Як можемо заохочувати критичне осмислення минулого, працюючи з пам'яттю та історією? Давати голос Іншим, переосмислювати усталені погляди, придивлятися до дрібниць, заохочувати дискусію, — ось лише кілька підходів. Як саме вони працюють у сучасних літературних, мистецьких та урбаністичних проєктах, читайте у статті.
На моїй книжковій полиці є непомітна і трохи старомодно видана книжка під назвою «Ось іде людина». Це автобіографія Александера Ґранаха, за походженням — єврея з бідної галицької родини, за фахом — актора, який працював у Німеччині та США (зокрема, зіграв у фільмі «Носферату. Симфонія жаху»). Перекладена українською 2012 року, ця світла й іронічна книжка є голосом представника спільноти, якої вже не існує.
Галицькі євреї, які складали десь третину, десь половину чи навіть більше жителів містечок цього регіону до Другої світової війни, вже не можуть говорити з нами. Вони — наші «втрачені молочні брати», як пише Галина Петросаняк, перекладачка Ґранаха, у передмові до ще однієї перекладеної нею книжки спогадів, цього разу вихідця з Поділля Соми Морґенштерна.
Робота перекладача і видавця у таких проєктах є проявом солідарності з минулим та з людьми з минулого. Ця робота означає присвятити час і кошти тому, щоби увиразнити, зробити чутними голоси тих, хто не може говорити за себе. І вона має особливе значення у нашому культурному просторі, де тема Голокосту замовчувалася: спершу в СРСР, а потім, уже в незалежній Україні, її часто затуляли інші теми.
Перекладач тут не обов’язково має бути людиною, що працює з текстами. Можна говорити про переклад культури забутої мовою культури сучасної, як-от те, чим займається Літературний Центр Аґнона в Бучачі, який намагається актуалізувати спадщину й тим самим зробити чутним голос Нобелівського лавреата Йозефа Шмуеля Аґнона, який народився в цьому містечку.
Ще одним книжковим прикладом такого підходу є збірник репортажів Олесі Яремчук «Наші інші». Вже самою назвою книжка налаштовує на сприйняття Інших, на слухання їхніх історій. Хоч ці репортажі — про сучасних людей, кого ми часто за радянською інерцією позначаємо як національні меншини, вони всі глибоко вкорінені в історії: особистій, родинній, історії місця, колективній. Авторка пливе разом з героями в потоці їхніх спогадів, структуруючи цей потік і даючи читачам шанс підслухати ці розмови та відчути цих людей: останньої єврейки міста Броди або ж останньої вірменки з селища Кути в Карпатах — представниць тих спільнот, що тривалий час жили в цих місцевостях і творили їхній світ.
Коли пишу про голоси, згадую одну ініціативу з Чернівців. В рамках проєкту «Тимчасова видимість» активісти й активістки досліджували закинуті простори в місті. Серед них була пустка на місці знесеного у 1980-х будинку по вулиці Барбюса (тепер — вулиця Синагоги). Ця вулиця була центром єврейського кварталу міста і центром єврейського гетто за часів нацистської окупації. На місці відсутнього будинку у 2015 році створили аудіоінсталяцію, використавши листи депортованих людей, що їх вони писали родичам у Чернівцях. Ці листи не потрапили до адресатів під час війни, і вперше аж 2015 року були озвучені в оригіналі та перекладені англійською та українською.
У контексті відкриття просторів, які доти не мали значення для міста, важливий проєкт Простір синагог у Львові: консервовані залишки синагоги «Золота Роза», маркування фундаменту Будинку навчання Бейт Гамідраш та меморіальна інсталяція. Директорка Центру міської історії у Львові Софія Дяк розповідала в інтерв’ю, що спершу їм здавалося, що місце Бейт Гамідрашу — дуже мале, але коли розчистили територію і прибрали паркан, виявилося, що це великий простір: «У цьому є і символічний вимір — включення будівель та місць, особливо роками невидимих, у сучасне життя міста і таким чином творення нових підходів та процесів розуміння історії та спадщини». Відкриття чийогось голосу, як і занедбаного простору, має символічний вимір.
Свої — жертви чи кати?
В офіційній історії ми вивчаємо та чуємо переважно про «своїх» постраждалих, «своїх» жертв. Тому такими важливими є ті ініціативи, що мають сміливість говорити про пам’ять суспільства, яке ще не готове проблематизувати свій статус жертви. Простіше кажучи — говорити про те, що ми могли бути не тільки жертвами, а й виконавцями злочинів.
Тут спадає на думку книжка польського письменника Вітольда Шабловського «Кулемети і вишні. Історії добрих людей з Волині» про українців, що рятували поляків від інших українців у 1943 році. Сама її назва в консервативно-патріотичних польських середовищах вже була скандальною. Добрі люди з Волині — це не ті слова, якими говорить значна частина польського суспільства про події 1943 року, які називають Волинською різаниною (в Україні — Волинською трагедією). Публікація, що надихнула Шабловського на це дослідження-репортаж, називається «Поєднання через важку пам’ять». Олександра Зінчук з Любліна, авторка ідеї та керівниця проєкту, розповідала мені в інтерв’ю 2018 року, що на початку ніхто в Польщі не хотів бути партнером такого проєкту: одним здавалося, що зарано це робити, іншим — що запізно. Такі ініціативи дійсно часто тримаються на ентузіазмі однієї людини.
Будь-яке дослідження сімейної історії або історії місця, що прагне показати складнощі та суперечності, автор чи авторка яких не ставлять себе безкомпромісно на бік «добрих», а припускають, що їхні спільноти колись могли бути і «злими», є важливим з точки зору критичної історії.
Неважливо, наскільки локальним це дослідження є — навіть якщо змінить тільки одну людину, його автора чи авторку, все одно воно розпочинає чеснішу розмову. Власне, це зробив Шабловський своєю книжкою (а ще раніше у близькій темі — Павел Смоленський, автор репортажу «Похорон різуна», за який отримав премію Польсько-українського примирення).
Можливо, говорити про власне минуле чи минуле власної родини з критичної позиції є навіть складнішим, ніж шукати «позитивних» героїв у трагічній історії. Адже будь-яка робота, створена тільки для оповіді про «добрих людей», ризикує перейти межу з пропагандою, тому що людина — складне явище. Як пише історик Тімоті Снайдер у «Кривавих землях», «спрощення історії до театральних п’єс “мораліте” не обов’язково додає комусь моралі».
Чому вони це роблять?
Будь-яка історія про допомогу однієї людини іншій — це не історія про «одновимірну добру людину», а про складне переплетення обставин, випадку, характеру і можливості конкретну історію оповісти.
Але й будь-яка історія про допомогу однієї людини іншій – це глобальна історія про порятунок усього людства, саме тому ми приділяємо таку велику увагу історіям Праведників народів світу, історіям того, як цілком звичайні люди, потрапляючи у незвичайні обставини, чинили всупереч інстинкту самозбереження, а вдалися до збереження інших.
Пояснень, чому люди це роблять, шукаємо в літературі, творах візуального мистецтва, в кіно, театрі тощо. Менш драматичне, але так само цікаве питання стосується всіх тих, хто береться за тему травматичного минулого та пам’яті — у будь-якому форматі — сьогодні. Чому вони це роблять?
«Люблю минуле дужче від теперішнього», — зізналася репортерка Віра Курико, яка працює над книжкою про чернігівську справу Левка Лук’яненка. Як вона говорить в інтерв’ю, її завжди непокоїло: а що, як люди не встигли нам чогось розказати?
Одна моя знайома, котра досліджує єврейське минуле Івано-Франківська, на питання, для чого їй це, відповіла, що виросла в місті, збудованому руками в’язнів радянської системи. Тому їй важливо працювати з темами тоталітарного минулого.
Співзасновниця програми неформальної історичної Студії живої історії Ольга Дятел розповідала, чому їй було цікаво взятися за тему роботи з минулим, хоч вона не є історикинею за освітою. Її, кримчанку, турбували дискусії навколо анексії Криму, чому люди один і той самий факт інтерпретують по-різному:
«Прив’язка до теми історії виникла через осмислення, чому я себе так почуваю, як почуваю, де моя родина, звідки моє коріння. В одному просторі існують люди з різними думками. І все це має коріння в минулому», — пояснювала вона в інтерв’ю у 2016 році.
Восени 2019 року я розмовляла з Іваном Юрченком — дослідником караїмської культури та єврейського минулого, співзасновником Музею караїмської історії та культури в Галичі. Одним із результатів його досліджень є каталоги, де описані об’єкти караїмського та єврейського цвинтарів у Галичі. Каталоги надмогильних пам’ятників — це не надто поетичні праці. У них зафіксовані розташування мацев, зображення на них, перекладені епітафії. Але Юрченко згадував про ширше значення цієї праці: «Коли я давав місцевим жителям читати каталог, люди дивувалися: о, караїми думають так, як і ми».
Тлумачення епітафій, на його думку, допомогло людям більше зрозуміти не тільки те, про що нам промовляють ці камені, а загалом краще зрозуміти культуру караїмів. А як наслідок цього розуміння виникає повага до іншої культури, бо «нерозуміння — корінь вандалізму».
Нюанси, дрібниці і невловимість
Вище я згадувала програму Студії живої історії. Ця освітня програма з 2015 року працює з контраверсійними темами минулого й з тими людьми, які прагнуть ці теми досліджувати. Її учасники та учасниці за ці роки втілили біля сотні проєктів, і часто бралися за дослідження родинної пам’яті, родинної історії. Знімали про своїх родичів, сусідів або місця, звідки походить їхня родина. Або про окремі драматичні сторінки минулого, які відбилися на історії родини.
Часто автори й авторки таких ініціатив, обережно починаючи з загальноприйнятого тлумачення подій, приходили до більш нюансованого, з увагою до людини та її окремої, неповторної історії, яка часто не вкладається у шаблони колективної пам’яті.
Хтось досліджував геноцид греків у Старому Криму, хтось знімав про історію життя свого дідуся, учасника УПА (документальний фільм «Ясен»), хтось — про примусове переселення українців після Другої світової війни («На фірі») або переселення через затоплення сіл під час будівництва водосховища на Дніпрі («Перестройка (1956 — 1959)»), про депортовані села («Посіч: депортована, але не знищена»).
Мікроініціативи часто мають ту перевагу, що автори підходять до предмета дослідження з обережністю археолога, що працює з тонкими деталями давніх часів, або з обачністю хірурга. Прикладом такого тендітного, в чомусь невловимого проєкту на перетині мистецтва і науки та в дусі екологічного гуманізму є записи «голосів» дерев з Бабиного Яру, які були, можливо, свідками розстрілів. Художниця Ольга Кисельова зафіксувала «внутрішні рухи» в стовбурах дерев за допомогою медіатехнологій.
Проєкти, що обирають для себе шлях «вразливості» не прагнуть артикулювати якусь істину чи нав’язати своє однозначне бачення, а завжди спонукають до діалогу. Він не завжди легкий чи приємний, але він потрібен.
Провокувати обговорення
Координатор Студій живої історії Тарас Грицюк розповідав про одну з ініціатив першого року роботи програми, коли саме розпочалася декомунізація:
Справді, будь-яка ініціатива в напрямку публічної історії має провокувати обговорення в суспільстві. Тому в цьому сенсі неоднозначним прикладом є поставити пам’ятник Біблії на постаменті, де колись стояв Ленін, як зробили в містечку Деражне. І трохи кращим прикладом буде пропозиція перейменувати станцію метро Дорогожичі на Бабин Яр. Навіть коли сама ідея є суперечливою і не обов’язково відгукується у суспільстві, факт виникнення дискусії навколо майбутнього Бабиного Яру та його меморіалізації — позитивне явище.
Зараз ми — українське суспільство — думаємо про те, яким має бути Музей Майдану, як говорити і як вшановувати пам’ять загиблих у війні на Сході України — не тільки військових, але й цивільних. Як осмислювати травму вимушеного переселення — у межах цих тем уже виникають і будуть далі виникати різноманітні ініціативи. У них усіх варто намагатися розвивати цю культуру дискусії, адже великі комеморативні проєкти не можуть бути відповідальністю однієї інституції, а мають бути результатом колективного суспільного договору.
Тож коли ми міркуємо про роботу з пам’яттю про сучасні події — можливо це буде актуальним і в ситуації смертей від коронавірусу у світі — ми опиняємося у виграшній ситуації, адже є достатньо свідків. Водночас це й ускладнює завдання, адже голосів та поглядів існує багато, а догодити всім неможливо.
Якщо згадані в цьому тексті ініціативи були переважно обмежені містом чи країною, у випадку загиблих від коронавірусу, можливо, ми говоритимемо про таку роботу з пам’яттю, яка би долала кордони, адже пандемія — глобальна історія.
Але і в таких сучасних темах, що поки що не стали історією, будуть актуальні згадані на початку принципи: давати голос Іншим, рефлексувати усталені погляди, придивлятися до «несуттєвого» й заохочувати дискусію.
Авторка: Світлана Ославська, незалежна журналістка, дослідниця культури, авторка книжки репортажів «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії» («Човен», 2019).