Нині ми є свідками та учасниками процесів переосмислення історії Другої світової війни та формування в Україні сучасного історичного наративу. Важливим аспектом цього актуального дискурсу є питання, наскільки видимими є різні форми жіночого досвіду Другої світової війни.

Публікація у 2015 р. збірника праць, присвяченого різноманітним аспектам переживання війни жінками та їхньої участі в нійстала важливим внеском як до наукового, так і публічного осмислення цього питання. Наступним кроком на цьому шляху стало рішення Українського інституту національної пам’яті зробити в 2016 р. жіночий досвід часів Другої світової війни головним лейтмотивом спогадів про неї під гаслом «Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової війни». У рамках цього проєкту «старі» радянські та «нові» національні героїні були представлені разом, проте усе ще без серйозної рефлексії їхнього досвіду.

У той самий час офіційна політика декомунізації, запроваджена з травня 2015 р. відповідними законами, відіграла значну роль у переоцінці значення певних подій та постатей, включно з особами офіційно визнаних героїв та героїнь радянського часу.

Відтоді пам'ять про Другу світову війну в Україні нерідко набуває форм своєрідного компромісу, поєднання старих практик з новими тенденціями. Одним з її проявів є «українізація» спадку «Великої Вітчизняної війни». За такого підходу, ті радянські герої Другої Світової, які не брали участі у радянських злочинах і були пов’язані з Україною, залишаються серед офіційно визнаних героїв сучасної України.

Одним із прикладів цього є постать радянської героїні українського походження Людмили Павліченко, пошанованої в наш час як в Україні, так і в Росії, насамперед завдяки фільму «Незламна» (рос. назва «Битва за Севастополь»), що був знятий спільними зусиллями митців обох країн переважно у час до початку російської агресії на Донбасі. Фільм являє собою біографічну драму, яка не суперечить офіційному життєпису знаменитої радянської снайперки Людмили Павліченко, але відтворює його без чіткого ідеологічного забарвлення, що вочевидь стало причиною, з якої цей фільм виявився одним з лідерів прокату в Україні у 2015 р.

Іншою тенденцією в сучасній українській політиці пам’яті є глорифікація нових національних героїв, яка здійснюється переважно шляхом «реабілітації» тих з них, хто за радянських часів був стигматизований як ворог. Це стосується насамперед учасників та учасниць Української повстанської армії (УПА).

Тож майже водночас відбуваються як процеси як включення частини радянської спадщини, разом із певними особистостями, до національного історичного наративу, так і внесення до нього осіб із націоналістичного руху опору часів Другої світової війни. Але цим спробам злучити разом різні й раніше навіть ворожі традиції усе ще бракує глибшого аналізу та порівняння. Результатом такого підходу є водночас те, що деякі традиційні радянські форми комеморації та символічної репрезентації наповнюються новим національним змістом.

Важливим складником комеморативних та декомунізаціних практик є перейменування вулиць та демонтаж старих або, навпаки, спорудження нових пам’ятників. Співіснування різних місць пам’яті можна чи не найяскравіше проілюструвати на прикладі «ментальної топографії» столичного Києва.

Ідейне та візуальне співіснування означених «старих» та «нових» тенденцій у комеморативних практиках відображене, зокрема, у спорудженні в Києві у 2009 р. двох пам’ятників «новим» героїням Другої світової війни — Тетяні Маркус та Олені Телізі, які були учасницями підпілля, перша з них — радянського, друга — націоналістичного.

Таким чином, старі традиції візуалізації та символічні образи минулого співіснують та перебувають у взаємовпливі з репрезентаціями нових національних героїв, у результаті чого деякі типові радянські форми комеморації та символічних репрезентацій наповнюються новим національним змістом.

Проте ще однією сучасною тенденцією, на противагу радянському минулому, є увага до різних форм жіночого воєнного досвіду, не лише героїчного. А також і створення «парних» пам’ятників, що представляють спільно жінку та чоловіка зі спільними або схожим воєнними долями.

Скульптурні фігури жінок є однак важливими не лише як пам’ятники відомим героїням, не менш значними є й символічні жіночі образи як уособлення Нації або національних трагедій. Жіночі скульптури такого штибу також мають витоками радянську традицію з її символічною постаттю Батьківщини-Матері. Остання представлена в Україні насамперед відомою фігурою, розташованою в музеї Історії України у Другій світовій війні. В останні роки мали місце спроби «українізувати» її, символічно включивши до національного простору пам’яті шляхом декорування та ілюмінації в стилі та кольорах української національної символіки.

«Батьківщина-мати», прикрашена українськими народними строями

Також і сучасна культурна традиція використовує алегоричні жіночі постаті зі схожою символічною метою. Найвизначнішим прикладом тут є монумент незалежності України на Майдані незалежності в Києві. Хоча сам візуальний образ жінки як матері нації має своїм витоком образ Богородиці, проте його сучасні варіанти усе ж є сильно детермінованими згаданою вища радянською традицією ототожнювати Батьківщину з постаттю матері.

Таке уособлення національних трагедій у жіночих образах їхніх жертв слугує більш емоційному її сприйняттю, представляючи в образі молодої жінки вразливість та беззахисність цілої нації.

У короткому огляді ми намагалися показати, як образи жінок стають видимими у просторі пам’яті – у буквальному сенсі цього поняття, на прикладі пам’ятників Києва. Можемо підсумувати, що ролі жінок у Другій світовій війні змінюються не лише в сприйнятті та осмисленні воєнного спадку, але й у міському просторі та його «ментальному картографуванні». У випадку з образами жінок, менше задіяними у попередній традиції пам’яті, їх використання відкриває нові можливості для креативного вираження та сучасних інтерпретацій різних форм воєнного досвіду.

Авторка: Катерина Кобченко