Залишайтеся в безпеці: як працює система шелтерів в Україні

Ілюстрація особи, яка йде кудись з вузликом

Протягом декількох місяців карантину заклик залишатися вдома лунав так часто, що перетворився на нейтральне повідомлення, частину інформаційного тла. Натомість побажання залишатися в безпеці не артикулювали окремо вочевидь, маючи на увазі, що дім і є безпечним місцем. Звісно, це не так у багатьох випадках: якщо вдома людина зазнає домашнього насильства; якщо її переслідує влада за активістську діяльність; якщо батьки принижують через гендерну ідентичність чи сексуальну орієнтацію; якщо дім у зоні бойових дій; якщо дому взагалі немає. Усім цим людям потрібні шелтери місця, де можна, якийсь час пожити, отримати кваліфіковану допомогу і захист. Існують різні типи шелтерів. У цьому матеріалі ми спробуємо розповісти про притулки для людей у надзвичайних ситуаціях, кому вони потрібні, та як працює система таких шелтерів в Україні.

Матеріал є частиною Українського урбаністичного форуму 2020, який через карантин і пандемію проходить онлайн, та вперше був опублікований на Mistosite. Форум організовує аналітичний центр Cedos за підтримки Представництва Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні.

***

«Ідея відкрити притулок у нас була вже давно, ще у районі 2000-х років, адже з постраждалими від насильства ми працюємо 22 роки. Тоді ще не було ніякого спеціального законодавства про домашнє насильство, але ми чітко розуміли, що небезпека є поряд коли жінка починає змінювати свою поведінку, починає звертатися по допомогу, то небезпека зростає», розповідає Марта Чумало, керівниця проєктів та психологиня громадської організації «Центр „Жіночі перспективи“».

«Тоді ми вже мали притулок правда, його підтримала Міжнародна організація з міграції, — продовжує Марта. — Він був для жінок, які постраждали від торгівлі людьми, і знаходився за містом. На жаль, ми його не втримали через кризу. Ніколи не було жодного сумніву, що ми повинні мати притулок, просто можливості не завжди були. Був період, коли ми допомагали жінкам знімати кімнату спільно, а іноді й просто куток. У нас була пенсійного віку жінка, вона знімала з двома студентками частину кімнати, бо переховувалася від свого кривдника.

Для нас є нормою звертатися по допомогу, адже це не нам особисто, а для жінок. Не було ще такого, щоби не знайшлося можливості підтримати, переселити жінку. Логіка підказувала, що ми рано чи пізно матимемо притулок. Так і сталося.7

У нас притулок, де жінки з реальними потребами і ми від них відштовхуємося. На початку притулок допомогла відкрити організація «Квіна тіль квіна» («Жінка до жінки») — шведська громадська організація, яка підтримує і просуває права жінок у більш ніж 20 країнах, що потерпають від конфліктів. Вони допомогли обладнати притулок, ліжка купити і всякі інші речі. Ми дотепер цим користуємося і ще будемо багато років. Сумно, що за це приміщення треба платити щомісяця 15 000 гривень, а також додатково за комунальні послуги, адже це не муніципальне приміщення.

Минулого року ми ініціювали петицію до Львівської міської ради, що потрібен притулок, адже у місті немає жодного. Петицію розглядали на засіданні міської ради, яка є досить консервативною. Тож я готувалася до спротиву, але петицію підтримали, погодилися дати приміщення. Але на тому рішенні все і зависло. Тепер кожного разу, коли міська рада оприлюднює інформацію про нові приміщення, ми подаємося, щоби їх отримати, і щоразу отримуємо відмову. Подаємося на приміщення, які три-чотири роки простоюють, нікому не потрібні... Якщо ця тенденція закріпиться, то будемо виходити на обговорення до львівської громади».

Марта додає, що на рівні Львівської області їм вдалося знайти порозуміння. Обласна адміністрація навіть готова закуповувати у їхньої організації послуги з надання притулку. Однак на рівні міста нічого не змінюється.

«Я не знаю, що ми робимо, щоб не вигорати, каже вона. — Часто вигораємо, а тоді відпочиваємо. Ми цього не боїмося — таке життя. Мені здається, нас рятує те, що ми працюємо заради власних цінностей. Ми феміністки, це про наші цінності. Коли починаємо кидатися одна на одну, не розуміти, сваритися — то це такий момент добрий для того, щоб стишитися та відпочити. Ми це робимо. Потім переглядаємо свої якісь кроки і з новими силами йдемо у боротьбу за права жінок. Дуже багато сил дають класні історії, після яких хочеться жити: коли, наприклад, люди просто приходять і допомагають; коли якась настрашена раніше дитина розказує, як у неї все змінилося; коли реально бачиш, що людям потрібна ця робота, що ми маємо реальні результати».

Що робить прихисток шелтером?

У цьому матеріалі ми зосередимося на притулках для людей у надзвичайних ситуаціях, або emergency shelters. Серед інших шелтерів вони вирізняються тим, що:

-          Туди можна швидко і безперешкодно потрапити у важкій ситуації. Коли існує фізична загроза здоров’ю і життю: сильні морози, через які бездомні не можуть ночувати на вулиці, насильство в сім’ї тощо.

-          Вони безкоштовні або неприбуткові. Деякі з притулків беруть плату за комунальні послуги наприклад, місця компактного поселення (МКП) для переселен/-ок. Інші беруть невелику плану за ночівлю, зокрема заклади для бездомних. Однак вони не орієнтуються на отримання прибутку, та їхня діяльність не є комерційною.

-          У них можна жити протягом фіксованого, порівняно нетривалого часу. Проживання у шелтері це перехідний період, щоб убезпечити людину від безпосередньої загрози. Вони потрібні, щоби відновити психічне і фізичне здоров’я, розпочати пошуки грошей, нового житла, роботи. Зазвичай термін перебування у шелтері — від кількох днів до 3-6 місяців, а іноді довше. У закладах для бездомних часто можна лише ночувати.

-          Шелтери мають надавати комплексну допомогу. Потрапити у безпечний простір важливо, але цього іноді не вистачає, щоби закласти підвалини майбутнього добробуту. Для відновлення стабільного ритму життя потрібна медична, психологічна, юридична допомога. Іноді в шелтерах працюють такі фахів/-чині або є можливість доставити людину до місця, де вона отримає спеціалізовану допомогу.

В українських містах майже немає шелтерів, які би повністю відповідали цим ознакам. Натомість є кризові центри, будинки соціального піклування, центри обліку та нічного перебування бездомних, центри ресоціалізації, притулки для жінок жертв насильства. Вони відрізняються не лише назвами, а й правилами прийому і перебування людей. Діяльність цих закладів регламентують різні органи влади, які визначають перелік документів і критерії для поселення.

Важливою ознакою шелтера є можливість потрапити туди швидко. Одне зі значень слова shelter в англійській — місце, де можна сховатися від зливи, а bomb shelter — це бомбосховище. Шелтер — не лише надійне і безпечне місце, а ще й таке, куди можна потрапити легко і без перешкод. Уявіть собі: починається злива, а щоби від неї сховатися, потрібно принести кілька довідок. Навіть якщо спробуєте їх зібрати, то щонайменше промокнете.

Марта Чумало пояснює, що в їхньому притулку немає жорстких обмежень при поселенні: «Ми довіряємо всім, хто у нас перебуває, говоримо з ними, багато працюємо — ми напівпартнерки, наче партнерки у стосунках. Коли жінка потерпає від насильства — це достатня підстава, щоб її поселити до притулку: якщо ми маємо місце — беремо без питань. Якщо навіть не маємо, то пробуємо знайти якісь можливості. Жити можна скільки треба. У нас є жінки, які живуть більш ніж півроку, є жінка, яка живе у нас дев’ять чи десять місяців».

Співпраця з кривдником єдина річ, яка унеможливлює перебування у притулку, додає Марта: «Якось, наприклад, я мала розмову з нашою клієнткою (мені дуже, насправді, сумно і боляче з цього приводу), яку кривдив її син, котрий повернувся з АТО. Він зловживає алкоголем і вимагає з неї гроші, вона носить йому їсти, відвідує його, дає йому якісь речі. У нас часто на притулок дають якісь речі, якусь гуманітарну допомогу, і вона навіть з цього часом йому щось відносить. Її оці материнські почуття значно сильніші, ніж потреба у безпеці. Ми це з нею обговорили, сказали, що ми не можемо далі продовжувати її перебування у притулку, тому що, фактично, нічого не змінюється. Ми їй готуємо заяви, щоб вона звернулася в поліцію, коли син вимагає гроші, але вона їх не подає. Загалом, ситуація зараз не змінюється. Це перший такий випадок у нас, і її рішення ми поважаємо, хоч і дуже сумно з цього приводу».

Кому потрібні шелтери?

Люди, які шукають притулку, переживають ситуації загрози життю і здоров’ю. Вони також не мають фінансових і матеріальних ресурсів або не можуть їх використовувати. Наприклад, бізнес, який приносив дохід, залишився на окупованих територіях, або є житло, однак спільне з насильником, від якого тікають.

Брак неформальних соціальних мереж підтримки — ще одна причина шукати шелтер за допомогою громадських, благодійних організацій або державних установ. Рідні, друзі, знайомі, колеги, навіть френди з фейсбуку можуть надати підтримку в екстреній ситуації. Однак іноді звернутися ні до кого. Можливість у кризовій ситуації пожити з рідними, позичити грошей у друзів, знайти юридичну чи психологічну допомогу завдяки знайомим часто сприймають як належне. Проте вимушені переселенки і переселенці не мають знайомих на новому місці. Біженки і біженці не розмовляють місцевими мовами і не знають, як працюють локальні соціальні структури. Жінки, які потерпають від насильства, можуть не отримати підтримку друзів і рідних, які бояться зіпсувати стосунки з кривдником.

Найчастіше потреба у шелтері виникає у людей, які переживають кризовий період життя. Іноді вони незаможні та не можуть спертися на соціальні зв’язки. Ці люди опиняються на марґінесі суспільного життя, їх витісняють з активних ролей у місцевих ринкових процесах і вони втрачають можливість впливати на своє становище. Саме так тимчасова криза може перетворитися на постійну.

Жінки, які постраждали від домашнього насильства

З початком карантину кількість випадків насильства у сім’ї зросла. За даними центру «Ла Страда», з 12 березня до 7 квітня до них звернулися близько 1500 людей, що на 200–300 більше, ніж до карантину.

У січні 2019 року набув чинності Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству». У ньому «домашнім насильством» називають усі акти фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, які вчинені між колишнім, теперішнім подружжям або людьми, які живуть чи колись жили разом. Вперше в Україні запровадили кримінальну відповідальність за домашнє насильство.

Новий закон передбачає також створення державних притулків, у яких можна жити до 3 або до 6 місяців і отримати комплексну допомогу. Рішення про розміщення в притулку приймають до трьох днів, протягом яких можна бути в ньому ж. У ці притулки можна потрапити без документів. Однак необхідно отримати направлення від органів місцевого самоврядування, Національної поліції, центру соціальних служб або мобільної бригади допомоги постраждалим.

Існує декілька проблем: притулків і бригад допомоги мало, а частка фінансування у міських бюджетах мізерна. Галина Скіпальська, виконавча директорка Української фундації громадського здоров’я, у матеріалі про домашнє насильство наводить приклад Харкова. У 2018 році місто виділило на притулок 800 000 гривень — при видатках бюджету міста у 2019 році у 13,8 мільярдів гривень. Ще одна перешкода: іноді поліція не надає допомогу і не фіксує випадки насильства — наприклад, не сприймає серйозно звернення дітей. Це позбавляє можливості потрапити до притулку.

У великих містах є кризові центри для жінок, що постраждали від насильства. Проте мешканкам маленьких містечок і сіл ще треба туди дістатися, а така можливість є не завжди. Гроші може контролювати насильник, або родина загалом живе бідно. Іноді у таких випадках можна розраховувати на допомогу сторонніх. Проте, наприклад, для ромських жінок бідність і дискримінація за етнічним походженням закривають шлях до притулків ще до звернення туди.

Під час карантину завершився збір підписів під петицією про ратифікацію Стамбульської конвенції, однією з вимог якої є створення легкодоступних притулків для постраждалих від насильства. Держава має забезпечити щонайменше одне місце для дорослої людини з дитиною на 10 тисяч населення. Нові центри і кризові кімнати для дівчат в Україні відкривають. Однак їх недостатньо. Наприклад, у Львівській області є Центр соціальної та психологічної допомоги, в якому 15 місць. А також центр матері та дитини для 10 людей. Ситуація подібна і в інших регіонах України, зокрема в Києві.

Варто зауважити, що під одним місцем на 10 000 населення конвенція передбачає не лише надання фізичного простору, а й відповідної кількості потужностей для різних видів допомоги. Притулки мають допомагати з подоланням наслідків травми, відновленням самооцінки і закладенням фундамента незалежного життя, йдеться у Стамбульській конвенції.

Усе сказане вище звучить обнадійливо, натомість поки маємо щось віддалено подібне, ще й з «програмами корекції віктимної поведінки», та ще й не всюди. Наприклад, у київському притулку для жінок, що зазнали насильства у сім’ї, діє програма «Я — жінка», яка включає проєкт психологічної корекції «Відродження». Цей проєкт спрямований на подолання у жінок віктимної поведінки. Однак сам термін «віктимність» застарів, і криміналіст/-ки багатьох країн перестали його використовувати, оскільки він заперечує відповідальність кривдника, стверджуючи, що причина злочину в діях жертви.

До всього, наявні шелтери не інклюзивні. Туди не можуть потрапити жінки, що мають алкогольну чи наркотичну залежність. Закон нічого не говорить про транс-людей, не згадує ЛГБТКІ+, що постраждали від домашнього насильства. Отже, ті, хто зазнають дискримінації, виключені з системи отримання прихистку і можуть розраховувати тільки на себе.

Мережу шелтерів потрібно розбудовувати і робити якомога різноманітнішою. У світовій практиці є шелтери різного штибу, а також альтернативи притулкам: безпечні будинки і мережі, простори для термінового розміщення, конфіденційне житло. А також системи прихистку, що передбачають ізоляцію кривдника і дозволяють постраждалим від насильства залишатися вдома. Новий закон про протидію насильству згадує програми з викорінення насильницької поведінки, але ці положення здебільшого залишаються на папері, адже участь у таких програмах мають ініціювати самі кривдники або суд.

Водночас загроза з боку кривдників може стати перешкодою у роботі притулків, ділиться власним досвідом Марта Чумало: «Часом так буває, що приходять кривдники в офіс, погрожують. У нас була недавно ситуація: жінку з дитиною маленькою привезла до нас сільська голова на своїй машині, ми з нею зустрілися далеко від притулку, бо у нас є таке правило, що нікому не дозволене відвідування притулку — це про безпеку. Вони привезли з собою багато клунків, і ця сільголова запропонувала допомогти їх перенести, але я сказала, що ми самі впораємося. Попросила дівчат з притулку, вони нас зустріли, ми все перенесли, і виявилося, що це дуже правильно було, тому що потім кривдник прийшов до цієї сільської голови і вивідав, куди вона завезла дружину — до нашої організації, в притулок. Але оскільки вона не знала, де саме притулок, то і йому цього не змогла розказати. Чоловік знайшов нас в інтернеті, й оскільки це був карантин, то почав видзвонювати і всякі там погрози робив. На таке у нас дуже чіткі регуляції — ми пишемо одразу до поліції.

Під час карантину всі жінки, які зараз у притулку, втратили роботу. Одна була продавчинею одягу, інша доглядала старенького дідуся, а зараз його діти не працюють, то її послуги стали не потрібні. Але вони всі залишилися без роботи і без зарплат. Зазвичай ми надаємо лише мінімальний стандарт — постіль, можливість її прати, рушники, якісь елементарні речі, але про їжу вони самі дбають. Якщо є потреба, то, звісно, помагаємо, але так вони функціонують як дорослі та самостійні люди. Але під час карантину всі водночас втратили роботу, виникла проблема, як взагалі вони житимуть, нам треба було думати, як взагалі харчування забезпечувати. Деякі жінки під час карантину звернулися до нас на фейсбук, що хочуть допомогти нашим клієнткам, то я запропонувала їм дати якісь харчі на притулок, попросила привозити їх до певної адреси, а дівчата приходили та забирали самі. Тобто адреса не повідомляється нікому, адже людина може видати її, навіть того не бажаючи».

Бездомні

Можна було би гірко пожартувати, що жінкам, постраждалим від насильства, у пріоритетності в наданні притулків «пощастило» найбільше. Набагато гірша ситуація з бездомними.

Бездомні — одна з найбільш стигматизовних груп. За поширеним переконанням, вони взагалі не заслуговують соціального піклування, адже самі винні у своїх проблемах. А значить, і вирішувати їх мають самотужки. У такому ключі висловлюються не лише деякі «пересічні громадяни», а й профільні чиновники. Наприклад, директор департаменту соціальної політики Київської міської державної адміністрації Руслан Світлий нещодавно говорив про те, що бездомним «необхідно відчувати нужду». Однак замість чиновницьких інтерв’ю можна подивитися на державні політики щодо бездомності — і вони «замість тисячі слів» прояснять ситуацію.

Заклади для бездомних в Україні компактно вміщуються на сторінках цього довідника. У ньому трохи більше 100 державних центрів обліку (ЦО), будинків нічного перебування, центрів реінтеграції (ЦР) і соціальних готелів. За ними слідує перелік недержавних благодійних організацій та ініціатив, які надають різні соціальні послуги. У цьому скромному списку переважають центри обліку — тут можна відновлювати документи. Однак не пожити, переночувати, прийняти душ чи хоча би поїсти.

Кількісна перевага центрів обліку не означає, що існують адекватні дані про безпритульних. За оцінкою ініціативи «Помоги бездомному», у Києві їх близько 20 тисяч, але Київська міська державна адміністрація говорить про 8 тисяч безпритульних. Неповнота даних призводить до применшення актуальності проблеми. Якщо офіційно спиратися на порівняно невелику кількість бездомних, то шелтери не дуже-то й потрібні.

Саме слово «бездомні» вказує на проблему, з якою стикається людина. Державні органи частіше говорять не про забезпечення даху над головою, а про «реінтеграцію» і «ресоціалізацію». На практиці надання допомоги в обох процесах майже відсутнє. У столиці є лише один муніципальний притулок, де бездомні можуть заночувати. Проте він платний і знаходиться на околиці. Втім, це однаково ближче, ніж Київський центр ресоціалізації, який розташований за 60 кілометрів від Києва.

Починати треба з доступних притулків — з комунікаціями і достойними побутовими умовами, з можливістю звернутися по медичну, юридичну, психологічну допомогу, бажано безкоштовну. Перебування у такому шелтері має бути лише сходинкою до постійного житла, а цим мали би опікуватися соціальні житлові програми.

Біженці та біженки

У невеликому затіненому деревами будинку із низеньким парканом недалеко від вокзалу у Львові розташований чи не єдиний заклад в Україні, який можна назвати шелтером для біжен/-ок. Це будинок організації Jesuit Refugee Service — «Єзуїтська служба біженців». З 2014 року, крім шукач/-ок притулку, там можуть жити переселен/-ки з окупованих територій.

Допомогою біженцям і біженкам в Україні переймаються передусім благодійні фонди, правозахисні проєкти, релігійні організації та волонтерські ініціативи. Неурядові організації та ініціативи, які опікуються долею біжен/-ок, не мають власних притулків, а також постійних фінансових ресурсів для забезпечення підопічних житлом. Однак вони часто відіграють роль інституційних шелтерів: намагаються знайти варіанти для проживання, організовують доступ до фахів/-чинь або сервісів.

Серед державних закладів найближчими до шелтерів для біжен/-ок є пункти тимчасового розміщення біженців (ПТРБ). Від шелтерів їх відрізняє те, що потрапити туди можна лише з документами особи, яка попросила притулок, від Державної міграційної служби. Проте житло шукачам і шукачкам притулку потрібне одразу після прибуття в країну.

Для шукач/-ок притулку в Україні існують пункти в Одесі, Мукачеві та Яготині. Людей яких там «розміщують», мають забезпечити одягом, взуттям, засобами гігієни. Також, за необхідності, розселити за релігійними, етнічними та іншими відмінностями. У пунктах повинна бути можливість готувати їжу, прати одяг, а також мають бути кімнати для навчання дітей і релігійних обрядів.

Періодично правозахисним організаціям чи медіа надходять скарги на низьку якість їжі і некоректну поведінку персоналу. А також повідомлення про побутові конфлікти людей, яких поселили разом, попри те, що вони належать до антагоністичних спільнот.

Мало людей, яких переслідують вдома, шукають притулку в Україні. Попри це, кількості місць у пунктах недостатньо, а більшість новоприбулих намагаються знайти житло у великих містах. У Мукачеві та Яготині пункти розташовані у досить депресивних регіонах, далеко від можливостей заробітку, що не сприяє інтеграції біжен/-ок і налагодженню самостійного життя в Україні.

Щодо шелтерів для інших категорій міжнародних мігрант/-ок, то, наприклад, у тексті Пекінської декларації, яка передувала Стамбульській конвенції, є рекомендація зі створення мережі послуг для мігранток з урахуванням культурного та мовного фактору. Звісно, навіть згадку про цю рекомендацію знайти нелегко. Новий український профільний закон, натомість, не виокремлює ані міжнародних мігранток, ані внутрішніх переселенок.

Переселенки і переселенці

Тема внутрішнього переміщення за останні роки, як виглядає, відійшла на другий план — а з нею і тема шелтерів для переселен/-ок з окупованих територій Донецької і Луганської областей. Закладами, найближчими до шелтерів для переселен/-ок, у 2014 році стали місця компактного проживання (МКП). Це переобладнані місцевими органами влади приміщення в комунальній, рідше державній власності. Пізніше завдяки фінансуванню міжнародних організацій у деяких регіонах збудовано кілька модульних містечок (ММ).

Минуло шість років, і ті МКП та ММ, які не закрили, перетворилися на тимчасово-постійне житло. Умови ж у закладах стають лише гіршими: десь потрібен капітальний ремонт, а десь МКП можуть виселити з приміщення. Проєктний термін експлуатації модульних містечок закінчився кілька років тому. Приєднання переселен/-ок до житлової програми «Доступне житло» не вирішило проблеми, адже із субсидією у 50% придбати його можуть лише ті, хто мають гроші.

Коли нових шелтерів немає, а старі заповнені, жительки і жителі прифронтових містечок і сіл навіть у випадках обстрілів не наважуються їх залишити. За даними Міжнародної організації з міграції, 94% з тих ВПО, які повернулися на окуповані території, називають причиною повернення наявність там безоплатного житла.

ЛГБТКІ+ люди

Розповідь про шелтери для геїв, лесбійок, трансгендерних, бісексуальних та квір-людей в Україні коротка — таких шелтерів не існує. До 2018 року діяв шелтер громадської організації «ІНСАЙТ», але його закрили через брак фінансування.

Якщо ЛГБТК+ люди втратять дім і опиняться на вулиці, то до проблем, які я згадувала у частині про допомогу бездомним, можуть додатися дискримінація за сексуальною орієнтацією і гендерною ідентичністю.

Укриття не усуває несправедливостей

Епідемія коронавірусу зробила більш видимими чимало суспільних проблем. Безробіття, бідність, бездомність, домашнє насильство стали масштабнішими і загрозливішими в період пандемії. Однак вони не виникли у цей час і не є наслідком коронавірусу.

Брак дієвих інструментів з подолання суспільної нерівності, недосконалість соціальних програм роблять становище тих, хто потребують прихистку, нестерпним і небезпечним. Саме тут потрібні шелтери — як система закладів, щоби пережити і подолати складні обставини. Важливо, щоб їх створювали з огляду на потреби людей. Для цього варто проводи кількісні та якісні дослідження ситуацій тих, хто у потребі. Це дозволить зрозуміти не лише скільки місць потрібно, але і які саме шелтери і для кого.

Маргіналізовані групи часто не мають шансу потрапити у притулок через дискримінацію, яка також може виключати їх з поля інтересу тих, хто замовляють дослідження. У системі шелтерів, які би виправдовували свою назву, немає місця будь-якій дискримінації. Якщо людей у шелтері дискримінують інші мешкан/-ки притулку — він не є притулком. Якщо дискримінація стає причиною непоселення в шелтер, то він втрачає сенс як шелтер.

Шелтери мають бути незамінним інструментом прихистку від безпосередньої загрози. Проте вони не можуть існувати поза широкою, комплексною системою соціального захисту. Інакше, покинувши шелтер, люди будуть повертатися до ночівлі під мостом, у рідне містечко, яке обстріліють, або до чоловіка, який б’є і принижує.

Держава має запроваджувати і втілювати сталі програми з подолання бідності. Коли немає грошей, щоби доїхати до притулку для постраждалих від насильства, то доводиться залишатися з кривдником. Якщо є лише мізерна пенсія з інвалідності, то з нею можна повернутися хіба знову на вулицю. Брак постійного житла унеможливлює шанси на гідне існування, адже це — базова потреба. Якою б якісною, корисною, комплексною не була допомога, надана у шелтері, без житла вона поступово зводитиметься нанівець.

«У моєму ідеальному світі не було б насильства проти жінок, — додає Марта Чумало. — Колись я була у притулку в Північній Кароліні, США — це таке місце у хвойному лісі, окремо розташований будиночок, подарований однією благодійницею. Там є дитячий майданчик, якісь окремі приміщення. Заклад у цілому зорієнтований на підтримку жінок, їх оздоровлення, у центрі всього стоїть жінка. Ми зараз теж щось таке намагаємося вибудувати. Я років двадцять тому його відвідувала під час стажування. Деякі його жительки мені розказували, що для них є найважливішим. Одна жінка, яка була біженкою, розказувала, що їй у притулку найбільше подобається доглядати за вазонками: піклування про рослини, спостереження за їх ростом мали для неї терапевтичний ефект. Тобто у притулку був настільки розумний менеджмент, що надавав найрізноманітніші можливості жінкам. Увесь простір працює на оздоровлення — і хвойний ліс, і дбайливо оздоблене приміщення, є можливість побути на самоті, а якщо потрібна якась допомога — за нею одразу ж можна звернутися. Місце максимально безпечне, усе сприяє швидкому відновленню. Якщо потрібні якісь фахівці, то їх знаходять, при чому дуже якісних — з цим дуже допомагає держава. Якщо потрібен лікар з певною спеціалізацією або, скажімо, фахівець з дитячої психології — його знаходять, якщо курси економічні — їх забезпечують, якщо одяг для проходження співбесіди — його надають, тобто не треба перейматися тим, де усе це дістати і як оплатити. Думаю, що ми колись теж до такого дійдемо, помаленьку».

Шелтер є початковою точкою у вирішенні цієї проблеми, але далі має діяти соціально справедлива житлова політика. Вона, як і система шелтерів, не виникне лише завдяки ринковим механізмам. Усі, хто шукають прихистку, повинні отримати не тільки його, але й можливості рухатися далі.

Авторка: Катерина Бабич, дослідниця Cedos, операційна менеджерка проєкту «Без кордонів»