Академічна панельна дискусія про російсько-українську війну за участі російського та українського науковців. Вручення міжнародної премії миру російським та українським активістам. Антивоєнна виставка за участі українських та російських митців. Як дивитеся на подібні заходи? Вочевидь, залежно від того, звідки ви. І відповідно погляди надто різняться. Чому на Заході так багато людей сприймають їх проведення як гуманістичну інтервенцію? І чому серед українців це викликає обурення?
Тим часом як російсько-українська війна затягується, бачимо дедалі більше миротворчих ініціатив з боку різних організацій. Дехто на Заході, схоже, вбачає досягнення миру й припинення конфлікту в перспективі об’єднання українців і росіян проти «спільного ворога» Путіна. Цю ідею прямо висловлювали або ж мали на увазі, наприклад, католицька церква й організатори численних політичних публічних заходів, як-от панельних дискусій та виставок.
Яскравий практичний приклад цієї ідеї — Нобелівська премія миру 2022 року, яка поставила українців, росіян і білорусів на один щабель, неявно позначивши нас як борців проти путінського режиму. Вшанування громадянського суспільства в усьому світі похвальне, але ж важить контекст. Російська пропаганда розгортається навколо ідеї «триєдиного російського народу». Ця багатовікова концепція прагне зобразити росіян, українців («малоросів») і білорусів («білих росіян») як єдину націю, очолювану Росією. Цей наратив заперечує незалежність України, вважаючи її народ невід’ємною частиною «загальноросійського». Саме ця концепція виправдовує війну в Україні. Проте українці вже давно борються проти цього наративу, прагнучи незалежності. Об’єднання Нобелівським комітетом українців, білорусів і росіян — короткозорість, що явно свідчить про нерозуміння контексту.
Позірно гуманістична ідея створити умови для об’єднання й примусити до нього українців і росіян, пригноблених і гнобителів, є хибною.
В умовах, коли імперіалістична й шовіністична ідеологія в Росії стала панівною, коли цієї самої миті тисячі росіян активно позбавляють українців життя, заклик до єдності — недоречний і глухий до особливостей ситуації. Російська політична опозиція, на жаль, теж демонструє імперські ідеї. Без ретельного самоаналізу вона не здатна визнати, що війна є проявом російського імперіалізму, відповідальність за який лежить не лише на Путіні. Утім, такі розмови в російських антипутінських колах майже не ведуться. З огляду на це важливо визнати: діалог між кривдником і жертвою недосяжний доти, доки триває насильство. Спроби об’єднати не лише демонструють нездатність зрозуміти історичні складнощі, а й руйнують сам діалог, якого ми всі прагнемо.
Я вважаю, що ця ідея спрямована на те, щоби вписати реальність у певні архетипи в шкідливий спосіб. Дозвольте пояснити. Боротьба українців проти російської агресії здається надто прямолінійною, навіть буденною: мовляв, ну так, українці борються за існування та самовизначення власної спільноти, але хіба ж це не очікувано? Хіба не всі так чинять? Образ українця, який протистоїть російській агресії, здається одновимірним, на відміну від ореолу складності, що оточує «хороброго» російського антивоєнного інтелектуала. Росіянин, який виступає проти Путіна, схожий на персонажа багатовимірного — скажімо, Вернера з книжки «Все те незриме світло» або Пауля з книжки «На Західному фронті без змін». Люди на Заході навчилися співпереживати таким образам завдяки численним культурним продуктам. І схоже, як наслідок, боротьба російської опозиції сприймається як більш цікавий, складний і героїчний акт порівняно з тим, що роблять українці. На жаль, увесь історичний шлях українського народу, із його постійною боротьбою за самовизначення, суверенітет і демократію, із його жертовністю, залишається прихованим у тіні непростого російського антивоєнного геройства.
Я вважаю, саме це архетипне мислення частково спричинило те, що на Заході є таке бажання: вишукувати антивоєнних росіян у будь-якій актуальній події, пов’язаній зі вторгненням в Україну.
«Але що в цьому поганого?» — запитаєте ви.
Як уже на те пішло, це лише заспокоює наше спільне людинолюбство та слугує нагадуванням: не есенціалізувати (тобто не виявляти сутність) росіян і не допускати безглуздої русофобії, чи не так?
На гіпотетичній панельній дискусії, де антивоєнний росіянин з антивоєнним українцем мають спілкуватися на рівних, у безпечному середовищі, справжня безпека насправді є недосяжною. По стількох століттях російського культурного домінування та підкорення українців уже неможливо зробити так, щоби подібні діалоги відбувалися з позиції рівних. У час, коли одна група буквально перебуває в процесі винищення та підкорення іншої, будь-яка взаємодія між її представниками має відчутну атмосферу навислої небезпеки, і це конче позначається на їхніх стосунках. Ця динаміка неминуче впливає на тональність і спрямованість діалогу. Через архетипне уявлення про антивоєнних росіян як про складних персонажів така гіпотетична панель створює умови для сприйняття росіянина як складного, цікавого — і, ймовірно, раціонального, а українця (чия родина, напевно, розколота: хтось вимушено переселений, хтось на війні) — як емоційного й упередженого.
Дозвольте конкретний живий приклад. Українські письменники, зокрема й чинні військовослужбовці Артем Чапай та Артем Чех, погодилися взяти участь у фестивалі ПЕН-клубу «Голоси світу», якщо там не буде російських письменників: таку умову висунув Український ПЕН. Проте в останню хвилину стало відомо про залучення російських журналістів, що викликало обурення серед українців. Попри спроби вирішити це питання, увага змістилася в бік уявної «дискримінації» російсько-американської журналістки Маші Гессен. Слід зазначити, що олії у вогонь підлила відставка Гессен із посади віце-президента Американського ПЕН-центру. Увага ЗМІ змістилася в бік наративу російсько-американської журналістки, а той факт, що організатори припустилися помилки, відсунули на другий план. Тим часом Артем Чех після заходу повернувся воювати до гарячої точки — Бахмута, що мало мінімальне висвітлення. Цей випадок підкреслює, що на кожного російського інтелектуала, який має можливість подорожувати, читати лекції чи виступати на Заході, припадає український інтелектуал, який тримає бій в окопах — у прямому, а не в переносному сенсі — за самовизначення та суверенітет своєї спільноти.
Між росіянами та українцями має бути простір для діалогу. Проте без розуміння й урахування динаміки сил такий діалог не може бути конструктивним і корисним для жертв російської агресії. У дискусіях про війну росіяни й українці не перебувають у рівних умовах. Усвідомлення цього відкриває шлях до менш шкідливих взаємодій. Антивоєнна позиція не є достатньою умовою для того, щоб отримати платформу; достатніми є активна антиімперіалістична позиція та дії. Якщо таких учасників знайти складно, варто пам’ятати, що не кожна подія, виставка, дискусія чи фільм потребують представників «обох сторін».
У статті Олесі Островської-Лютої «Дилема російської культури» авторка влучно підкреслює необхідність вибіркових дій, стверджуючи, що кожна унікальна ситуація вимагає ретельного аналізу та певних рішень. Я цілком поділяю її позицію: наразі загальний підхід до всіх проявів «співпраці» неприйнятний, позаяк жодна формула не може бути універсально застосовною до кожної ситуації. Першочергове завдання будь-якої взаємодії щодо створення такого українсько-російського діалогу — гарантувати для української сторони відчуття безпеки, зважаючи при цьому на імперіалістичну історію Росії. Справжній діалог може розвиватися лише за справжньої згоди та готовності українських учасників і учасниць, а не за примусу з боку зовнішніх організаторів. Перший необхідний крок — з’ясовувати погляди українських митців та учасників заходів на питання.
Ефективність будь-якого діалогу залежить від спільного відчуття безпеки всіх залучених сторін. Конструктивний обмін думками між російськими та українськими представниками в умовах конфлікту, що триває, стає малоймовірним, якщо перші не полишатимуть своєї імперської поведінки. Для тих, хто прагне сприяти справді конструктивному діалогу, фундаментальним правилом має бути готовність і можливість до взаємодії з боку українців. Без цієї передумови, можливо, має сенс тимчасово відмовитися від прагнення до примусових діалогів і натомість зосередитися на проблемі численних жертв серед українців, які опираються іноземним загарбникам. Обговорення справедливого обміну культурними ідеями стає складним завданням, коли культура однієї нації завдає найтяжчої шкоди іншій. Якщо створення безпечного середовища для українців виявиться недосяжним, то всі ініціативи щодо налагодження культурного діалогу передчасні й мають бути призупинені до перемоги України.