Історію можна вивчати та досліджувати не лише з підручників, а також і з людських історій. Проблема в тому, що зазвичай історія розглядається і узагальнюється винятково через чоловічий вимір, ніби жінок ніколи і не існувало. Щоб виправити цю ситуацію, почали органічно з’являтися проєкти, які фіксують жіночі історії. З часом це переросло в цілу нішу, — розглядати історичні події через жіночу призму. Розповідаємо про декілька таких проєктів, які сприяють підсиленню жіночих голосів в історії.
усна історія як найважливіший захист від забуття
Після Другої світової війни у Колумбійському університеті Нью-Йорка з ініціативи північноамериканського історика та журналіста Алана Невінса було організовано Центр дослідження усної історії. Попри те, що спорадичні дослідження існували й раніше, саме інституційне вираження методології та передумови до зародження традиції дозволяють стверджувати: 1948 рік, Колумбійський університет — поява нового поля дослідження. З метою, яку історик Артур Шлезінґер означив, як відновлення «повної історичної транзакції». Проте варто зазначити все ж таки, що основною ціллю цієї ініціативи стало зафіксувати спогади відомих та знаменитих — «живих американців, які вели визначне життя», які, проте, не мали наміру писати мемуари, але їхні спогади та досвід були важливі.
Певний зсув до усної історії, як ми її сприймаємо тепер — «історії знизу», — стався у 50–60 роках XX століття у Великій Британії. Валлійський письменник Джордж Еварт Еванс (George Ewart Evans), переселившись у село Блекcголл (Blaxhall) у графстві Саффолк, зацікавився життям своїх сусідів: вони були Інші — їхня мова, звичаї та манери відрізнялися і викликали інтерес. Словом, розмовляючи з ними, він став засновником методу усної історії у Британії. Книга Е. Еванса «Спитайте хлопців, які косять сіно», що вперше опублікована у 1958 році, стала революційною та змінила рух усної історії: виявилось, що пересічних людей можна і навіть треба інтерв’ювати. Тут і сховище неоціненної інформації, і людина у центрі.
Соціальний історик Пол Томпсон — автор фундаментальної праці «Голос минулого: усна історія» — так описував потенціал усної історії: перетворити «як зміст, так і мету історії»; дослідник акцентував, що усна історія «може повернути людям, які творили та переживали історію, через власні слова, центральне місце».
У 1970-ті роки у поле входять дослідниці усної історії, зокрема Шерна Ґлюк. Її праця «Що особливого у жінках? Жіноча усна історія» започаткувала нову ланку — феміністичну усну історію. Вона підкреслила, що жінки ставлять виклик традиційному концепту історії, «історично важливому», та зауважила, що їхнє повсякдення і є історією.
У 2018 році вийшла друком праця «Поза жіночими словами. Фемінізм та практика усної історії у ХХІ столітті». У ній авторки, відштовхуючись від класичної праці Шерни Ґлюк та Дафни Патай «Жіночі слова: Феміністична практика усної історії», створили платформу для роздумів про те, як фемінізм впливав і продовжує впливати на ширше поле усної історії. Ця праця формує колекцію, об'єднує та створює міжнародну, міжпоколіннєву та міждисциплінарну розмову, підкреслюючи велику різноманітність у розумінні та підходах до феміністичної усної історії. Плеяда авторок також підкреслює постійну потребу до критичного переосмислення та підважування тез про політичну рівність та повну включеність жіночих голосів у «феміністичному ХХІ столітті». Вони зауважують роль розповіді та внесок усної історії у поширенні правди, особливо там, де є війна, сексуальне насильство та вимушена міграція.
Жіночі розповіді інші та про інше. У “жіночої” війни свої барви, свої запахи, своє світло та свій простір почуттів. Свої слова», — Світлана Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» (1985 р.).
Зібрані Світланою Алексієвич інтерв’ю поклали початок новій розмові на (пост)радянських теренах: погляд на власне жіночий досвід війни, не проговорений та замовчуваний.
В Україну метод усної історії проникнув із здобуттям незалежності. Усна історія як метод творення жіночої історії почав розвиватися з середини 90-х та активно застосовується і сьогодні. Дослідження Галини Дацюк, Оксани Кісь, Гелінади Грінченко, Тетяни Пастушенко, Марти Гавришко — список можна і варто продовжувати — включають жіночі голоси у творенні історії.
Усна історія, увійшовши у наукове поле, також зайшла у простір музеїв: стала або додатковим джерелом, або ж основою для концептуалізації експозиції, з акцентом: розказати історію (травматичного) ХХ століття через історії пересічної звичайної людини. Тому жіночий досвід має бути представлений рівноцінно, адже без жіночої історії ми не спроможні побачити картину сповна.
#непочуті
Один з існуючих проєктів для підсилення жіночих голосів в історії, — #непочуті Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» у Львові. Цей усноісторичний проєкт було засновано для того, щоб зафіксувати та зберегти спогади безпосередніх свід/-чинь подій 1930–1950-х років, щоб вони своїми голосами оповістили про трагічні сторінки історії. Метод живої історії, як практика Музею, розпочався із самого початку його заснування (2009 рік), проте у 2019 році нова команда перезапустила його з новою силою та новою концепцією: надати голоси тим, хто не були почутими. Маючи за мету записувати свідчення незалежно від гендеру, намагаючись дотримуватись балансу, та навіть акцентувати, включати якнайбільше жіночих історій, адже помітили, що їх задокументовано у нашому архіві значно менше. Але вже після першого місяця було зауважено, що кількість жіночих інтерв’ю залишається у рази меншою, аніж чоловічих. І причиною цьому не була менша кількість жіночих імен у списку: більшою була кількість відмов від жінок. Рефлексуючи та аналізуючи, можна ствердити, що жінки досить часто недооцінюють власний досвід. Відтак це процес: є необхідність декілька разів телефонувати — показувати, що розмова з Нею є справді важливою і що те, що вона пережила, заслуговує бути включеним та почутим.
не/довіра & не/доцінення власного досвіду
Пані Арета, 1934, м. Трускавець, Львівська область
Отримавши контакти Арети Блавацької, я декілька разів намагалась заохотити її на розмову. Наші телефонні бесіди були насичені цікавими історіями та прикінцевою відповіддю: ні. Проте мені було важливо, щоб її історію знала та почула не лише я, тому продовжувала час від часу контактувати з нею, розпитуючи про здоров’я та розповідаючи про інших жінок, які погодились на інтерв’ю.
Інтерв’ю з пані Аретою Блавацькою відбулось 25 червня 2019 року, вперше ми розмовляли телефоном 1 березня.
Пані Арета оповіла про життя до війни у Львові, про перебування в Замарстинівській тюрмі, примусову працю на засланні в Томській області, куди її із сім’єю депортували у 1950 році, та труднощі, з якими їй довелося стикнутись на шляху здобуття освіти та повернення додому у післясталінський період. Її історія маркована унікальним поглядом на світ та людей у ньому. Ми маємо змогу дізнатись відомі історичні факти, але сприймаємо їх через призму-історію дівчинки-жінки-літньої пані із особняка у Львові:
А москаль мене питає: "Дєвочка, зачєм тєбє там шахмати?" А я йому: "Грати буду. І квіти всі заберу, нічого вам не лишу". Я йду, а люди навколо плачуть, а я роздаю їм квіти і кажу, що не хвилюйтеся, ще повернемося, ще будемо».
Жінки як агентки передання пам’яті та творення мереж
Лаврентія Харів, 1944 року народження, м. Олесько, Львівська область
Контакти пані Лаврентії я отримала від іншої жінки — пані Ольги Лідовської. Пані Лавра дала нам контакти своєї подруги, яка теж була депортована — пані Ганни Іванцової. Пані Ганна поділилася з нами контактами ще трьох оповідач/-ок, попередньо погодивши з ними усі деталі.
Пані Лавра оповіла про травень 1949 року: її, маленьку дівчинку, із мамою та сестрою затримали, й опісля відправили в «робочий поселок» у Балей, Забайкальський край. Пані Лаврентія поділилась історіями про труднощі пересилки, допомогу від кримських татар, виселених раніше.
«(...) В тій камері була жара неможлива і доїдало нас все, що їло: блощиці і ті комахи, що в голові і всюда. Дуже добре пам’ятаю, мама коси сестрі обрізала, ну а я ще не мала великих кос».
Історія пані Лаврентії — це історія того, як терор трансформує спомини про щасливе дитинство.
Пані Лавра репрезентує сильну жінку, яка не втрачає гумору та життєвої наснаги, яка є агенткою передання пам’яті у своїй родині та активною учасницею до мобілізації інших: вона активно допомагає у поширенні інформації про проєкт та періодично залучає до свідчення інших.
Жінки як носійки пам’яті про інших
Вище я зазначала, що жінки часто недооцінюють власних досвід, але разом з тим вони мають підсилене відчуття відповідальності: зберегти пам’ять про своїх.
Про чоловіка
Галина Завадка погодилась оповісти про свого чоловіка Богдана. Розповідь переплетена досвідом жінки та її (пост)пам’яттю про діяльність чоловіка, але також набула унікальних рис: пані Галина поділилась власною історією про віру і, як її свідчення, перед нами постала паперова ікона Богородиці на стіні — ще від мами.
Розповісти про людину, яка відійшла у засвіти, — це тяжке пригадування, але за цим стоїть відповідальність та певною мірою відчуття місії про передання пам’яті: жінка, яка відчуває, що має поділитись, щоб зберегти.
Про батька
Станіслава Христофорова з відповідальністю та особливою тривогою погодилась на інтерв’ю, щоб розповісти про свого батька — Тадеуша Млодницького, якому у 1978 році надали звання Праведника народів світу за порятунок під час Голокосту семи євреїв — Мордехая Саургафта, Менделя Карена, Мельхіора Шпігнера, Гедалії Еренцвейг, Реувена, Двори та Гітель Хасельнусів.
Пані Станіслава погодилася розповісти про свого батька, але її свідчення — це також історія про її сім’ю та історію порятунку, як це запам’яталось їй, 5-річній дівчинці на час початку німецько-радянської війни. Це також і її травматичний досвід та її унікальна історія та голос.
Пам’ять про батька VS власний досвід депортації
Ганна Іванцова, 1943 року народження, с. Рашківці, Тернопільська область
Пані Ганна семилітньою дівчинкою, разом з матір’ю Катериною та сестрою Стефанією, була депортована в село Алгач Амурської області через батька — Пантелеймона Слупського, який очолював місцеву «Просвіту» та був членом ОУН. Саме за цю діяльність він був арештований у 1948 році та засуджений до 10 років ув'язнення.
Її історія розбавлена власною поезію, спогадами про батька та власним травматичним досвідом. Зокрема, бачимо подібну реакцію дівчини до втрати коси:
Важливо зауважити, що попри особисту травмовану пам’ять найбільшою мотивацією на згоду до розмови стала згода почути й спогади про батька. Пані Ганна — після цієї фрази — вирішила, що інтерв’ю має відбутись негайно та самостійно приїхала з Тернополя до Львова, не чекаючи нашої спланованої поїздки.
***
На завершення та для подальших роздумів хочеться поділитися питанням Маріанни Гірш з передмови до праці «Жінки мобілізують пам’ять»: «Яка роль свідчень у практиці опору: опір насильницькому мовчанню та забуванню, державній владі та бездіяльності?» Це питання від засновниці концепту «постпам’яті» різко резонує із практикою співтворення усноісторичного проєкту про травматичний досвід ХХ століття. Особливо, коли поруч з нами — нові травми та нова війна.
Жінки, які справді мобілізують пам’ять, зберігають та передають; жінки, які довгий час не мали права голосу, але залишаються агентками збереження голосів інших, жіночі свідчення можуть та мають протистояти забуванню та творенню монолітної історії; жіночий досвід переживання травматичних подій, який є унікальний та має скласти пазл, який дозволить нам як частинці спільнот/-и розуміти себе самих, оцінюючи досвід тих, хто живе поруч з нами.
Авторка: Христина Рутар, викладачка кафедри культурології Українського Католицького Університету, молодша наукова співробітниця Меморіального Музею тотатіларних режимів «Територія Терору», координаторка усноісторичного проєкту #непочуті.