Жінки та війна. Листи з України до вільного світу
Вступне слово Орелі Брос
Сьогодні 29 червня 2019 року. Я сиджу на стіні грецької церкви. Позаду мене — кришталево-блакитне море. Переді мною — Анжеліка, давня подруга, яку я називаю «сестрою», у весільній сукні. Саме цієї миті я усвідомлюю, що моє життя досконале. І досконалість ця не в пишній природі довкола, не в чарівній музиці, що долинає з церкви, а в галасі, який зчиняють гості, що зібралися на подвір’ї. Греки, німці, італійці, іспанці, французи, англійці й ірландці обіймаються, цілуються і сміються на цьому унікальному святі любові. Це — Європа, якою я її люблю; це Європа, яка засвоїла уроки кривавого минулого.
Саме тоді, коли мене переповнювали емоції, а на очі наверталися сльози, мої грецькі друзі запитали, де я купила цю розкішну сукню пустельного кольору. «Орелі, ти схожа на грецьку богиню», — захоплено каже мені Фріні. Я гордо відповідаю, що сукня з Києва. Дівчата дивляться на мене зачудовано. Це не дивує, позаяк про Україну європейці здебільшого мало що знають, коли знають узагалі.
Аби відкрити моїм друзям, що ця країна є чимось більшим за газову кризу й анексію Криму, я починаю розповідати про останню поїздку на землю козаків. Я вживаю теплі слова, щоб описати її захопливу культуру. Архітектуру, кухню, музику. Я згадую море синьо-жовтих прапорів на Майдані, фотографії солдатів на пішохідних вулицях... і напруження, таке відчутне на слові «росія»; із 2014 року ж бо тут точиться війна.
Але я не згадую про дискусію з дипломатами американського посольства в Києві, з якими ми обговорювали умови передання цивільних ядерних технологій, а також зменшення залежності росії від вуглеводнів і реформування армії. У підвалі посольства, у кімнаті без інтернету, мені було важко повірити, що росія може одного дня напасти на всю Україну, тож я щосили доводила: попри те що російський уряд усуціль прогнив, російський народ не дозволить цьому статися. І наполягала: те, що кожен росіянин має принаймні одного члена сім’ї в Україні, тому гарантія. Того дня, гадаю, я намагалася переконати саму себе.
Моє ім’я Орелі Брос, за освітою я геополітична дослідниця і з 2011 року пов’язала своє професійне й особисте життя з тим, що дехто називає «пострадянським простором». Для мене 24 лютого 2022 року стало катаклізмом, який змів усе, що я пристрасно та водночас м’яко вибудовувала протягом останнього десятиліття. Того дня я проклинала Владіміра Путіна, ненавиділа тих, хто свідомо зважився на це божевілля, і, як багато інших, плакала зламаною життям дитиною. Але я не думаю, що мені годиться детально описувати цей момент життя, бо впевнена, що кожен українець пережив його з набагато більшим відчаєм, аніж я. Тому вважаю за краще розповісти про зародження цієї книги.
Усе почалося з ідеї піти воювати з українською армією проти росіян. Ця ідея мордувала мене десять днів поспіль так, що я не могла ні спати, ні їсти. В душі почуваюся пацифісткою, але з досвіду мого навчання та сімейної історії (я родом з Лотарингії, і моя сім’я брала участь у трьох війнах проти Німеччини) знаю, що мир має свою ціну та вимагає якихось жертв. Одинадцятого дня я остаточно вирішила залишитися в Берліні. Моїй доньці тоді було тринадцять місяців. Війна — це дорога в один кінець, і я боялася, що вона виросте без мене й урешті-решт забуде, хто я.
Так склалася доля, що того самого дня провідна фінансова газета Німеччини Handelsblatt запропонувала мені очолити програму допомоги українським журналістам, які опинилися в скрутному становищі. Невдовзі я познайомилася з дивовижними людьми, чиє життя круто змінило тотальне вторгнення в країну, що поклало край їхньому нормальному довоєнному життю. Історії, які я почула, були не тільки несамовитими, а й потужними, дивовижними, вони надихали. Знетямлені батьки долають кількаденну дорогу, вивозячи своїх дітей (або чужих дітей) у безпечне місце. Подружні пари, розлучені війною, туляться одне до одного на кордоні та думають, чи не востаннє їм випав такий шанс.
Тягар смертності, зрозуміло, лягав здебільшого на плечі чоловіків, які йшли воювати. Жінки ж поверталися до своєї традиційної ролі берегинь родинного вогнища — хотіли вони того чи ні — з усіма належними обов’язками.
Саме жінки зачаровували мене найбільше, бо неймовірно швидко емансипувалися та були ладні брати повноцінну участь у воєнних діях. Їм доводилося ухвалювати доленосні рішення, ще й майже без вагань. Тікати з країни чи ні? Покидати своїх батьків, дідусів і бабусь, аби рятувати дітей, а чи дбати про старших, наражаючи малих на смертельну небезпеку війни? І чи йти в армію, де переважають чоловіки, чи краще підтримати солдатів на відстані? На ці запитання було важко відповісти.
У червні 2022 року я вирішила зібрати історії українських жінок, аби розкрити складність того вибору, який їм довелося робити. Для мене важило підкреслити парадокс війни. Мужність набуває вияву в найгірші часи. Любов сильнішає на спустошеній смертю землі. Людяність завжди просвічує крізь жах темряви. Ось чому я попросила жінок написати листи.
Поглянути на чистий аркуш — це однаково, що організувати зустріч тет-а-тет із самим собою. Наодинці зі своїм сумлінням вдається оприсутнити те, що нелегко зобразити словами. Це процес, який може тривати кілька днів чи навіть тижнів. Тоді письмо стає очищенням, духовним оновленням і звільненням, яке гамує біль і допомагає спроєктувати себе в майбутнє.
Завдяки «циганській пошті» дедалі більше жінок погоджуються ділитися власним досвідом війни. До мене зверталися художниці, бізнеследі, політикині, а також жінки-військовослужбовці й учительки. Я найменше на це сподівалася, але мені писали ще й дівчата-підлітки та навіть маленькі дівчатка. Вони теж хотіли розповісти про катаклізм, який очорнив їхній дитинний світ.
На жаль, ці історії не є чимось новим для українського народу. Вони лише змальовують сумні будні, які щодень робляться більш моторошними та нестерпнішими. Утім для тих, хто живе за межами України, історії мають вирішальне значення в сенсі розуміння того, що може відчувати народ, який бореться за виживання. Це заклик до емпатії, навіть співчуття, тоді, коли жах, здається, перетворюється на буденність. Це нагадування про потребу підтримки України — чи то гуманітарної, чи то військової. Це перше завдання цієї книги.
Я цілком свідома того, що колись оці листи стануть частиною історії. Дослідники уважно читатимуть їх, щоби висновувати з минулого темного періоду. У певному сенсі ця книга є збіркою історій, які допоможуть задокументувати злочини, скоєні російськими солдатами, урядом без віри та закону і народом, який змовчав перед обличчям людської біди, що волає дедалі голосніше. Ні, громадяни росії не зможуть відвести погляд і сказати, начебто вони не знали. Ось чому на початку книги вміщено QR-код, який дає змогу підтримати громадську організацію «Центри громадянських свобод», що наразі документує воєнні злочини в рамках можливого майбутнього судового процесу.
Україна зараз бореться за своє виживання, але ми на Заході зобов’язані запитати себе про безпеку цієї країни та Старого континенту в середньо- і довгостроковій перспективі. Для мене ключовим питанням залишається депутінізація росії. Я щиро сподіваюся, що ця книга відкриє дискусію та заохотить до роздумів про процес, який виявиться набагато складнішим і трудомісткішим за денацифікацію Німеччини — з огляду на те, що нищівної
поразки росії через загрози ядерного голокосту, безумовно, ніколи не буде.
За легендою Жан Моне, один з батьків-засновників Європи, сказав: «Якби мені довелось почати все спочатку, я б узявся до культури». Хочеться вірити, що це правда. Європа народжується в серцях людей, перш ніж виростає у світі бізнесу й адміністративних органів. Європа — це вияв толерантності, уміння слухати та приймати відмінності. У час, коли інтеграція України до Європейського Союзу дедалі частіше стає предметом обговорення, я сподіваюся, що ця книга (яку буде перекладено кількома мовами) допоможе громадянам ЄС зацікавлено поглянути на цю країну, її культуру, мову й історію.