Аналітика
Європейський Союз взяв курс на «озеленення» економіки та досягнення кліматичної нейтральності до середини XXI століття. Для української промисловості, залежної від європейських ринків, екологічна модернізація та «озеленення» стає тепер не розкішшю й не примхою екоактивістів, а необхідністю, якою вона вже давно є для суспільства. Чи може нова кліматична політика допомогти українській промисловості? Вперше матеріал вийшов на сайті Спільне:
У липні 2021 року уряд затвердив нові цілі України зі зниження викидів парникових газів — оновлений національно визначений внесок (НВВ2) до Паризької угоди, глобального договору з боротьби зі змінами клімату. Тож до 2030 року викидів парникових газів в Україні має бути на 65% менше від рівня 1990 року. Це означає зниження лише на 7% від рівня 2019 року. Процес оновлення НВВ викликав безпрецедентний інтерес, а також спротив певних бізнесових кіл. Але наскільки суттєві скорочення викидів очікуються від бізнесу? Чи загрожують взяті Україною кліматичні зобов’язання промисловості чи, навпаки, сприятимуть розвитку та оновленню? Що очікувати від цього українцям, зокрема мешканцям промислових регіонів?
Цілі НВВ2 у промисловості та їхнє значення для найбільших забруднювачів
На промисловість припадає 23% викидів парникових газів (ПГ) в Україні. Це друге місце після виробництва електроенергії (27,8%[1]). І якщо в енергетичному секторі викиди мають скоротити на 26% від сучасного рівня, то промисловості дозволили наростити їх на 16%, щоб дати простір для зростання виробництва.
Це, однак, не означає, що промисловим підприємствам нічого не доведеться робити. За умови запланованого зростання ВВП у 3,8% на рік викиди підприємств зростуть значно більше, ніж дозволено. Тому документ передбачає, що це компенсуватиметься щорічним підвищенням енергоефективності виробництва на 1,5%. Згідно з НВВ2, зниження викидів ПГ на одиницю продукції може досягатися завдяки нарощенню частки електроенергії, що має замінити вугілля та газ у промислових процесах. Але документ не пояснює, як саме досягти цього показника.
Бізнес-асоціації, які представляють інтереси, зокрема, великого енергоємного та експортноорієнтованого бізнесу, скаржаться на відсутність конкретики й наголошують на необхідності розробити дорожню карту «з реальними діями» та визначеними джерелами фінансування. Насправді ж вони хочуть, щоб частину витрат на скорочення викидів взяла на себе держава.
Кому доведеться знижувати найбільше?
Поки невідомо, як зобов’язання з підвищення ефективності будуть розподілятися за секторами й серед підприємств. Відомо лише, що показник стосуватиметься зниження кількості енергії, що витрачається на виробництво однієї одиниці товару. Для цього, за розрахунками розробників НВВ2 з Інституту економіки та прогнозування НАН України, потрібно інвестувати до 37 млрд євро до 2030 року. Але навіть за сценарію «бізнес як звичайно», тобто без досягнення цілей НВВ2, у промисловість України до 2030 року потрібно вкласти щонайменше 29,8 млрд євро, адже інвестувати в підтримку наявних потужностей бізнес має постійно. Значить, додаткова потреба в інвестиціях складе 7,5 млрд — лише на чверть більше, ніж потрібно в будь-якому разі.
Саме на чорну металургію має припасти 88% від загального скорочення викидів у промисловості.
Найбільші джерела ПГ у промисловості України — чорна металургія та виробництво неметалічної мінеральної продукції (зокрема, цементу й інших будматеріалів). За НВВ2, саме на чорну металургію має припасти 88% від загального скорочення викидів у промисловості. Це великі заводи, розташовані в промислових містах — Маріуполі, Запоріжжі, Дніпрі, Кривому Розі та Кременчуці, а також коксохімічні та гірничо-збагачувальні комбінати (ГЗК). Всі вони знаходяться в приватній власності, на них працюють тисячі людей. І вони є одними з найбільших забруднювачів повітря. Зокрема, Меткомбінат імені Ілліча в Маріуполі та «АрселорМіттал Кривий Ріг» посідають перші дві сходинки рейтингу ТОП-10 забруднювачів повітря в Україні, а їхні власники — перше та шосте місця в списках найбагатших людей у своїх країнах.
Що загрожує українським металургам?
Українська чорна металургія живе на виробничих потужностях, збудованих ще за радянських часів. Більшість обладнання морально й технічно застаріла через низькі темпи модернізації. Це призводить до низької ефективності виробництва, високого споживання палива та значних шкідливих викидів. Сучасні власники металургійних заводів свого часу вигідно приватизували їх і майже не інвестували в технологічну й екологічну модернізацію. Ніщо не заважало їм отримувати величезні прибутки, вкладаючи лише необхідний мінімум у підтримку життєдіяльності старого обладнання — з відповідними наслідками для довкілля та здоров’я працівників і мешканців міст.
В Україні не було ефективної індустріальної політики, яка б стимулювала оновлення виробничих фондів та зниження забруднення. Майже чверть металу виплавляється в мартенівських печах, найбільш неефективних, які в країнах ЄС повністю замінили ще до 1990 року.
Левова частка сталі в Україні (70%) виробляється в інтегрований спосіб (домни + кисневі конвертори) і лише 7,5% — у найбільш «екологічних» на сьогодні електродугових печах. Водночас в інших країнах частка електроплавильного виробництва сталі сягає 30% і більше.
За міжнародними оцінками, виробничі витрати українських металургів дуже високі через старі немодернізовані потужності та високе споживання палива. Вони ближчі до сукупних витрат європейських виробників, ніж до конкурентів із Туреччини, Китаю чи Росії. За деякими позиціями собівартість української продукції навіть вища, ніж у ЄС та в США. Конкурентними перевагами українського металопрому залишаються відносно дешева сировина, низька оплата праці та невеликі витрати на природоохоронні заходи, зокрема копієчний розмір податку на викиди СО2 та набагато нижчі, ніж у ЄС, вимоги до обмеження промислового забруднення повітря пилом, оксидами сірки та азоту.
Робота на застарілих технологіях та зношеному обладнані призводить і до значно вищої, ніж у ЄС, вуглецевої ємності металургійної продукції. На одну тонну сталі (конверторний спосіб) в Україні в середньому викидається 2,38 тонни СО2, тоді як у Європі – 1,95 тонни. Навіть у Росії цей показник менше – 2,1 тонни. Саме вуглецева ємність продукції, безпосередньо пов’язана з кліматичними цілями, зараз починає виходити на перший план. Чому?
Європейський зелений курс
2019 року Європейська Комісія (ЄК) ухвалила нову програму розвитку ЄС, так званий Європейський зелений курс (ЄЗК). Його мета — досягти кліматичної нейтральності на європейському континенті до 2050 року та забезпечити економічний розвиток без шкоди довкіллю. Кліматична нейтральність означає, що викиди ПГ не можуть бути більшими, ніж їхні обсяги, що поглинаються, наприклад, лісами чи технологіями уловлювання вуглецю. До 2030 року ЄС планує знизити викиди на 55% від рівня 1990 року.
Знижуй або плати
Один із головних інструментів зниження промислових викидів ПГ в Європейському Союзі — ціна на викиди вуглецю (carbon price). Європейські виробники вуглецеємної продукції (сталі, електроенергії на вугільних станціях, цементу) мають купувати на вуглецевому ринку квоти на викиди й закладати цю вартість у ціну продукції. Раніше ціна була досить низькою (8—15 євро за тонну), а уряди мали право видавати значну частину квот безкоштовно. Але з початком нового етапу роботи європейської системи торгівлі квотами на викиди (СТВ) та з ухваленням ЄЗК ціна на квоти 2021 року зросла до 60 євро за тонну. Безплатних квот видається все менше. Тож тепер витрати на зниження свого шкідливого впливу на клімат стають для європейських промисловців все відчутніші.
Щоб досягти кліматичних цілей і не вбити свою промисловість, ЄК оголосила про впровадження так званого механізму транскордонного вуглецевого коригування (CBAM — carbon border adjustment mechanism). Механізм, який має запрацювати на повну з 2026 року, передбачає стягування «вуглецевого мита» з імпортованих до ЄС вуглецеємних товарів, якщо виробник не платить відповідну ціну за викиди в країні виробництва. Так Європейський Союз буде захищати власні ринки від постачальників із країн, які не запроваджують ціну на вуглецеві викиди. На практиці це означатиме додаткову вартість доступу до ринків ЄС для країн із нерозвиненою кліматичною політикою, зокрема й для України. Тож заробляти конкурентну перевагу завдяки безкоштовним викидам ПГ стане за кілька років уже неможливо всім, хто розраховує торгувати сталлю, цементом чи добривами на ринках ЄС.
Ініціатива викликала занепокоєння в українського бізнесу та урядовців. Адже більше ніж чверть усієї виробленої в Україні сталі йде на експорт до країн ЄС, що склало 2019 року 2,5 млрд євро. І вуглецева ємність продукції буде використовуватися в ЄС для визначення розміру «вуглецевого мита». Як ми з’ясували, вуглецева ємність української металургійної продукції суттєво вища за середній показник у ЄС та в інших конкурентів. За оцінками консалтингової фірми GMK Center, через запровадження СВАМ ще більше продукції українського металургійного сектору стане неконкурентною, а галузь може щорічно втрачати від 155—200 млн євро. Зі зростанням цін на СО2 у ЄС та в залежності від остаточного дизайну СВАМ ці втрати можуть бути значно більшими, особливо якщо галузь не буде модернізуватися.
Тож доведеться знижувати вуглецеві викиди або відмовлятися від найприбутковішого європейського ринку. Можна шукати інші ринки збуту або пробувати й далі торгуватися з ЄС щодо преференцій. Але куди заведуть нас такі дії в довгостроковій перспективі? У світі вже сьогодні є надлишок металургійних потужностей. Застарілим заводам українського метсектору буде все важче конкурувати із сучасними виробництвами Китаю чи В’єтнаму. Ця конкуренція дуже відчувається під час спаду світового попиту на сталь, як було протягом 2010-х. А цьогорічне зростання попиту й цін, пов'язане з економічним відновленням після пандемії, може бути нетривалим.
Наприкінці 2020 року GMK Center у дослідженні «Металургія України: Візія 2030» визначив, що «адаптація до світового тренду декарбонізації» — це один з основних стратегічних напрямків. Дослідження поставило мету знизити викиди ПГ у секторі на 20% до 2030 року. Щоб досягти стратегічних цілей розвитку метсектору, щорічні інвестиції треба збільшити в понад два рази в порівнянні із середнім показником за останнє десятиліття (з 1,1 млрд до 2,4 млрд євро). Цього, на думку авторів, можна досягти за умови «збереження макроекономічної стабільності, покращення інвестиційного клімату та стимулів з боку держави для реновацій».
Українські металургійні підприємства змушені реагувати на вимоги міжнародних компаній, які хочуть закуповувати сталь із нижчим вмістом вуглецю, щоб продавати кінцеву продукцію під маркою «низьковуглецевий» чи «вуглецевонейтральний». Саме міжнародні корпоративні стратегії та європейський СВАМ є, на думку галузевих експертів, основними факторами, які спонукають українських металургів до розробки стратегій декарбонізації. Все частіше міжнародні кредитори очікують сертифікати звітності про вуглецеві викиди та стратегій їх зменшення.
Як знижувати викиди?
Підходи до зниження викидів ПГ у секторі металургії можна умовно розділити на два типи: модернізації потужностей та заміна наявних виробництв на нові технології.
Секторальні експерти вважають реалістичним знизити викиди ПГ на 30% лише завдяки модернізації — підвищенню енергоефективності виробництва. Доцільно інвестувати в осучаснення агломераційного виробництва, збільшення долі брухту та використання коксового газу в доменному виробництві, регенерацію тепла відхідних газів тощо[2]. Такі заходи можна проводити вже зараз, забезпечуючи досягнення цілей НВВ2 до 2030 року, паралельно знижуючи потребу в паливі та підвищуючи конкурентоспроможність української металопродукції.
До технологічних модернізацій належать ті, що потребують радикального переходу на нові технології. Для України це передусім закриття мартенів. У липні 2021 року Метінвест уже заявив про необхідність закриття мартенівських печей на «Запоріжсталі» та можливе будівництво електроплавильного виробництва. Другий етап — це перехід на виробництво сталі в електродугових печах, де на сталь переплавляють металолом.
Після 2030 року значну роль у виробництві металу буде відігравати технологія прямого відновлення заліза (DRI), у якій замість коксу використовується природний газ, а подальша виплавка сталі відбувається в електродугових печах. Якщо електрика для таких печей буде вироблятися з відновлюваних джерел, то можна отримувати сталь із низькими викидами вуглецю. Ця технологія вже досить розвинена, особливо на Близькому Сході та США, де є доступ до відносно дешевого газу.
Звісно, використання газу — це не найкраще рішення, але розвиток технології DRI передбачає перехід від газу до «зеленого» водню, виробленого із застосування відновлюваної електрики. Цю технологію активно тестують на промисловому рівні низка європейських компаній. Зокрема, шведська SSAB уже поставила на фабрики «Вольво» першу партію сталі, вироблену без використання викопного палива.
Сьогодні поки недоступні дослідження, які б дозволяли оцінити, що для української металургії буде найбільш економічно доцільно: максимально модернізувати потужності чи готувати проєкти із заміни наявного виробництва на нові технології. Це залежатиме від темпів розвитку нових безвуглецевих технологій та жорсткості вимог до вуглецеємності продукції на ключових для українських металургів ринках.
Як активна кліматична політика може допомогти модернізувати промисловість?
Основною перешкодою до суттєвих модернізацій промисловості в попередні десятиліття була відсутність стимулів до їхнього впровадження. Можна довго дискутувати про офшори та вілли деяких власників найбільших металургійних підприємств, але факт залишається фактом: жоден уряд за 30 років не спромігся запровадити таке регулювання, яке б створило умови для технологічної модернізації металургії. Тепер уряду на поміч прийшов світовий тренд на декарбонізацію, який створює серйозний стимул провести модернізацію виробництва у вуглецевмісних галузях.
Національна кліматична політика може за таких умов стати союзником інноваційного переродження металургії. Амбітні національні цілі зі зниження викидів ПГ демонструють готовність України бути частиною глобальних процесів декарбонізації й потенційно закладати фундамент для кооперації в новітніх сферах розвитку низьковуглецевих технологій.
Поглиблення співпраці на тлі близьких кліматичних цілей допоможуть вести перемовини з ЄС про доступ України до додаткових фінансових ресурсів, зокрема, на технологічну модернізацію підприємств і вибудовування спільних ланцюжків у нових низьковуглецевих виробництвах. Такі переговори значно корисніші для країни в довгостроковій перспективі, ніж намагання виторгувати відтермінування у сплаті «вуглецевого мита».
Запровадження внутрішньої ціни на СО2 дозволить уникнути необхідності сплачувати «вуглецеве мито» ЄС та залишить кошти всередині країни для модернізаційних проєктів. Для цього має підвищитись ставка вуглецевого податку (зараз це всього 10 грн/тонна СО2). Інший шлях — створити систему торгівлі викидами й у перспективі прив’язати її до європейської СТВ. У цих процесах важливу роль має відігравати не лише Міндовкілля як ключовий координаційний орган у питаннях кліматичної політики й міжнародної співпраці у цій сфері, але й Міненерго, Мінфін та Мінекономрозвитку, в чиїх компетенціях знаходяться питання, пов’язані із запровадженням необхідних змін у галузі розвитку відновлюваних джерел енергії, податкової політики та регулювання промислової діяльності.
Необхідно також забезпечити цільове використання коштів вуглецевого податку, адже сьогодні вони потрапляють у загальний бюджет і ніякої додаткової ролі у підтримці процесів декарбонізації не відіграють. Потрібно створити національний Кліматичний фонд для акумулювання таких податкових надходжень. Забезпечення прозорої структури управління таким фондом та вироблення чітких критеріїв надання коштів зробить можливим залучення додаткових коштів від ЄС та міжнародних фінансових інституцій, таких як ЄБРР та ЄІБ. Таким чином зможемо отримати більше ресурсів на декарбонізацію економіки та підтримку тих, хто постраждає від цих процесів, наприклад, на перепрофілювання працівників заводів та шахт у рамках програми справедливої трансформації вугільних регіонів.
Важливо також пам’ятати, що, як показує міжнародний досвід, однієї лише ціни на СО2 не достатньо, щоб стимулювати перехід економіки на «зелені рейки». Потрібні також регуляторні інструменти, налагоджена робота ринків газу та електроенергії, покращення інвестиційного клімату. До необхідних регуляторних інструментів слід віднести запровадження нової схеми підтримки розвитку відновлюваних джерел енергії, адже без великих обсягів такої енергії не буде ні низьковуглецевої сталі, ні шансів на реалізацію амбітних планів з постачання «зеленого» водню до ЄС.
Чого чекати українцям?
Безумовні переваги декарбонізації економіки — зниження промислового забруднення повітря, землі та водойм, а також покращення якості життя та здоров’я. Смог, сморід, рудий або чорний сніг, небезпечність водойм та навіть повітря — всі ці впливи промислових процесів не обраховуються й не входять у вартість сталі, але змушують нас витрачати кошти на ліки, фільтри для води та повітря, забирають здоров’я та знижують тривалість життя.
Часто кажуть, що через кліматичну політику працівники підприємств вуглецеємних секторів можуть втратити роботу. Справді, в Україні є загроза закриття підприємств та звільнення працівників металургійної галузі, але це наслідок технологічної відсталості, спричиненої багаторічним недофінансуванням технологічних інновацій із боку власників підприємств.
Кліматичні загрози також реальні. Вони вже сьогодні змінюють не лише наше довкілля, а й світові ринки, вимоги кредиторів та корпоративні стратегії конкурентів. Від ефективної політики нашого уряду та конструктивної позиції великого бізнесу буде залежати вибір — дотягнути до останнього без змін, закритися й розпустити працівників або ж вкладати в модернізацію вже сьогодні, залучаючи можливості, що відкриваються завдяки міжнародній кліматичній співпраці. Активне долучення до розробки та впровадження технологій низько- та безвуглецевого виробництва сталі та іншої промислової продукції дало б шанс українським виробникам «залишитися у грі», трудящим — зберегти робочі місця, а українській економіці — отримати необхідні ресурси для зростання.
Примітки
- ^ Згідно з кадастром викидів за 2019 рік.
- ^ За даними «Mеталургія України: візія 2030»