Невизнана імперія: як колоніальна політика Росії продовжує впливати на глобальну кліматичну кризу

Владу Москві, збитки — сусідам. Наслідки російської колоніальної політики для довкілля та клімату

У 2022 році Міжурядова група експертів зі зміни клімату (МГЕЗК) вперше назвала колоніалізм чинником вразливості екосистем та людей до зміни клімату. Міжнародні дослідники визнають, що тривалий період колоніального впливу не лише зумовив становлення нестійких економічних систем та соціально згубних ієрархій, але й сприяв впровадженню руйнівних довкіллєвих практик, які відіграли значну роль у глобальній зміні клімату.

Вразливість екосистем і людей до зміни клімату суттєво відрізняється як між регіонами, так і всередині них, що зумовлено моделями перехресного соціально-економічного розвитку, нераціональним використанням океану і землі, несправедливістю, маргіналізацією, історичними і сучасними моделями несправедливості, такими як колоніалізм, і системами управління, — зазначено у шостому синтезованому звіті МГЕЗК. 

Дослідники Carbon Brief виявили, що оцінка історичної відповідальності країн за спричинення сучасної зміни клімату кардинально змінюється, якщо врахувати чинник колоніального панування. Колишні колоніальні держави, як-от Великобританія, Нідерланди та Росія, несуть більшу відповідальність за історичні викиди CO₂, аніж вважалося раніше, якщо взяти до уваги внесок їхніх колоній, над якими вони мали економічний і політичний контроль. 

Окрім того, навіть сьогодні такі держави залишаються світовими лідерами за сукупними викидами на душу населення. Країни Глобальної Півночі відповідають за 92% викидів вуглецю. А структури колоніалізму залишаються вбудованими у сучасний світ, а отже і боротьба зі зміною клімату не може обійтися без подальшої деколонізації.

Країни Глобального Півдня проходять крізь процес деколонізації у різний спосіб протягом останніх десятиліть. Після Другої світової війни європейські колонії активно здобували незалежність та відновлювали власну ідентичність. Вони поступово повертають собі право розпоряджатися своїми національними ресурсами, обирати шляхи розвитку економіки, управляти власними екосистемами та формувати свою політику, зокрема й кліматичну.

У цей же період російська імперська політика ховалася за ширмою Радянського Союзу. Країни Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії та Балтії у на вигляд добровільному союзі знаходилися під економічним та політичним контролем Москви. Рішення щодо розвитку економіки, зовнішніх відносин, культури та розподілу ресурсів ухвалювалися у Кремлі. А у спробах збудувати єдиний "радянський народ" та перевершити "західний світ" стиралася ідентичність цілих народів, їх політична автономність, і не в останню чергу руйнувалося їхнє довкілля.

Центральна та Східна Європа, Сибір, Середня Азія* та землі на берегах Чорного та Каспійського морів є білими плямами на постколоніальній мапі світу, і їхню географію та культуру відносять до "Російської імперії", "Радянського Союзу", "радянського блоку" або "російської сфери впливу", — Ева Томпсон, "Трубадури імперії".

Централізація влади у Москві сприяла рішенням, що призвели до антропогенних катастроф, найстрашнішою з яких стала аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 році, а також насадили певним регіонам економічну залежність від викопного палива. Така політика додала свій вагомий внесок у сучасну глобальну зміну клімату та завдала екологічних, соціальних та економічних збитків місцевому населенню. Як російський імперіалізм шкодить довкіллю країн-сусідів та кліматичним амбіціям усього світу — від радянських часів і донині — поговоримо далі.

Змінити природу на догоду "державним інтересам"

В основі радянської політики від початку лежав не стільки добробут людей, скільки прагнення отримати максимум із наявних ресурсів, аби перегнати так званих "західних опонентів". І на цьому шляху однією з перших жертв ставало довкілля.

Так, до прикладу, наприкінці 1940-х початку 1950-х років у Радянському Союзі діяв Сталінський план перетворення природи — його ініціював тодішній голова уряду СРСР Йосип Сталін, а ухвалювали центральні органи радянської влади у 1948 році. Суть плану полягала у створенні штучних лісових насаджень та водойм у степових та лісостепових районах СРСР, які мали би змінити клімат, запобігати посухам на цих територіях та сприяти веденню сільського господарства.

У межах цього плану, зокрема, була зведена Каховська ГЕС і створене Каховське водосховище. Це остання з «великих будов комунізму», яка мала перегнати американську гідроелектростанцію Ґранд-Кулі у Скелястих горах — на той час найпотужнішу у світі. Унаслідок її будівництва Україна втратила цілу унікальну природну територію — 400 км² так званого Великого Лугу були затоплені водами новоствореного водосховища.

Доти тут були величезні плавні, заселені унікальним різноманіттям птахів та рослинності. А до кінця XVIII століття ця територія була ще й осередком українського козацтва 1  і належала Запорозькій Січі. Тож крім довкілля, диктатор спробував зруйнувати ще й історичну пам’ять українців та українок про століття боротьби козаків за волю й українську державність.

Зміни на догоду економічним інтересам спіткали і річки Амудар’я та Сирдар’я, які живили Аральське море (офіційно — безстічне солоне озеро) у Центральній Азії. На початку 1960-х років радянський уряд вирішив перенаправити їхнє русло для зрошення пустелі, щоб вирощувати бавовну, рис, баштанні та зернові, зокрема на території Узбекистану. Бавовна була потрібна СРСР найбільше — для легкої промисловості, виробництва боєприпасів і ракетного палива. 

Таким чином колишнє четверте за величиною озеро у світі зменшилося із 68 000 км² до близько 2 500 км². В Аральському морі залишилося лише 4% води. З 1968 року середні температури в басейні Аральського моря зросли приблизно на 2 °C. Знищення Аральського моря також вплинуло на місцевий клімат: без озера, що охолоджувало повітря, воно стало більш сухим, а погода більш спекотною. 

"Союзні республіки" як джерело ресурсів для прибутків Москви

Правила життя для республік Москва диктувала у різний спосіб. До прикладу, ухвалювалися так звані "П’ятирічні плани розвитку народного господарства", які визначали, зокрема, цільові показники із виробництва республіками певних ресурсів: електроенергії, вугілля, нафти тощо. Різноманітні політики, що вказували вектори розвитку республіканських економік, також формувалися в центрі — Москві. Республікам же доводилося екстенсивно розвивати відповідні галузі, часто ціною власного довкілля й добробуту.

До прикладу, у межах політики індустріалізації Казахстан, який Радянський Союз приєднав у 1920 році, став для Москви джерелом мінеральних ресурсів. У цей період республіка розширила потужності з видобутку вугілля, міді та заліза, інтенсифікувала видобуток золота і свинцю та заснувала нові промислові центри. Наприклад, місто Жескасган (з казахської "місце, де копали мідь"), яке нині є найбільшим виробником міді у країні та потерпає від забруднення води, деградації ґрунтів та численних хвороб. Через близькість промислових об’єктів до житлової інфрастуктури смертність від раку, респіраторних та серцево-судинних хвороб тут суттєво вища, ніж у середньому по країні.  

Під час Другої світової війни промисловість Казахстану зростала, оскільки Москва перевозила сюди потужності з воюючих західних територій. Відкрились завод машинобудування в Алмати, нафтопереробний завод в Атирау (тоді Гур’єв), який працює і сьогодні, почалось будівництво великого металургійного заводу в Теміртау поблизу Караганди.

З 1942 до 1988 року викиди CO₂ в Казахстані виросли у 18 разів (з 15,4 до 274,2 млн тонн), а у наступні 10 років — впали удвічі. У цей період стали очевидними слабкі сторони одностороннього розвитку: незважаючи на високорозвинені переробні та виробничі підприємства, валовий внутрішній продукт Казахстану різко скоротився. Сьогодні багатий на енергоресурси Казахстан змушений імпортувати електроенергію, зокрема великі її обсяги надходять з Росії.

Багата на вугілля, нафту, газ і металеві руди Україна також була для Москви не союзником, а джерелом ресурсів та засобом досягнення економічних цілей. Протягом 1951–1965 років однією з пріоритетних галузей республіки стала вугільна промисловість. Були запущені 324 шахти, видобуток вугілля зріс майже у 2,4 рази, а викиди СО₂ від самого лише вугілля в Україні збільшилися в 1,8 разів із 1951 до 1991 року.

Інтенсивний видобуток ресурсів і досі має суттєвий економічний, екологічний та соціальний вплив. В Україні довкола підприємств вугільної галузі почали з’являтися так звані монопрофільні міста. Наприклад, Павлоград на Дніпропетровщині у 1960-х роках переорієнтувався із торгівлі на вугільну промисловість і цілком залежить від неї. А Вугледар (з української "той, що дає вугілля") узагалі був заснований у 1960-х роках на місці недоторканого степу як населений пункт для працівників новостворених копалень. Зараз Вугледар майже повністю знищений російськими військами в ході війни, а Павлоград, що також на сході України, регулярно потерпає від обстрілів.

Нині, з необхідністю згортати вугільну галузь задля сповільнення зміни клімату, ці міста стикаються з новими викликами. Їм необхідно перебудовувати свою економіку, що майже повністю залежить від вугілля, створювати нові можливості для працівників цієї галузі, відновлювати зруйноване довкілля — тобто планувати власну справедливу трансформацію, щоб зменшити шкоду, яку завдасть закриття підприємств місцевим мешканцям.

Імперія продовжує свій шлях навіть після розпаду

Із розпадом Радянського Союзу Москва не полишила намагання зберегти контроль за цілим регіоном. І йдеться не лише про "мирні" способи, як-от політичні й економічні союзи із колишніми радянськими республіками. За останні 30 років Росія окупувала території Молдови, уторглася до Грузії, у 2014 році розпочала війну з Україною після відмови українського народу підтримати проросійський політичний курс, а у 2022 році перейшла у фазу повномасштабної війни. І це не вичерпний список ініційованих нею збройних конфліктів у регіоні.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало чи не найкраще задокументованою війною в історії. Збитки, завдані заповідному фонду та біорізноманіттю України оцінюють у понад 600 млрд грн. За словами першого заступника Міністра захисту довкілля та природних ресурсів України Олександра Краснолуцького, під загрозою зникнення через російську війну опинилися близько 900 видів тварин. Понад мільйон га заповідних територій уражені війною. У пожежах, спричинених війною, втрачено понад 1000 км² лісів.

Однією з найбільших антропогенних катастроф останнього часу став підрив росіянами дамби Каховської ГЕС. Сталінський проєкт — Каховське водосховище — був зруйнований його ж послідовниками. Вивільнена вода не лише затопила населені пункти, зруйнувала інфраструктуру та забрала життя людей; вона також вимила колосальні об’єми забруднюючих речовин до Чорного моря із полів, промислових підприємств і сміттєзвалищ.

Через активні бойові дії та тимчасову окупацію територій України реальну картину завданої шкоди оцінити важко — найбільш постраждалі території не доступні для ґрунтовних досліджень. Та вже зараз очевидно, що під ударом опинилися цілі екосистеми, які мали би допомагати пом’якшувати зміну клімату, однак нищаться руками російських військових.

Та крім такого опосередкованого впливу на клімат, відомо і про пряму шкоду. Два роки повномасштабної війни спричинили стільки ж викидів парникових газів, скільки використання 90 млн бензинових автомобілів на дорогах або будівництво 260 вугільних електростанцій по 200 МВт кожна. Такі дані дослідження ініціативи з обліку викидів парникових газів, створеного експертами Ініціативи з обліку парникових газів від війни за підтримки ГО "Екодія" та Міністерства захисту довкілля України.

Післямова

Тож після розпаду російської імперії на початку ХХ ст. вона нікуди не зникла — лише трансформувалася в Радянський Союз, де як і раніше панівна верхівка з російської столиці обирала, куди рухатися республікам-колоніям. А втративши і цей спосіб контролю над регіоном унаслідок розвалу Радянського Союзу, Росія продовжує спроби повернути його тепер уже силоміць там, де країни обирають свій власний, не залежний від неї шлях.

Довкілля та клімат теж стали жертвами російської імперської політики. Десятиліттями Москва насаджувала іншим країнам деструктивні та вуглецевоємні шляхи розбудови економіки. Цілі екосистеми руйнувалися задля економічної вигоди центру, у той час як екологічні збитки залишилися місцевим. Однак у вільному та кліматично нейтральному майбутньому не повинно бути місця для імперій — зокрема й російської, як би вона себе не називала цього разу.