Передумова для справжнього, сталого відновлення України — перш за все, перемога над російською агресією проти країни. Утім, із дискусією про бачення відбудови та конкретними кроками до неї не варто зволікати, адже мешканці постраждалих міст і мільйони внутрішньо переміщених осіб потребують гідних умов життя вже нині, поки триває війна. Українському суспільству необхідно вибудовувати стійкість у багатьох напрямах. Це інтерв’ю розповідає про феміністичний погляд на пріоритети відбудови та важливість міжнародної підтримки і співпраці між громадами.
Інтерв’ю Анни Лисяк із Галиною Котлюк, координаторкою програми «Гендерна демократія» Фонду імені Гайнріха Бьолля.
З феміністичного погляду, які основні проблеми пов’язані з відновленням?
Через війну, розв’язану Росією проти України, 2,4 млн людей втратили домівки. Тому однією з найважливіших проблем, що перед нами постануть, буде забезпечення житлом ВПО та біженців (більшість із яких — жінки), які повертатимуться з ЄС та інших країн. Коли йдеться про відновлення пошкоджених будинків або будівництво нових, дуже важливо враховувати гендерно чутливий підхід, який гарантуватиме, що будуть враховані потреби жінок з дітьми, ЛГБТК+ спільноти, людей з інвалідністю та людей похилого віку.
Крім того, надзвичайно важливо відновити об’єкти соціальної інфраструктури — дитячі садки, школи, лікарні, будинки для людей похилого віку, які були зруйновані російською армією.
Маємо розуміти, що без цієї інфраструктури зросте обсяг неоплачуваної праці (яку виконують переважно жінки), а це посилить навантаження на жінок. Тож необхідно подбати про те, щоб для задоволення потреб жінок у громадах була відновлена соціальна інфраструктура.
До того ж слід буде звернути увагу на потреби постраждалих від гендерно зумовленого насильства (більшість із них — жінки, хоча відомо і про випадки, коли чоловіки та хлопці також зазнавали ГЗН). Для цього потрібно відкривати центри допомоги, де такі люди матимуть підтримку — медичну, юридичну та психологічну, а також допомогу щодо інтеграції в суспільство. Для цього потрібні як обладнані приміщення, так і кваліфіковані фахівці. Щоб відповідати на виклики післявоєнної відбудови та якнайкраще задовольняти потреби вимушених переселенців, які є ЛГБТК+ та людьми з різного спектру гендерного різноманіття, подібні центри допомоги повинні спиратися на знання та погляди представників ЛГБТК+. Тільки тоді можемо бути певні, що для допомоги постраждалим від ГЗН впроваджуємо інклюзивні та недискримінаційні підходи.
Як вважаєте, чи зміниться в українському суспільстві після війни роль жінок та становище ЛГБТК+ — і якщо так, то яким чином? Чого вбачаєте більше: проблем чи можливостей?
Це насправді доволі складне питання, і на нього непросто дати однозначну й остаточну відповідь. Нині бачимо, як активно українські жінки та ЛГБТК+ спільнота долучаються до перемоги України над російською військовою агресією: і жінки, і представники ЛГБТК+ спільноти вступають до Збройних Сил, щоб захищати Україну. Українська армія має одну з найвищих серед країн-членів НАТО кількість жінок: у війську служать 56 000 жінок. Чимало жінок (зокрема представниць різних феміністичних громадських організацій) і осіб ЛГБТК+ активно волонтерять, підтримують Збройні Сили України.
Участь жінок у військовому та волонтерському русі визнана на державному рівні. Я особисто сподіваюся на те, що після перемоги України це визнання не залишиться в минулому і що внесок жінок буде стверджений не лише на рівні обговорень (хоча це дуже важливо), а й на рівні ухвалення рішень, і ми побачимо більше жінок на посадах в українському уряді та парламенті, а також впроваджені реформи, які перетворять українську армію на сектор, де жінки зможуть продовжувати кар’єру у повоєнний час.
З іншого боку, значна частина інфраструктури догляду в Україні зруйнована, і її відновлення потребує не тільки фінансових інвестицій, а й часу. Поки ця інфраструктура не буде відновлена, жінки будуть вимушені піклуватися про дітей та старших родичів у межах сім’ї, а це може лише посилити патріархальний розподіл гендерних ролей. Тому, щоб уникнути відкочування до традиційного розподілу гендерних ролей, дуже важливо впроваджувати гендерно чутливий підхід у післявоєнній відбудові України.
Загальне ставлення українців до ЛГБТК+ спільноти також зазнало суттєвих позитивних змін: за останні шість років (2016–2022) кількість українців, що ставляться до ЛГБТК+ негативно, зменшилася у півтора рази (з 60,4% до 38,2%), кількість тих, чиє ставлення позитивне, зросла вчетверо (з 3,3% до 12,8%), а тих, хто ставиться нейтрально — зросла з 30,7% до 44,8%.
8 липня 2022 року петиція за узаконення одностатевих шлюбів набрала 25 000 підписів. Із початком повномасштабного вторгнення в Україну чимало ЛГБТК+ осіб пішли на фронт захищати свою країну від російських окупантів. Проте за поточним українським законодавством ЛГБТК+ сім’ї нині незахищені як ніколи — люди не можуть офіційно одружитися, отримати опіку над дітьми, успадкувати майно партнера, навіть позбавлені права поховати тіло свого партнера. Хоча президент відповів на петицію пропозицією альтернативного рішення щодо легалізації одностатевих цивільних партнерств, наразі ми не побачили жодних змін в українському законодавстві. Убачаю роль українського громадянського суспільства в подальшому відстеженні ситуації та в підтримці одностатевих цивільних партнерств. Маємо одностайно працювати над тим, щоб усі громадяни України, незалежно від статі, сексуальної орієнтації, етнічної приналежності чи віросповідання, могли користуватися однаковими правами і свободами — це те, в чому полягає головна відмінність України від держави-агресора.
Відновлення буде проблемою, з якою зіткнеться переважно українське суспільство. Проте важливу роль відіграє й міжнародна підтримка. Яка підтримка найнеобхідніша з феміністичного погляду?
По-перше, фінансова підтримка. За даними Світового банку, загальні потреби реконструкції та відновлення станом на червень 2022 року оцінюються у близько 349 млрд доларів США, а фактична цифра має бути більшою. Вперше Україна представила план відновлення під час Конференції з питань відновлення України в Лугано. А втім цьому плану бракує гендерно чутливого підходу до післявоєнної відбудови України. Тому буде надзвичайно важливо і переконати уряд ввести до плану відновлення цей складник, і підтримати місцеві ініціативи та ГО, які можуть надати необхідні знання та досвід.
По-друге, підтримка експертів, які можуть поділитися з українськими організаціями громадянського суспільства своїми найефективнішими напрацюваннями у розв’язанні різних питань (наприклад, щодо реабілітації постраждалих від ГЗН). Це може відбуватися у форматі обмінів або тренінгів.
По-третє, інформаційна підтримка. Повномасштабна війна в Україні триває майже рік. Інші країни, наші союзники та партнери, починають до цього звикати. Це неправильно: війна не є нормальною ситуацією, яка відображає стан існування суспільства. Тому важливо повсякчас нагадувати людям у ЄС про війну, розмовляти з ними, пояснювати, чому важливо підтримувати Україну.
Мережі та спільноти, які відстоюють ті ж самі цінності, також можуть і мають брати участь у міжнародній підтримці. Попри те, що феміністична спільнота як така дуже різноманітна і складна, яке ваше загальне враження: чи відчувають феміністки в Україні достатнє розуміння та підтримку з боку міжнародної спільноти?
Загалом так, і це дуже втішно — відчувати підтримку спільноти. Щоправда, ми все ще інколи чуємо пацифістські заклики, які ніяк не додають обговоренням продуктивності. Знов-таки, українські феміністки прагнуть миру, але перемовини з Росією на даному етапі не мають сенсу — вони лише відтермінують війну, а не припинять її.
До того ж бачимо бажання наших західних колег поєднувати українських, російських і білоруських феміністок в одному просторі, спонукати до дискусій і змушувати нас «наново подружитися».
Це породжує штучний простір, де перебувають разом три «братні народи», і віддаляє від дійсності. І це українська феміністична спільнота також не вважає дієвим засобом подолання війни. Ми не заперечуємо необхідність спілкування надалі; одначе втягувати нас до таких груп до того, як Україна виграє війну, Росія виплатить репарації, а всі злочинці будуть притягнуті до відповідальності в Гаазі — це не допоможе Україні здобути перемогу.
Чого бракує?
Передусім потрібен антиколоніальний підхід до переосмислення історичних, культурних і політичних відносин між Росією (як імперією) та її колоніями, серед яких була Україна. Досі бачу, що багато західних інтелектуалів не визнають Росію імперією, а Україну — жертвою російських колоніальних амбіцій. Тому саме це має стати вирішальним першим кроком у творенні знань, ґрунтованих на антиколоніальному підході та мисленні. І такий підхід має бути присутній на всіх рівнях суспільного обговорення, зокрема на академічному та публічному.
По-друге, потребуємо міжнародної співпраці та проєктів. Хочеться активного міжнародного співробітництва між феміністичними спільнотами — і більшої помітності українських феміністок у світі. На початку грудня Інститут Ґунди Вернер організував і провів трансляцію в інстаграмі з двома українськими експертками, які розповідали про ГЗН в Україні (я допомагала фасилітувати цей захід). Гадаю, надзвичайно важливо робити більше таких міжнародних заходів, де українські експертки могли б розповідати про Україну та поточну ситуацію.
Яку роль могли б відігравати у відновленні феміністичні спільноти різних країн? Яка підтримка необхідна, які формати проєктів громадянського суспільства потрібні?
Великі міжнародні феміністичні організації можуть виступати в Україні донорами. Крім того, вони можуть ділитися методами оцінювання, контролю та нагляду щодо різних проєктів і програм, щоб вони успішно діяли в Україні.
На додачу, партнери можуть брати участь в обміні передовим досвідом. Я вважаю, що дуже важливо підтримувати та налагоджувати обмін знаннями та досвідом між українськими та європейськими феміністичними експертками. Тісна міжнародна співпраця стане цінним внеском до сталого та гендерно чутливого відновлення країни. Як один із конкретних прикладів зазначу: нам потрібні експертки, які могли б ділитися знаннями та навичками щодо боротьби з наслідками ГЗН та допомагати постраждалим від нього пережити такий досвід і реінтегруватися в суспільство.
Поза тим потрібно формувати обговорення й організовувати більше дискусій, можливостей для публікацій, майстер-класів, семінарів та конференцій, де звучатимуть українські голоси. Це стосується як академічних, так і публічних обговорень. Дуже важливо, щоб українські експертки були присутні й помітні у західних наукових і медійних просторах, а їхні голоси були почуті. Феміністичні спільноти можуть створювати платформи, які забезпечуватимуть такий інтелектуальний обмін та українську присутність у дискусіях стосовно України.
Чого ви очікуєте від міжнародних феміністичних мереж?
Українські ГО протягом тривалого часу були виключені з міжнародних мереж — натомість російські ГО завжди мали більше можливостей контактувати з такими мережами. Життєво важливо, щоб українські організації включалися у ці мережі — це сприятиме обміну знаннями та досвідом, а також забезпечить інтеграцію українського громадянського суспільства в європейський простір.
У жовтні Фонд імені Гайнріха Бьолля провів щорічну конференцію «Київський Діалог». Один із її основних висновків: у Німеччині бракує знань про Україну. Водночас українські організації громадянського суспільства оприлюднили відкритий лист із такою вимогою: «Досить намагатися розбудовувати нашу "спроможність" (…) Міжнародні НУО часто потребують розбудови власної організаційної спроможності та знань щодо нашого контексту».
Які ваші рекомендації щодо того, як підвищити обізнаність у гендерних питаннях та феміністичних дискурсах в Україні? Які джерела інформації найліпші для вивчення?
Від початку повномасштабного вторгнення українські феміністки та дослідниці отримали доступ до ресурсів західних академічних кіл. Це добрий знак, але мусимо впевнитися, що цей доступ не припиниться по війні — він може й має стати підвалиною майбутньої співпраці між українськими та європейськими феміністичними спільнотами.
З іншого боку, бачимо небувалий рівень цікавості до України з боку західних колег. Із формуванням знань є така проблема: більшість матеріалів про Україну на Заході створюють західні науковці, і це впливає на ракурс, в якому бачать Україну та українську феміністичну спільноту. Бракує англомовних матеріалів про Україну, написаних українськими експертками — більшість із них виходить тільки українською мовою. Тепер бачимо зростання попиту на англомовні матеріали з боку наших західних колег, проте, зважаючи на обставини, що склалися, робити такі переклади нині дуже складно. Ми в проєкті за підтримки представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля «Гендер в деталях» спробували перекласти деякі вибрані статті на англійську, і це дуже позитивно сприйняли як українські науковці на Заході, так і наші західні колеги. Але розумію, що це лише крапля в океані. Наступного року плануємо перекласти і розмістити на сайті більше матеріалів.
«Гендер в деталях» також ведеться англійською у соцмережах, у твіттері та у LinkedIn.