Україні необхідна декарбонізація, тобто зменшення кількості викидів парникових газів — це ціль, яку держава ставить перед собою в межах протидії зміні клімату і виконання відповідних міжнародних зобов’язань. Водночас війна Росії проти України триває і щодня збільшує кількість зруйнованої інфраструктури та житла, замінованих територій та винищених природних екосистем. Інфраструктура потребуватиме відновлення та відбудови, а значить — і збільшення викидів від будівництва та діяльності нових підприємств.
Як планувати декарбонізацію в умовах війни — читайте в інтерв’ю з координаторкою програми «Зміна клімату та енергетична політика» Фонду імені Гайнріха Бьолля (Україна), та Анною Акерманн, членкинею правління ГО «Екодія» та аналітикинею Міжнародного інституту сталого розвитку.
У липні у швейцарському місті Лугано завершилась Міжнародна конференція з питань відновлення України. На ній представили план післявоєнної відбудови держави, а також підписали спільну декларацію про підтримку України на шляху відновлення після військової агресії РФ. Зокрема, в плані відбудови йдеться про шлях до сталості, зменшення викидів та перехід на відновлювані джерела енергії. Куди варто рухатися Україні в плані декарбонізації зараз, враховуючи війну, що триває?
Оксана Алієва, координаторка програми «Зміна клімату й енергетична політика» Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ — Україна:
Зараз план відновлення заточений переважно на економічний розвиток, ВВП і залучення інвестицій. Це природно, оскільки в Україні триває війна. Декарбонізація та зелений курс частіше згадуються в межах інтеграції з ЄС, хоча ми маємо розуміти, що декарбонізація потрібна передусім нам самим. Скорочення викидів парникових газів, протидія зміні клімату, адаптація до наслідків зміни клімату — це те, що потрібно насамперед Україні, а не тільки нашим партнерам.
Тенденція нагадує те, що було у 2014 році після окупації Росією частин Донецької та Луганської областей та анексії Криму. Важко було говорити про необхідність протидії зміні клімату, коли пріоритети зовсім інші. Тоді нам як українському кліматичному громадянському суспільству було важко адвокатувати, чому Україна має приймати амбітні кліматичні цілі, коли треба відбудовувати Донбас, а відновлення спричинить, зокрема, і викиди парникових газів.
Відмінність дискусії зараз полягає в тому, що ми говоримо і про повоєнні роки. У план відновлення входить і модернізація інфраструктури, будівництво її з нуля. Відтак, є чимало простору, щоб включати декарбонізацію.
Коли у нас згорів старий радянський пилосос, ми не йдемо купувати такий самий старий радянський пилосос.
Ми орієнтуємося на кращі та новіші доступні технології. Так само і відновлення має базуватися на найкращих доступних технологіях та підходах, які містять аспекти декарбонізації, а також включають соціальну складову — енергетичний перехід має відбуватися з урахуванням прав людини.
Ми розглядаємо передусім екосистемні підходи, збереження природних біотопів, зменшення рівня розораності земель. Скажімо, у ґрунтах природних систем утримується велика кількість вуглецю, чого немає в кореневих системах засіяних пшеницею полів. Такі екосистеми більш стійкі до наслідків зміни клімату.
Усі ці підходи мають бути враховані в процесі планування відновлення.
Згідно з даними Державної екологічної інспекції, станом на 18 лютого в Україні 14 мільйонів кв. м земель засмічено залишками знищених об’єктів та боєприпасів, понад 280 тиc. кв. м ґрунтів забруднено небезпечними речовинами. Війна Росії проти України триває, і збитків буде завдано ще більше. Як у ситуації, коли ми не маємо зрозумілої картини та вихідних даних, планувати відбудову?
Оксана Алієва, координаторка програми «Зміна клімату й енергетична політика» Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ — Україна:
Звісно, війна триває, але ми вже маємо частину деокупованих територій, які постраждали і продовжують зазнавати постійних обстрілів і руйнувань, зокрема Київська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Херсонська області. Чи є час у цих регіонах чекати, поки закінчиться загалом війна в Україні, чи вже необхідно займатися плануванням і відновленням цих регіонів?
Як на мене, потрібно вже. Проте як це організувати в умовах війни, звідки взяти фінансування, коли про залучення приватного фінансування наразі майже не йдеться, існують високі безпекові ризики, немає гарантій з боку уряду чи банків?
Зараз ми говоримо про візійне планування на роки вперед. Це потрібно для того, щоб ми знали, куди рухаємося, і на запитання міжнародних партнерів могли відповідати, яким ми бачимо наше майбутнє.
Водночас це також потрібно людям всередині країни. Кожен і кожна в Україні мають бачити себе в цьому відновленні. Вони мають бачити, що країна використає цю ситуацію для оновлення, для розвитку, і матимуть перспективу кращого майбутнього, матимуть, за що далі боротися.
Візійне планування на роки дуже потрібне. Воно має відбуватися тут і зараз. Крім того, бізнес, який вже є в Україні, повинен бачити для себе перспективи і розглядати Україну на майбутнє як місце для інвестування, а не місце, списане з гри.
Анна Акерманн, членкиня правління ГО «Екодія», аналітикиня Міжнародного інституту сталого розвитку:
Ми не знаємо, в якому стані вийде наша економіка та енергетика з війни, тож будувати плани розвитку за нинішніх обставин може виглядати як невдячна справа.
Проте це важливо. Особливо, якщо брати до уваги європейську перспективу України та необхідність зміцнювати енергетичну безпеку через енергетичний перехід. Якщо ми хочемо рухатися в напрямі декарбонізації, ми маємо чітко задекларувати мету спільну з Євросоюзом «Кліматично нейтральний континент 2050».
Якщо говорити про довгострокову мету енергетичного сектору, нині Міністерство енергетики України розробляє такий план на 2050 рік. Теоретично можна розрахувати варіанти майбутнього енергетичного міксу. Щоб Україна рухалась у напрямі декарбонізації, збереження клімату та зміцнення енергобезпеки, варто дійсно починати з бачення, куди ми рухаємося. При цьому ми маємо поступово відходити від режиму латання та ремонту застарілого, а натомість будувати нове, а отже — мислити стратегічно.
Важливо також мати широке обговорення у суспільстві: що ми хочемо декларувати під терміном «декарбонізація»? Це мав би бути розвиток новітніх технологій в Україні, і нові робочі місця в нових галузях. Україна, як частина спільного з ЄС ринку, — це не просто постачальник сировини, а повноцінний виробник технологій, обладнання.
За питання декарбонізації мають бути відповідальні люди в усіх ключових міністерствах: Міністерстві аграрної політики, Міністерстві інфраструктури. Всі ключові міністерства мають розуміти, що вони роблять для досягнення спільної цілі.
Як змінився рівень дискусії про потребу в декарбонізації до повномасштабної війни та після її початку?
Оксана Алієва, координаторка програми «Зміна клімату й енергетична політика» Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ — Україна:
До повномасштабної війни багато йшлося про декарбонізацію як необхідність, зокрема, в межах Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Скажімо, у секторі енергетики до війни було найбільше викидів парникових газів — дві третини цих викидів припадали саме на цей сектор.
Йшлося передусім про необхідність планування енергетичного переходу, в тому числі з економічної перспективи. Дискурс був жвавий, багато йшлося про те, як декарбонізувати, що декарбонізувати, і звідки на це взяти гроші.
З початком повномасштабної війни, і особливо після окупації Маріуполя, знищення великих металургійних і багатьох інших підприємств, які розташовані в Донецькій, Луганській області, знову дуже змінився баланс викидів парникових газів в Україні.
Обстріли Росією енергетичної інфраструктури та знищення половини енергетичної генерації України теж суттєво вплинули на поточний мікс, звідки беруться викиди парникових газів в Україні.
Зараз не зрозуміло, як планувати скорочення викидів, в якому секторі. Ми не можемо передбачити, з якого сектора скільки буде викидів, бо не знаємо, що залишиться і як воно буде працювати.
Водночас попередні кліматичні цілі для нас залишаються щонайменше актуальними. Ми не плануємо їх переглядати в бік можливого збільшення викидів. Проте, звісно, наразі не йдеться про те, щоби переглядати цілі в бік підвищення амбітності та планування ще більшого скорочення викидів парникових газів, оскільки в Україні від економічної діяльності кількість викидів суттєво зменшилась з початку війни через відтік населення, руйнування промисловості, закриття багатьох підприємств і так далі.
Проте збільшилась кількість викидів, пов’язаних з війною. Через купу спалених нафтобаз, через знищені ліси, через пожежі, через обстріли. Очевидно, що найближчим часом ми намагатимемося утримувати те, що є — ту інфраструктуру, яка ще залишилася, зокрема, в енергетичному секторі, залишки вугільних чи газових ТЕС, бо іншого поки немає.
У процесі відновлення буде будівництво доріг, мостів, інфраструктури, заводів, житла — це також призведе до значної кількості викидів парникових газів. Тому дуже важливо вже зараз говорити про те, що відновлення має бути узгоджено з принципами і пріоритетами декарбонізації. З усіх можливих технологій варто обирати найбільш кліматично дружні.
За даними Міндовкілля від лютого 2022, Росія завдала українському довкіллю збитків на 1373 мільярдів гривень. Є екосистеми, які повністю втрачені через російську агресію. Це має бути відображено у плані відновлення.
Станом на кінець листопада 2022 року в Україні заміновано 30% території (за даними Державної служби з надзвичайних ситуацій України). Це ліси, міста, поля. На цих територіях підриваються і люди, і тварини. Вибухова речовина забруднює ґрунти та воду. Ця територія має відновитися — і це шлях у кілька десятиліть.
Враховучи обсяги руйнувань, які завдала Росія Україні, очевидно, що повоєнне відновлення означатиме потребу у великих масштабах будівництва, оновлення інфраструктури тощо. А отже — і потребу в економічному зростанні. Чи це можливо поєднати з повноцінною декарбонізацією?
Оксана Алієва, координаторка програми «Зміна клімату й енергетична політика» Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ — Україна:
Так, економічне зростання цілком можливе в умовах декарбонізації та дотримання екологічних стандартів. Економічне зростання не протиставляється протидії зміні клімату чи екологічним підходам. Все можливо, особливо в умовах сучасних технологій. Ми в Україні можемо зробити цей стрибок між етапами розвитку та перейти від індустріалізації до інновацій. Ми можемо зробити крок від застарілої радянської інфраструктури до нової сучасної промисловості з низьким рівнем викидів, з низьким рівнем споживання енергетичних ресурсів, засновану на відновлюваній енергетиці.
Проте ключовим лишається питання фінансування. В України зараз недостатньо ресурсу для того, щоби самостійно відновити промисловість та інші галузі, в тому числі транспортну інфраструктуру. Екологічні технології для відбудови відомі, проте на все це потрібні кошти.