках. Будь-які групи, на які суспільство ділить людей, завжди знаходяться в ієрархії. І коли ми намагаємося цей дисбаланс вирівняти, це означає, що ті, хто належали до своєї домінантної групи (хто просто народилися білими гетеросексуальними чоловіками і в яких по факту їхнього народження є символічна фізична влада), відчувають, що у них забирають владу. Звісно, вони за неї будуть хапатися та триматися з усіх сил.

Церква має свою владу над людьми, зокрема, завдяки цьому патріархальному дискурсу. І коли приходять фемініст/-ки, ЛГБТ-активіс/-ти чи інші правозахисни/-ці і кажуть про рівність між жінками та чоловіками, церква, як інституція, втрачає свою символічну і практичну владу. На Заході реформаторські та протестантські церкви це зрозуміли і змогли адаптувати свою риторику під зміни, що зараз відбуваються. Православні церкви використовують більш традиційні, жорсткі інструменти, і через це вони зараз є сильними творцями з гендеру в Україні.

Коли наші депутати розглядали Стамбульську конвенцію, яка передбачає захист для жінок у випадку гендерно обумовленого насильства, то не проголосували за неї, тому що там є слова «гендер» і «сексуальна орієнтація». Вони сказали, що в Україні немає гендеру, а якщо його немає, то і, відповідно, немає гендерно обумовленого насильства.