Чому в очах західних інтелектуалів російська література має індульгенцію на моральну чистоту й естетичну недоторканність, а імперський дискурс толерують?
«Ya shivu v bolshom dome na kholme» — це єдина фраза, яку пам’ятає Мідж Мейзел зі своєї спеціалізації «російська література» в коледжі. З цих слів «Дивовижна місіс Мейзел» починає свій перший стендап виступ. Їй вони здаються іронічними, адже й сама вона донедавна «жила у великому будинку на пагорбі» ситим життям домогосподарки, аж поки виявила, що чоловік зраджує їй із секретаркою, а їхній шлюб, який почався з весілля на тему «Російська зима» (Russian winter theme wedding), як і щасливе життя взагалі, — не більше, ніж примара. Я припустила б, що це лише метафора, покликана показати нам крихкість життя з дрібкою кепкування з кризи сучасної вищої освіти, яка залишає випускника безпорадним на ринку праці, якби розчулена «Дивовижною місіс Мейзел» не сіла переглядати «Дівчат Гілмор». Майстриня сильних жіночих персонажок Емі Шерман Палладіно наділила любов’ю до «Анни Карєніної» й іншу свою героїню — Рорі Гілмор.
Для мене, дівчинки з України, чиї шкільні роки припали на ранні 2000-ні, чиїм головним завданням було наполегливо вчитися й багато читати, Рорі з «Дівчат Гілмор» стала більше, ніж рольовою моделлю. Я мріяла бути нею: вміти так дружити й любити, так писати й редагувати тексти. Водночас при повторному перегляді її зачарування романами Толстого викликало в мене здивування. Чому англомовний світ так захоплюється російським романом?
Що вабить читачів і читачок — бали, церемоніальний етикет чи персонажі/ки, які страждають від загадкової російської «тоскі»?
Переглядаючи серіал уперше, я не помітила діалогів про Толстого. Певно, тому що російська література була чимось дуже знайомим, а Толстой уже в 10 класі викликав відразу з його безапеляційним баченням того, якою повинна бути жінка. Автор уважав, що брудні плями на пелюшках немовляти — це і є повне щастя Наташі Ростової з «Війни і миру», а підручник пропонував написати твір про цю героїню як ідеал жінки.
На уроці ми дивилися документальну хроніку про життя Толстого, і в ній мимохідь показали озеро, де кілька разів намагалася втопитися його дружина. Навіть у свої 16 років я зрозуміла, що навряд чи від щасливого подружнього життя. У хроніці показали зіщулену Соф’ю Толстую, яка марно намагається пробитися на залізничну станцію, де вже багато годин помирає її чоловік — великий російський письменник, але її не пустили, бо, крім усього, Лєв Толстой був дуже жорстоким чоловіком і не дозволив дружині попрощатися з ним.
Вибач, Рорі Гілмор, я довго опиралася тому, щоб читати «Анну Карєніну», бо просто не розуміла, що цей чоловік може сказати мені про інші почуття, крім жорстокости. І чому треба захоплюватися цією книжкою про заміжню жінку з вищого світу, яка закохавшись в офіцера російської армії, покинула чоловіка й сина заради коханця і врешті вчинила суїцид, бо не впоралася з тиском суспільства, яке радо прийняло б тільки подружню невірність, але не відкритий скандал.
Довгий час я погоджувалася з Донною з книжки за серіалом «Твін Пікс»: письменник, який придумав, що жінка кинеться під поїзд, нічого не тямив у житті, бо кожній жінці важливо, який у неї буде вигляд у труні, жодна не хоче лежати в ній кривавим місивом.
Я прочитала «Анну Карєніну» вже дорослою, намагаючись абстрагуватися від упереджень і побачити той прославлений російський роман, але так і не змогла зрозуміти, чому його вважають романом про любов і яка така загадкова мудрість, буцімто закладена автором, є в Анні. Я побачила персонажку, яка займається психологічним аб’юзом. У цілій книзі вона ні разу не виявляє ніжности до свого коханця Алєксєя Вронського. Першу близькість героїв у романі про любов Толстой описує дуже страхітливо:
«Она чувствовала себя столь преступною и виноватою, что ей оставалось только унижаться и просить прощения... Он же чувствовал то, что должен чувствовать убийца, когда видит тело, лишенное им жизни. Это тело, лишенное им жизни, была их любовь, первый период их любви. Было что-то ужасное и отвратительное в воспоминаниях о том, за что было заплачено этою страшною ценой стыда... Но, несмотря на весь ужас убийцы пред телом убитого, надо резать на куски, прятать это тело, надо пользоваться тем, что убийца приобрел убийством.
И с озлоблением, как будто со страстью, бросается убийца на это тело, и тащит, и режет его; так и он покрывал поцелуями ее лицо и плечи».
Після першої ж близькости Анна переклала свій вибір на Вронського як тягар: «Все кончено, — сказала она. — У меня ничего нет, кроме тебя. Помни это». Анна вимагає стовідсоткової уваги коханця і з методичністю домашнього тирана намагається відтяти все його суспільне життя, крім турботи про неї. Зрештою, її самогубство має в основі уявлену фантазію про його невірність.
Знаєш, Рорі, здається, Анна трохи і є сам Толстой. Я не можу не думати про біографію графа Толстого, читаючи той опис любовної сцени, не думати про те, що він ґвалтував кріпачок, а потім уже звільнених селянок, котрі жили в його маєтку, про численних позашлюбних дітей, які народилися в цих жінок від їхнього пана, про його лицемірність на старості років, коли він став великим моралістом і засуджував сексуальну нестриманість та приватну власність.
У фіналі роману «Анна Карєніна» мені шкода не Анну, а Вронського — спустошену людину, яка їде — воювати у Сербію. Однак знаєте, у чому гірка іронія, яку я зрозуміла тільки на днях?
Росія завжди веде якусь війну, куди чоловік може втекти, шукаючи смерти. І цю війну російські правителі переважно пояснюють високими цілями.
Прикро, що великі російські автори — Пушкін, Лєрмонтов і нарешті Толстой — з їхніми балами, романтикою й дуелями поетизували ці війни. Звитягу їхніх героїв оплачено кров’ю і жертвами колоніальних загарбницьких війн.
Прикро, що цей аспект вислизає з уваги читацької аудиторії. Якщо ми не помічаємо цього, то ловимо від російської літератури тільки «Ya shivu v bolshom dome na kholme» і не зауважуємо, що наш роман із російської літературою, з Russian winter wedding, швидко перетворюється на стендап зрадженої місіс Мейзел. Прикро, що слідом за Толстим російське суспільство воліє не помічати, що українські жінки — не Анна Карєніна і не прагнуть стати кривавим місивом.
Я з жахом читаю фейсбук щоденник жительки Маріуполя Надєжди Сухорукової від 19 березня 2022 року, чиє місто вже багато днів обстрілюють російські військові: «Я уверена, что скоро умру. Это вопрос нескольких дней. В этом городе все постоянно ждут смерти. Мне только хочется, чтобы она была не очень страшной. Три дня назад к нам приходил друг моего старшего племянника и рассказывал, что было прямое попадание в пожарную часть. Погибли ребята спасатели. Одной женщине оторвало руку, ногу и голову. Я мечтаю, чтобы мои части тела остались на месте, даже после взрыва авиабомбы.
Не знаю почему, но мне это кажется важным. Хотя, с другой стороны, хоронить во время боевых действий все равно не будут».
Росія, у якої не було далеких колоній в Африці чи Азії, ухитрилася проспати деколонізаційні процеси, і далі плекаючи імперську свідомість, «смикаючи» в кінці ХХ і на початку ХХІ століття свої старі колоніальні володіння — Молдову, Грузію, а тепер Україну, та називаючи збройну агресію «братніми обіймами». Наратив великої російської культури як непорушної класики про витончені почуття й бентежні душі такий потужний, що навіть російські ракетні удари по незалежній уже 30 років державі Україна не спонукають західних інтелектуалів засумніватися у своїх настановах.
Професура італійських університетів обурюється, коли їх просять не читати студентству курси по Достоєвському.
Президент німецького PEN зверхньо нагадує, що боротися слід із Путіним, а не з Пушкіним, ігноруючи той факт, що Росія вже багато років використовує свої культурні інституції як м’яку силу.
Російські культурні центри по всьому світу відкрито схвалюють агресію щодо України. Праправнук Льва Толстого Пьотр Толстой, користуючись суспільним пієтетом до свого відомого предка, успішно збудував кар’єру пропагандиста на російському ТБ, а потім і депутата Держдуми Росії, і впродовж двох років заперечує існування незалежної України. Російська пропаганда сама перемолола свою культуру й зробила її токсично небезпечною.
Навіть ті твори російської літератури, де не звеличується російська військова сила, як-от роман «Ідіот» Фьодора Достоєвського, нині сприймаються зовсім інакше. Героя, котрий своє простотою, як у євангельського Ісуса, мав би виправити зіпсоване суспільство, вже кілька поколінь росіян сприймають через телесеріал 2003 року режисера Володимира Бортка. Нині Бортко політик, повністю підтримує політику Путіна й радить Україні капітулювати.
У підлітковому віці я справді дуже любила романи Достоєвського, тому з ентузіазмом сприйняла екранізацію, яка тепер викликає в мене лише судомний біль. Виконавці головних ролей довгий час були моїми улюбленими акторами. У 2022 році, через три тижні війни Росії проти України, я з розпачем бачу одного з них — Володимира Машкова — на сцені поряд із Путіним під час святкування річниці анексії Криму. Машков читає вірш російського поета Фьодора Тютчева, щоб виправдати політику широкомасштабного вторгнення в Україну, і бачить у творі давно покійного російського поета прямі підстави засудити політику Заходу та звеличити міць Росії.
Те, що сам Володимир Машков знявся в голлівудських фільмах «Behind Enemy Lines» та «Mission: Impossible — Ghost Protocol», не завадило йому порадити своїй дочці, яка живе у США, негайно повертатися в Росію — «щоб бути хорошою росіянкою, просити пробачення за зраду і бути з російським народом». А роль в екранізації класичного роману Достоєвського не зробила Машкова милосерднішим і не вберегла від того, щоб закликати дочку «допомагати боротися з українськими нацистами».
Російська література, безперечно, яскрава й важлива для світового літературного процесу, та чи означає це, що добре написаний текст має вічну істинність і не потребує застосування деколонізаційної оптики?
Ніхто не заперечує внесок Редьярда Кіплінга в британську і світову літературу, але й не заплющує очі на недолугість і колоніальну зверхність вірша «Тягар білої людини». Чому ж в очах західних інтелектуалів російська література має індульгенцію на моральну чистоту й естетичну недоторканність?
Толерувати імперський дискурс навіть у літературі — це ганебна практика, яка нині коштує Україні тисяч життів. Російська культура, й література зокрема, потребує антиімперської ревізії. Я не хочу жити в «будинку на пагорбі», а мрію повернутися до свого рідного дому в Києві, до своїх книжкових полиць і квітів на підвіконні.
Даруй, Рорі Гілмор, я більше ніколи не читатиму Льва Толстого, незалежно від того, зможу я повернутись чи ні.