Епідемії змінюють наші міста. В історії достатньо прикладів таких трансформацій. Сучасна європейська система каналізації та водопостачання виникла в середині 19 століття. Це стало відповіддю урядів на спалахи холери, які все частіше охоплювали тодішні індустріалізовані та перенаселені міста. Епідемія туберкульозу в Нью-Йорку на початку 20 століття поступово призвела до появи житлової політики і покращення умов проживання у місті.
Пандемія нового вірусу SARS-CoV-2 вже спричинила низку тимчасових змін і обмежень у багатьох країнах. Міста адаптуються до нових умов, зокрема через короткострокові дизайнерські та планувальні рішення. У Берліні розширюють велодоріжки, аби заохочувати мешканок і мешканців користуватися альтернативними видами транспорту. Губернатор Нью-Йорку закликав звільнити окремі вулиці міста від автомобілів, щоби створити більше простору для пішоходів і дозволити їм дотримуватися дистанції у декілька метрів. Планувальники переконують, деякі з цих змін мають стати перманентними. А теперішній підхід до щільності і способів забудови міст варто переосмислити.
Які з цих ідей залишаться після згасання пандемії — невідомо. Проте уже зрозуміло, що вона матиме довготривалі наслідки у всіх сферах життя. Очікуваного повернення до «нормальності» не відбудеться. Науковці та вірусологи попереджають, нам доведеться стикатися зі схожими кризами в майбутньому. А негативні наслідки найбільше вражатимуть міста, які є не лише просторами можливостей, а і центрами глибоких соціальних і економічних нерівностей.
До пандемії людство стояло на колії перед поїздом, що рухається, і обговорювало, наскільки швидко їх зіб’ють, пише у своєму Твіттері антрополог Девід Гребер. На його думку, цим потягом є зміни клімату. Філософ Бруно Латур в колонці журналу Le Monde говорить, що криза охорони здоров’я, викликана вірусом COVID-19, є лише репетицією кліматичної катастрофи.
Щоби вистояти перед майбутніми викликами, містам і державам потрібні довготривалі стратегічні рішення. Французький філософ Анрі Лефевр писав, що міський простір є продуктом економічних, соціальних, політичних процесів у суспільстві. Зараз з’явилася нагода переосмислити ці процеси, аби вони стали більш справедливими та інклюзивними. Адже точкові дизайнерські та містопланувальні інтервенції не можуть ані подолати теперішню санітарну кризу, ані відвернути майбутню кліматичну. Вони допомагають боротися з наслідками, а не причинами проблем і не замінять комплексні міські, державні та світові політики, зокрема у таких сферах як екологія, зайнятість, житло, соціальне забезпечення.
Недоліки українських політик соціального забезпечення глибоко закріплені у просторі міст. Проблеми, які існували давно, під час карантину стали більш помітними. Сюди можна віднести недоступність медичних і освітніх закладів, нестачу якісного громадського транспорту, доступного житла і рекреаційних просторів. Найбільше від цього страждають вразливі групи людей: бездомні, неформально зайняті, літні, люди з низьким доходом, іммігранти. Дехто з них не має дому для самоізоляції, інші не можуть працювати дистанційно, а комусь необхідна постійна допомога.
Наявної інфраструктури недостатньо, аби захистити усіх, хто цього потребує. За даними Міністерства соціальної політики, в Україні працює 796 закладів соціального обслуговування для близько 1,2 мільйонів літніх людей і людей з інвалідністю. У столиці Територіальні центри соціальної допомоги розташовані у всіх адміністративних районів. Однак при обмеженні виходити з дому людям старшим за 60 років отримати необхідні послуги стає непросто. Лише у Подільському районі Києва зареєстровано 43 тисячі пільговиків, 80% з них є пенсіонерами за віком, а отже, переважно, старшими за 60 років. Ті з них, які не мають рідних, здебільшого, покладаються на допомогу активістів і волонтерів, які привозять ліки та їжу. Щодо закладів реінтеграції і соціальної допомоги бездомним, в Україні їх всього 100. Водночас лише в столиці проживає близько 27 тисяч бездомних, для яких немає комплексних програм підтримки та існує один платний муніципальний притулок.
Поза увагою держави під час пандемії також залишилися люди, які не мають житла у власності. А саме орендарі, яких у великих українських містах проживає щонайменше 15-20%. На час карантину дії органів влади спрямовані на захист власників житла: призупинка виплат за іпотекою, скасування штрафів за несплату комунальних послуг, тощо. Водночас орендарям залишається самостійно вирішувати ситуацію через приватні домовленості з власниками про знижки або скасування плати за житло на час карантину.
Серед орендарів набагато більше молодих людей, які не мають достатньо заощаджень, а також й інших вразливих груп наприклад іммігрант/-ок. Ті з них, які мають право на постійне проживання в Україні, претендують на однакові з українцями права на соціальне забезпечення. Однак, дехто з них погано володіє мовою, інші не мають контактів з українцями. Це зменшує їхні шанси отримати навіть належні медичні послуги. Всі ці люди потребують особливого захисту під час пандемії, оскільки вразливість до захворювань безпосередньо пов’язана з вразливістю соціальною.
Транспортні системи українських міст не пристосовані до нової реальності. Теперішня криза продемонструвала нам, наскільки важливою є доступна і комфортна для всіх міська мобільність, особливо у великих містах. Обмеження користування громадським транспортом під час карантину не лише захистило людей від зараження вірусом, а й залишило окремі групи без можливості дістатися на роботу, самостійно відвідати лікаря або отримати соціальну допомогу. Ці рішення також створили нові разючі нерівності у мобільності між людьми. Власники авто могли виїхати за місто для відпочинку під час карантину. Тим самим викликали хвилю публічної критики, що призвело до заборони відвідувати зелені зони для більшості людей навіть з метою транзиту.
Уряд України обіцяє поступово відновити роботу громадського транспорту з середини травня. Проте є ризик повторної хвилі епідемії, оскільки вакцина від COVID-19 буде публічно доступною не раніше ніж за рік. Дослідники стверджують, що найближчим часом містяни з обережністю користуватимуться громадським транспортом. Все це матиме довготривалі наслідки, оскільки буде складніше переконати людей відмовитися від приватного авто на користь громадського транспорту. Розвиток альтернативної мобільності та велоінфраструктури могли би частково вирішити цю проблему. Однак в Україні велосипед не завжди сприймають як засіб пересування. Показовим стало те, що авторемонти і АЗС продовжували працювати під час карантину, водночас веломайстерні були зачинені (після звернень велоспільноти до органів влади обмеження на роботу веломагазинів і майстерень скасували).
Соціальні та економічні нерівності в суспільстві сприяють виникненню і поширенню епідемій. Сьогоднішня криза це можливість для структурних змін і шанс для міст стати більш чутливими для потреб різних груп населення. Попри це існує альтернативний погляд на пандемію. Дехто вбачає у цій ситуації простір для впровадження авторитарних рішень, посягань на права і свободи людей, збільшення поліцейської влади. Бруно Латур зазначає, що поки ми залишаємося вдома, назовні розгортається розширення повноважень поліції. В українських містах ми бачили приклади такого розширення: штрафи і позбавлення волі за порушення карантину, заборона відвідувати зелені зони, необхідність носити документи, що посвідчують особу. В деяких областях навіть обговорювали введення комендантської години.
Під час пандемії люди відчувають тривожність і схильні підтримувати посилення обмежувальних заходів. Вони переймаються за власне здоров’я, добробут близьких, фінансову стабільність і потребують захисту. Однак варто пам’ятати, збільшення контролю не означає безпеку. Існує ризик, що тимчасові інтервенції у вигляді постійних перевірок документів або стеження за містянами з дронів закріпляться в наших містах, але не зроблять їх справедливішими.
Пандемія і карантин не є причиною проблем у наших містах, а лише лінзою, яка допомагає поглянути на них з новою прискіпливістю і критичністю. Цей досвід показав нам систематичні недопрацювання у різних сферах. Вирішити їх можна лише шляхом зміни політик. Різним акторам громадянського суспільства варто об’єднуватися і тиснути на органи влади для впровадження цих змін, аби світ і наші міста не повернулися до колишньої «нормальності».
Авторка: Анастасія Боброва, аналітикиня, керівниця проєктів CEDOS