Цей текст був підготовлений Іваном Вербицьким, на той момент – директором аналітичного центру Cedos, як ключова промова Зеленої академії у серпні 2024 року.
Промова базується на напрацюваннях Зеленої академії із 2019 року і тому особливо відсилає до основних цінностей зеленого руху – кліматичної справедливості, гендерної рівності, демократичності і партисипативності. Її метою було поглибити розуміння зв’язків і дилем між демократичними процесами, з одного боку, та протидією російській агресії і збереженням української державності, з іншого боку.
Ця лекція прагнула відповісти на наступні питання:
-
які обмеження демократії є виправданими під час війни;
-
як критикувати владу під час війни;
-
чи можна досягти перемоги України, втративши демократію;
-
чи можна розвивати демократію в умовах загрози існуванню держави;
-
як демократичні процеси сприяють наближенню перемоги.
Цей текст окреслює тенденції, можливості та виклики для демократичного громадянського суспільства в умовах війни, а також пропонує погляд на те, як суспільство може одночасно сприяти розвитку демократії та наближати перемогу.
Через рік після написання тексту ці питання і виклики залишаються все ще актуальними. Розвиток подій у світі, зокрема, перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США, з одного боку, підтверджує деякі спостереження, а з іншого, ставить їх під сумнів, звертаючи увагу на складність і неоднозначність соціальної дійсності.
У будь-якому разі, метою цього тексту було не дати відповіді, а пошукати схожості і відмінності, задати питання та окреслити ключові концепти, які можуть допомогти ширшій і глибшій дискусії про демократичні трансформації під час війни. Важливість і увага до цієї теми за останній рік лише зросла.
Клептократія
«Якщо ви хочете вкрасти – крадіть потрохи і робіть це красиво. Але якщо ви вкрадете забагато і за одну ніч станете багатими – вас піймають». Це цитата не мафіозі чи засудженого злочинця, а лідера держави – Мабуту Сесе Секо, президента Республіки Заїру (країни, яку ми сьогодні знаємо під назвою Демократична Республіка Конго) з його промови 20 травня 1976 року, виголошеної на стадіоні в Кіншасі перед 70-тисячною аудиторією своїх співвітчизників.
Немає кращого терміну, щоби описати політичний режим, за допомогою якого Мабуту керував державою, ніж клептократія. Це система, зосереджена на особистому збагаченні тих, хто має владу, і використанні для цього всіх ресурсів країни. Тобто системна корупція у своїй найвищій формі – і в цьому сенсі протилежність демократії, коли не потреби громадян, а інтереси правителячого класу є основною метою функціонування держави. За оцінками, у 1970 році, наприклад, Мабуту вкрав 60% річного бюджету країни. Щоби злітати на шопінг в Парижі, він орендував для чартерного перельоту Конкорд, а вечірні новини починалися із зображення його портрету серед хмар – щоб він був схожий на бога.
Мабуту був президентом 32 роки – із 1965 до 1997. Частина його успіху полягала у вмілому використанні ситуації Холодної війни і балансуванні між різними полюсами впливу: Бельгія, Франція, Китай, Радянський Союз, Сполучені Штати Америки. Щоб обмежити поширення комунізму світом, США регулярно направляли Заїру фінансову допомогу.
Мабуту більш-менш вдавалося досягати своїх цілей, зокрема, завдяки послугам лобістів. У 1989 році, наприклад, Мабуту заплатив 1 мільйон доларів компанії лобіста Пола Манафорта, після чого, у наступному році, Конгрес виділив Заїру 63 мільйони доларів військової і економічної допомоги.
За кілька років після цього американська неурядова організація Center for Public Integrity назвала Манафорта одним із топ-5 лобістів, які отримують гроші від режимів, що порушують права людини. Мабуть, найвідомішими клієнтами Манафорта було два інших президенти: Віктор Янукович, з яким Манафорт працював з 2004 до 2014 року і Дональд Трамп, керівником першої президентської кампанії якого Манафорт був у 2016. За оцінками, під час роботи в Україні Манафорт заробив до 20 мільйонів доларів.
Між клієнтами Пола Манафорта є щось підставово спільне. І це не лише любов до розкішних резиденцій – від “Версалю джунглів” у Конго до Межигір’я і Мар-о-Лаго у Флориді. Бажання використати державну владу для досягнення особистих цілей і збагачення небезпідставно призводить до страху втратити владу і, як наслідок, – недемократичних способів втримати її.
Як і Янукович, Мабуту доживав останні дні вигнанцем після народного повстання. Спроби Трампа залишитися при владі завершилися штурмом Капітолію, а президентська кампанія 2024 року є, серед іншого, можливістю убезпечитися від покарань за судовими справами, які сьогодні тривають.
Поляризація
Існують, втім, й інші паралелі. І в Україні, і в Сполучених Штатах Пол Манафорт пропонував обидвом своїх найвідомішим клієнтам схожі політичні стратегії. У їхній основі – загострення в суспільстві поляризації, експлуатування страхів і економічних негараздів, зумовлених структурними змінами в економіці і слабкими соціальними політиками в епоху розквіту приватної власності і зростання нерівностей.
«Виникає бажання уникати святкових сімейних застіль, щоби не чути крінжових політичних суперечок, які почне ваш дядько», – саме так кандидат у віцепрезиденти від Демократичної партії США іронічно пояснює негативний вплив Трампа на американське суспільство. Це також дуже гарно описує вже колишнього чоловіка моєї тітки, який колись розповідав, чому підтримує Партію Регіонів. Це та сама «політична технологія», запропонована буквально тим самим «технологом».
Проблема в тому, що такі розділення не лише дозволяють маніпулювати політичними поглядами, а й негативно впливають на демократію.
Критично важливим для функціонування демократичної політичної системи є потреба шукати точки дотику, рішення і компроміси, що враховуватимуть потреби, позиції та інтереси різних соціальних груп.
При цьому, звісно, ці три категорії – потреби, інтереси й позиції – варто розрізняти.
Позиції – це те, що люди висловлюють.
Інтереси – те, за що вони виступають, що хочуть зробити.
Потреби – необхідні для нормального функціонування життєві умови.
Потреба спілкуватися з іншими чи дихати чистим повітрям. Інтерес – щоби замість парків чи зелених зон не з’являлися нові забудови. Позиція – вимога мораторію на будівництво чи що там ще напишуть на плакатах під час демонстрації. При цьому, заробити грошей на новому будівництві – не є потребою. Це інтерес.
Потреб в людини як живого організму насправді не так і багато. Їсти, пити, мати дах над головою, спілкуватися з іншими, самореалізуватися. Потреби пов’язані з невід’ємними правами людини. Обов’язком держав є забезпечувати їх і створювати можливості для забезпечення потреб. Не всі позиції та інтереси пов’язані з задоволенням потреб. Саме тому не всі інтереси можуть бути забезпечені. Розуміння цих відмінностей – те, що може допомогти навігувати конфлікти й політичні суперечки, давати опору для пошуку компромісів без втрати цінностей.
Саме ці дискусії, компроміси, докладання зусиль для того, щоби зрозуміти і врахувати потреби інших людей, інших соціальних груп – є основою демократії. Демократія є системою, яка створює різні можливості для репрезентації, висвітлення і захисту різних потреб різних людей, а також майданчики для обговорення, зіставлення різних позицій і пошуку рішень.
Солідарність
Для функціонування демократії критично необхідно, щоби суспільство усвідомлювало цінність пошуку спільних домовленостей, намагання зрозуміти потреби інших і співставити їх зі своїми потребами.
Дослідження демонструють, що для такого розуміння критично важливим є спілкування з людьми, відмінними від себе. Не лише з друзями, родичами чи тими, хто поділяє наші політичні погляди. Але й з тими, хто від нас суттєво і принципово відрізняється.
Це протилежність ехо-камерам – спілкуванні у групах, всі члени яких поділяють і віддзеркалюють наші ж погляди. Звісно, спілкування зі схожими на себе людьми теж є потрібним. Водночас якщо ми спілкуємося лише з тими, хто схожі на нас, нам стає складніше розуміти і співчувати іншим, враховувати їхні потреби. Політична поляризація – процес, що зменшує цю взаємодію, зменшує відкритість до цієї взаємодії, визнання легітимності інших точок зору, готовності шукати спільні рішення. Політична поляризація – це те, що перетворює демократію на автократію чи диктатуру, навіть якщо це диктатура більшості.
Власне, демократія – це не лише про владу більшості, це також про врахування потреб меншостей. У тому числі особлива увага до тих, хто є найбільш вразливими. Рівність і братерство, якщо використовувати мову Великої французької революції. Але й також рівність і сестринство, якщо зробити це гасло актуальнішим сьогодні. Взаємодопомога, солідарність, турбота про спільне благо, співпраця – це те, що є необхідним для демократії. Зокрема, щоби не опинитися в ситуації, коли становище чи якість життя якоїсь соціальної групи стає нестерпним, вони відчувають себе покинутими, відчувають несправедливість щодо себе, і внаслідок цього перестають визнавати наявний політичний режим легітимним, оскільки він не враховує їхні інтереси. Це може бути передумовою для відчуження, вразливості до популізму, або й радикальніших дій, в тому числі, насильства та тероризму.
Нормальне функціонування демократії потребує турботи про меншини, вразливі і не привілейовані соціальні групи. Це про те, щоби держава функціонувала не лише в інтересах панівного класу як у клептократії чи найзаможніших людей, як в олігархії.
Демократія передбачає рівність та інклюзивність, врахування різних потреб. Це може означати, наприклад, що влада належить не спадковому правителю, а обраним органам. Це може означати, що право власності мають не лише аристократи. Право голосу мають не лише чоловіки, але й жінки. Право на шлюб мають не лише гетеросексуальні, але й гомосексуальні люди. Етнічність не є перепоною до того, щоби селитися в певному регіоні або працювати на певній роботі. Колір шкіри не є причиною більшого контролю з боку поліції.
Демократія робить можливою продовження боротьби за гендерну рівність. Водночас гендерна рівність потребує демократії. Влада імперій над колоніями пов’язана з відсутністю права колонізованих мати голос стосовно свого теперішнього і майбутнього. Расова сегрегація, корупція, олігархія і навіть зміна клімату пов’язані з браком солідарності й демократії, протилежністю яким є концентрація влади й ресурсів, їхнє використання для короткотермінової вигоди, вигоди обмежених груп людей замість розвитку в інтересах всіх членів суспільства, врахування інтересів не лише теперішніх, але й майбутніх поколінь.
Україна
Україна не є ідеальною демократією. Ми все ще маємо трохи корупції і навіть олігархів. Ми маємо ще багато чого досягти для гендерної рівності, боротьби з дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності. Ми не є піонерами кліматичної політики й могли б суттєво краще турбуватися про довкілля. У нас є своє домашнє завдання щодо подолання етнічної дискримінації, наприклад, щодо ромів. Ми несемо велику відповідальність за порушення прав кримських татар, принаймні з 1991 до 2014 роки. Ми не завжди чутливі до антиколоніальної боротьби інших народів і прагнемо стати частиною Заходу чи Глобальної Півночі, не будучи достатньо критичними до джерел багатства і несправедливості стосовно колишніх колоній західних країн.
Однак, наша боротьба проти Росії є також боротьбою за демократію, боротьбою з олігархією, боротьбою за гендерну рівність, боротьбою проти імперіалізму, боротьбою за збереження планети.
Саме Росія є однією з найбільших олігархій, яка існує завдяки спалюванню викопного палива, що посилює зміну клімату. Ми можемо багато критикувати президента Зеленського, але він не є найбільшим українським олігархом, вся українська державна система не працює на його особисте збагачення. В нас є корупція, але корупція 2024 року суттєво відрізняється від корупції 2014го.
Якщо порівняти нас з Росією, там все працює таки дуже інакше. Саме Росія підтримує авторитарні режими й втручається в демократичні вибори на користь політичних сил, які пропагують поляризацію та обмеження громадянських свобод. Від Малі до Венесуели, від Німеччини до Сполучених Штатів. Саме Росія є силою, яка стоїть за багатьма “антигендерними” рухами у всьому світі – рухами, які виступають проти абортів і одностатевих шлюбів, за обмеження прав трансгендерних людей. Росія буквально визнала «ЛГБТ-рух» «екстремістською організацією» і заборонила «міжнародний громадський рух ЛГБТ». Кілька років тому в Чечні фактично діяла буквально смертна кара за «неправильну» сексуальну орієнтацію. Росія є найбільшою державою світу саме тому, що вона є імперією, яка складається з територій поневолених народів, представники яких фактично мають менше громадянських прав порівняно з етнічними росіянами, слов’янами. Расизм, викорінення мов, культур, історії є державною політикою і суспільною нормою. Як і кожна імперія, Росія займається екстракціонізмом, викачуючи з завойованих територій природні ресурси й продукуючи нерівності в якості життя і багатстві між імперськими центрами та периферіями.
Перемога Росії над Україною означатиме посилення всіх противників демократії і послаблення віри в демократію як засіб захисту і стійкості для борців з диктатурами по всьому світу. Перемога Росії посилить її корозійний вплив на інші демократії. Великі країни побачать, що вони таки можуть втручатися у справи менших сусідів.
Перемога України натомість покаже приклад того, що демократія, врешті решт, перемагає. Перемога України позбавить підтримки хунт і диктаторів від Білорусі до Північної Кореї, позбавить підтримки борців із гендерної рівністю, позбавить фінансових вливань партії, які намагаються підірвати європейську інтеграцію і кліматичні політики.
Боротьба за Україну – це також боротьба за демократію, права людини, гендерну рівність, за нашу планету, за право націй на самовизначення, за справедливий розподіл ресурсів. Україна має міжнародну підтримку і моральне обґрунтування своєї боротьби саме завдяки цьому. Якщо тут не буде Української держави – тут не буде ніякої демократії чи прав людини, турботи про середовище навколо нас чи справедливості.
Автократія
Але чи працює це навпаки? Чи можна досягти перемоги України, втративши демократію? Формальна відповідь – так. Крім всього іншого, Україна є національною державою української нації. Український народ не має іншої держави й для свого збереження, для захисту мови та культури існування Української держави є важливим. У світі існують авторитарні держави теж. Авторитарна Україна, однак, буде дуже іншою державою, ніж та, за яку сьогодні йде боротьба. Досвід Білорусі показує, що ризики, які несе за собою такий тип політичного режиму, є дуже суттєвими.
Чи є боротьба за Україну боротьбою за будь-яку державу на цій території під такою назвою? Чи є боротьба за Україну боротьбою за українську національну державу, незалежно від того, чи є вона демократичною? Чи є боротьба за Україну боротьбою за демократичну українську державу, бо саме демократичність є однією з засадничих цінностей, що лежать в основі української політичної нації?
Держава є важливою ще й тому, що вона є гарантом базових прав людини. Навіть погана держава – краще за відсутність держави. Як звертає нашу увагу професор Тімоті Снайдер, під час Голокосту 90% євреїв на території довоєнної Польщі загинули, тоді як на території Франції 74% євреїв вижили. Нехай навіть маріонеткова, але була французька держава, наявність громадянства якої зменшувала ризик бути вбитим. Відсутність громадянства і припинення існування держави збільшує ризик беззаконня стосовно людини.
На окупованих українських територіях бачимо, як відсутність там української держави зменшує простір прав і свобод.
Історія Другої світової війни вчить нас, що саме бездержавність створює ситуацію, в якій місцева поліція, наприклад, в умовах зміни режимів починає бути більш піддатливою до того, аби чинити беззаконня, бажаючи таким чином продемонструвати свою лояльність новій владі.
Повертаючись до питання про автократії і демократії, одна з ліній дискусії може стосуватися того, який із цих режимів ефективніший для ведення війни, якому з них легше досягнути перемоги. Війна України з Росією — один з випадків, на прикладі якого можна розглядати переваги і слабкості кожного із варіантів.
З одного боку, одноосібність правління є фактором, який взагалі може збільшити імовірність початку війни. Демократії мають більше механізмів стримування і противаг, щоби врахувати ризики. Водночас в автократіях простішою є адміністративна мобілізація ресурсів. В демократичній Україні мобілізація має складнощі. Дилема між цінністю свого особистого життя з одного боку, і громадянським обов’язком та цінностями збереження нації, держави і демократії з іншого – призводить до необхідності певних обмежень свободи.
Навіть питання збільшення податків для фінансування війни в умовах демократичної України викликає широкі дискусії, коли Росія вже зробила свої підвищення без жодних зайвих обговорень. Російський уряд платить високі зарплати, наймаючи найкращих економістів, які працюють над тим, щоби їхня економіка вистояла під впливом воєнних викликів. В Україні уряд пропонує у кілька разів менші зарплати державним службовцям, оскільки підвищення витрат на «чиновників» не є популярним політичним кроком.
Демократична Україна, втім, покладається на силу громадянського суспільства у підтримці армії, більшу демократичність самих Збройних Сил, і наявну «органічну» мотивацію захищати свою державу, а не воювати за ідеї чи амбіції авторитарного лідера.
Технократія
Одним з аргументів проти демократії часто називають ризик хаотичності чи неконтрольованості, можливість обрання популістської партії чи некомпетентного лідера. Користуючись цією логікою, якщо пощастить, диктатор може виявитися розумним і приймати, хоч і свавільні, але хороші рішення. Просвітлений абсолютизм, іншими словами. Треба підвищити податки – підвищили, потрібно мобілізувати більше людей – зробили це швидко і без можливості якось комусь заперечувати.
Проблема полягає у стійкості. Демократичний спосіб прийняття рішень довший і складніший, потребує врахування різних потреб і дискусії, але саме завдяки цьому прийняті рішення є сталішими. Вони спираються не лише на волю однієї людини, яка завтра може передумати, або на її місце прийде інша людина і передумає. Демократичні рішення спираються на баланс сил і домовленостей між різними групами впливу, взаємне балансування між якими є запорукою поваги до досягнутих домовленостей. Зміна однієї людини означає менше непередбачуваності, оскільки влада цієї людини є обмеженою.
Зрештою, з просвітленим абсолютизмом можна легко помилитися. Автократ може виявитися не таким вже просвітленим. Або ж з часом, за відсутності стримувань, почне приймати погані, а не хороші рішення. Власне, одні з найгірших диктатур у світовій історії починалися із бажань певних партій чи людей втілити в реальність своє бачення ідеального світу. Утопії тому і є антиутопіями, що замість демократичної дискусії про те, що треба робити, пропонують безальтернативне бачення, в якому все і всі, хто не вкладаються у це бачення, не мають права на існування. І це, на жаль, у багатьох випадках ставало причиною масових вбивств і злочинів проти людяності.
Чи маємо ми достатньо досліджень і даних про те, як краще налаштувати різні державні політики, щоби вони працювали на благо суспільства? Чи потрібні нам ці демократичні процеси, якщо наука вже має правильні відповіді?
Річ у тім, що на відміну від доказової медицини, наприклад, доказова політика має свої обмеження. У медицині простіше визначити однозначну ціль, якою можна міряти. Пацієнт може бути живим або неживим.
Чи можна так само однозначно визначити ціль розвитку держави і суспільства? Різні люди і різні партії можуть мати різні погляди. За потребою демократичного діалогу стоїть, у тому числі, потреба з’ясувати, яких цілей ми усі прагнемо. І вже на основі цих цілей, у взаємодії між даними, аналітикою і дослідженнями, та демократичними обговореннями, можна знаходити рішення.
Технократія без демократії є небезпечною. Цей «інструмент» можна використати як для хороших, так і для суперечливих цілей. «Технократи» – це буквально прізвисько середовища російських економістів, найяскравішою представницею яких є, наприклад, голова Центрального банку Ельвіра Набіулліна, які, не проголошуючи ніяких цінностей, просто «добре роблять свою роботу», рятуючи російську економіку і створюючи можливість для ведення цієї війни.
Структури
Повертаючись до демократії, кілька слів про те, чим вона є і з яких речей складається. Одна з моделей, яка мені здається доволі корисною, пропонує дивитися на демократію у розрізі чотирьох складових.
Перша – звична і найчастіше згадувана – це вибори. Демократія є політичною системою, що передбачає обрання та зміну влади через вільні й чесні вибори.
Друга складова – захист прав людини, саме ті громадянські права і свободи, які рівною мірою для всіх громадян гарантують наявність певного набору невід’ємних можливостей.
Третя річ – це верховенство права, тобто система, яка слідкує за тим, щоби права і процедури застосовуються однаково для всіх незалежно від будь-яких ознак чи належності до тих чи інших соціальних груп.
Четверта складова – активна участь людей у політиці та громадському житті.
Ця структура, серед іншого, може допомогти розібратися з питанням обмеження демократії у час війни.
Чи означає відсутність виборів, що Україна перестала бути демократичною країною? Ні, бо не сам факт проведення виборів означає демократичність.
Ще одну структуру для погляду на демократію може запропонувати виділення різних її типів.
Пряма демократія – історично перша – передбачає залучення всіх членів спільноти чи суспільства до прийняття рішень. Саме так ми уявляємо собі агору грецького поліса, віче, загальні збори ОСББ або референдум. Звучить красиво і романтично, але на практиці можуть початися складнощі. Можемо згадати, що більшість мешканців полісів, зокрема, жінки і раби, у цій прямій демократії участі не брали. Зі зростанням чисельності населення все важче зібрати всіх членів суспільства на агору. І йдеться не лише про пошук приміщення для 31 мільйона людей, які живуть в Україні у 2024 році. Крім технічних, є іще змістовні виклики – і збори мешканців будинку можуть бути чудовим прикладом.
Водночас референдум – річ, якою можна зманіпулювати. Не тільки сфальсифікувати буквально, але й так неоднозначно сформулювати питання, що відповідь на нього буде погано відображати реальні суспільні настрої.
«Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності?» – питали на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року. Про що це запитання: про збереження Союзу чи суверенність республік, збільшення національних прав чи створення федерації. Деталі важливі, але саме вони стають жертвою редукування складних соціальних питань до простих дихотомій «так» або «ні».
Ідея представницької демократії, з одного боку, адресує питання кількості. Замість потреби збирати всіх, ми можемо обрати представників і делегувати їм свої голоси разом з правом приймати рішення. З іншого боку, ці представники можуть більше часу присвячувати вивченню різних питань, розбиратися, дискутувати й домовлятися про рішення, які б враховували деталі й зрівноважували різні, часом конфліктні між собою, інтереси.
Водночас представницька демократія теж має свої недоліки й ризики. Чи є у виборців механізми впливу і контролю, крім лише політичної відповідальності, тобто переобрання або непереобрання після закінчення певного терміну. З одного боку, представники мають бути трохи відстороненими: часом ухвалювати непопулярні рішення, йти на компроміс і жертвувати інтересами соціальної групи, яку вони безпосередньо представляють, на користь потреб іншої соціальної групи, які теж необхідно врахувати. З іншого боку, за відсутності жодної підзвітності, обрані представники можуть перетворитися на клас, що діє у своїх власних інтересах, цілком ігноруючи потреби тих, хто їх вибирав.
З цього можна зробити висновок, що потрібні не лише форми прямої демократії, які дозволяють підтверджувати найважливіші державні рішення або ухвалювати рішення у менших групах. Потрібні не лише інструменти представницької демократії, які дозволяють обрати собі представників раз на, скажімо, 4 чи 5 років, делегуючи їм прийняття рішень у проміжках між виборами. Потрібна також громадська і політична участь впродовж усіх цих 4 або 5 років. Залученість до прийняття рішень, можливість висловити свої потреби, контроль і підзвітність. Цю форму демократії називають партисипативною, деліберативною або низовою. Вона передбачає рух із двох сторін: з одного боку – зверху вниз, залучення людей зі сторони органів влади, з іншого боку – знизу вверх, самоорганізацію, створення низових рухів, діяльність ініціатив, розвиток громадянського суспільства.
Партисипація
Ця громадська або політична участь, партисипація, може мати різну інтенсивність. Найпростіше, але і дуже важливе, – інформувати людей про рішення, стан справ, плани і результати. Далі можна здійснювати консультації. Працювати над рішеннями або процесами спільно. Врешті – делегувати громадянському суспільству виконання якихось функцій.
Із партисипацією, втім, як і з іншими формами демократії, є свої обмеження і слабкі сторони. Так, залучення людей дозволяє ідентифікувати проблеми, згенерувати кращі ідеї, поділитися відповідальністю, підвищити довіру до прийнятих рішень. Водночас інформацію може подати однобоко, або не відкрити цілком, а лише привідкрити. Можна запросити людей обрати, на які проєкти витратити 1% міського бюджету, натомість не дуже враховувати їхні потреби під час розподілу 99%, закладаючи туди також можливості для корупції.
Як і будь-який інший інструмент залучення громадян до прийняття рішень органами влади, громадський бюджет може бути використаний у маніпулятивний спосіб. Наприклад, щоби легітимувати вже прийняті рішення, або мати такий дизайн процесів, що суттєво обмежує можливості вільного вибору або ж навпаки створює простір для зловживань.
Одного разу в Києві мали підвищити вартість проїзду. При цьому обов’язковим було проведення громадських слухань. Як, де і коли – питання, які відкривають багато можливостей. Громадські слухання запланували на території автобусного депо, розташованого у промисловій зоні на околиці міста, досить далеко від будь-якої житлової забудови. Дістатися до цього місця можна лише одним автобусним маршрутом, який курсує раз на годину. Громадські слухання запланувати посеред робочого дня. Інформація про це була поширена через офіційні канали, але, здається, не так багато пасажирів трамваїв регулярно перевіряють сайт міської адміністрації. В результаті, учасники громадських слухань підтримали збільшення вартості проїзду. Як можна здогадатися, не так багато людей змогло до них долучитися. Значну частину присутніх склали працівники автобусного депо, по-перше, адміністративно залежні від тих, хто увалює обговорюване рішення, по-друге, все ж зацікавлені у збільшенні доходів свого роботодавця, що створює більше можливостей для поліпшення їхніх умов праці.
Формально участь у процесі могли взяти всі, формально, всі люди були запрошені. Проте фактично можливості долучитися до обговорення були різними. Йдеться не лише про канали анонсування чи наявність вільного часу. Вільного часу, до речі, може бути суттєво менше в людей, які мають менші доходи або доглядають за іншими членами родини. Справа також у спроможності прийти й аргументовано брати участь в дискусії, посилатися на закони, концепції чи дані досліджень. Це все потребує навичок, як м’яких, так і буквально знань стосовно обговорюваної теми. Економічна захищеність, походження, якість освіти у школі, вільний час, життєві негаразди – усе це суттєво обмежує можливості людей змістовно долучатися до політичних дебатів і обговорень. Дилема балансу між експертним знанням і демократичною участю набуває в цьому контексті дуже важливого значення.
Влада
Це підводить нас до питання про те, що сама влада може існувати у різних формах.
По-перше, на різних рівнях. Існують глобальні процеси і впливи, наприклад, зміна цін на нафту; національний рівень, де ухвалюють закон про те, до чиїх повноважень входить встановлення тарифів; а також місцеві рішення – якими, власне, ці тарифи встановлювати.
По-друге, різною може бути видимість. Влада може бути видимою – буквально прийняти рішення про підвищення вартості проїзду, прихованою – яким чином влаштований процес прийняття рішень, хто і як вирішує, де проводити громадські слухання. А також невидимою – чому в суспільстві панує уявлення про те, що громадський транспорт має бути прибутковим чи самоокупним радше як одна зі сфер бізнес-діяльності, а не сусбидуватися з бюджету як суспільне благо, від наявності якого виграють усі.
Третій вимір – це простори влади. Закриті – кабінет мера, де він зустрічається з підлеглими і вирішує, на скільки підвищити тариф. Запрошені простори – громадські слухання, де в дуже ретельно сконструйованому форматі, але можна прийти і все ж висловити свої думку. А також створені простори – це коли люди виходять під міську адміністрацію, щоби показати свій протест проти прийнятого рішення і навіть може добитися якихось змін.
Аналіз цих вимірів дозволяє краще деконструювати, хто здійснює владу і як вона розподілена.
Український уряд ухвалює суверенні рішення про те, як вести війну, але при цьому він залежний від глобальних процесів і ситуації на місцях всередині країни. Структура і спроможності органів і сил, що мають виконувати рішення, накладають свої обмеження. Своєю чергою, суспільні уявлення про те, де проходять «червоні лінії» і які речі точно не можна стерпіти, теж створюють відповідні рамки можливостей. Одні питання вирішують за закритими дверима, інші озвучують для обговорення суспільству, до третіх суспільство саме привертає увагу, змушуючи державу реагувати на них.
Громадянське суспільство
Громадянське суспільство – безперечно – одна з сильних сторін Української держави, одна з опор у боротьбі за виживання, один із гарантів збереження демократії. В Україні громадянське суспільство є сильнішим, ніж у багатьох інших країнах. Воно має владу справді впливати на порядок денний, привертати увагу до тих чи інших тем, змінювати вектор розвитку держави.
Влада завжди передбачає відповідальність. На відміну від держави, відповідальність громадянського суспільства є значною мірою саморегульованою. Впроваджуючи чи адвокуючи зміни, громадянське суспільство часто тисне на болючі точки, привертає увагу до проблем і актуалізує їх, виводить систему з рівноваги, щоби стимулювати її перезібратися знову за новою, покращеною логікою. Під час війни застосування цього нормального підходу несе за собою ризики. Як обмеження, так і самообмеження, зменшують межі можливого. Діяти потрібно обережно – аби державу, яка під час війни є ослабленою, не послабити ще більше, а, навпаки, посилити.
Ще до 24 лютого українське громадянське суспільство почало готуватися до можливого загострення війни. Вже після початку повномасштабного вторгнення мережі солідарності і взаємопідтримки мобілізувалися і в якийсь момент пронизували всі соціальні зв’язки. Через велике потрясіння, розлам минулого з теперішнім, люди відчували внутрішню потребу щось робити в нових умовах, бути корисними, допомогти, обпертися на щось, відчути підтримку.
Звична рутина обвалилася, натомість з’явився новий потік запитів, потреб, вікно можливостей, коли взаємодопомога і спільна дія були максимально активованими попри звичні межі соціальних груп, професій, видів діяльності, регіонів, вікових груп і так далі. Ця реакція – індикатор наявності суспільства, спільноти, мережі зв’язків, які можуть бути сплячими в нормальному режимі спокою, але спрацьовують у надзвичайних ситуаціях. Це як сусіди в будинку: займаються своїми справами й не дуже лізуть в чужі спальні, але пожежа чи відключення газопостачання – проблеми, які змушують їх діяти разом і бути якомога більш ефективними. Спроможність до такої дії і солідарності є силою громадянського суспільства, яка працює набагато гірше в умовах атомізації і розділення.
Можливості
Під час війни опитування громадської думки показують безпрецедентні цифри довіри до держави. При цьому, саму Україну люди хочуть мати більш справедливою, інклюзивною, демократичною країною після перемоги. Коли спитати, якою вони бачать свою роль у суспільстві після війни, респонденти часто кажуть про те, що прагнуть посилити участь у житті своїх громад, хочуть більше контролювати місцеву владу. Схожу тенденцію ми бачили після 2014 року, коли суттєво зросла увага до місцевих проблем, з’явилося покоління громадських ініціатив, спрямованих на благоустрій дворів, скверів, просторів і середовищ, які є найближчими до людей. Простіше перевірити, чи залатали яму на твоїй вулиці, ніж контролювати Міністерство економіки. Місцевий активізм був способом реалізації потреби у демократичній громадській участі. Сьогодні ця потреба існує знову.
З іншого боку, демократія має нові виклики.
Річ у тім, що різні люди мають різний досвід переживання війни. На це впливають багато факторів – від звичних соціально-демографічних відмінностей до нових варіантів: вимушений переїзд, служба у війську, втрата близьких, втрата дому – комбінація різних досвідів створює різні оптики. Уже зараз деяким людям тяжче спілкуватися з деякими іншими людьми, досвід яких є іншим. Ризики непорозумінь існують. Емоційне виснаження і втома є достатньо вагомими і впевнено фіксуються у соціологічних дослідженнях. Складнощі з економікою чи складні дилеми, які може принести розвиток війни, можуть стати причиною конфліктів або непорозумінь. У цій ситуації для нас всіх критично важливо працювати над тим, щоби залишатися якомога згуртованішими, турбуватися про інших, співчувати й бути емпатійними до іншого досвіду. Ця спроможність до порозуміння замість розділень є сьогодні важливою як ніколи. Важливою для збереження демократії й важливою для збереження держави.
Завданням громадянського суспільства є уважність до нерівностей і чутливість до несправедливостей, підтримка тих, хто є найбільш вразливими. Дуже важливо не допустити ситуації, в якій цілі соціальні групи будуть відчувати несправедливість щодо себе, не бачитимуть, що їхні потреби були враховані під час прийняття тих чи інших рішень. Наслідком цього може стати зменшення довіри до держави і її політичного курсу, довіри до демократії як системи, що спроможна адресувати наявні проблеми і потреби. Брак такої довіри може призводити до підтримки недемократичних процесів, вразливості до дестабілізаційних зовнішніх впливів, відповідно – це може становити ризик для демократії і ризик для держави.
Демократія не є нормою в тому сенсі, що це не стан держави за замовчуванням.
Демократія є вибором, колективним вибором. Демократія – це вибір, який дає людям свободу. Ця свобода є також волею – не лише можливістю бути незалежними від обмежень і обставин, але й можливістю розвинути свій людський потенціал, реалізуватися в житті, бути тим, ким кожна людина хоче бути, жити з гідністю, мати гідність. Ця свобода потребує умов. Вона потребує охорони здоров’я, освіти, системи соціального забезпечення, регулювання дорожнього руху, сплати податків, виконання громадянських обов’язків, покарання тих, хто посягає на свободу інших. Ці умови, що уможливлюють свободу, тісно пов’язані з існуванням держави. Держави як структури, що може створювати можливості для свободи, гідності, самореалізації. Демократія – це спосіб організації держави, який пропонує запобіжники від того, щоби обмежувати свободу. Воно працює, коли множина людей робить індивідуальні вибори захищати цю свободу, захищати цю демократію, захищати цю державу. Бути крапелькою в океані, піщинкою на пляжі, маленькою деталькою у великому механізмі. Ця деталь не здається головною, але без неї вся система може зламатися.
Один донат може зберегли життя, один пост у фейсбуці може почати революцію.
З іншого боку, люди мають слабкості. Часом важко продовжувати, коли цілі і прагнення є такими великим і недосяжними, а дії, які треба робити – часом складними, не завжди надзвичайними, часто рутинними і не те, щоби кожного дня дуже цікавими, хай навіть десь у великій далекій перспективі вони ведуть до чогось значущого, важливого і бажаного.
Сила великих і колективних досягнень в тому, щоби різні люди на різних місцях робили ці маленькі кроки, і рухали цілий механізм у потрібному напрямку.