Вступ
«Жінки, мир і безпека» — це міжнародна рамкова програма, яка стала результатом історичного ухвалення Резолюції 1325 Ради Безпеки ООН у 2000 році, а також дев’яти наступних резолюцій, які охоплюють низку споріднених тем. Ця програма, яка є результатом транснаціональної феміністичної адвокації та стратегічного лобіювання як усередині, так і поза межами Організації Об'єднаних Націй (ООН), на сьогодні є найповнішою нормативною рамкою, яка визнає особливий та непропорційний вплив збройних конфліктів на жінок і дівчат, покладаючи на держав-членів та інших суб’єктів відповідальність за реалізацію її резолюцій. Спираючись на чотири основи — участь, захист, запобігання, допомога та відновлення, програма охоплює такі теми, як значуща участь жінок в ухваленні рішень щодо миру й безпеки, захист від завданих гендерно зумовлених кривд у конфліктах та необхідність гендерно чутливої післяконфліктної відбудови. Одним з основних способів її реалізації є розробка Національного плану дій (НПД). Станом на 2025 рік його ухвалили понад 110 країн.
І хоча важливість цієї програми для України може видаватися очевидною, її впровадження під час повномасштабного вторгнення супроводжується унікальними викликами з огляду на обмежені ресурси, увагу та можливості уряду охоплювати всю територію країни через окупацію. Ця стаття подає короткий огляд цього процесу, ґрунтуючись на оригінальних даних, зібраних мною в межах докторського дослідницького проєкту щодо впровадження програми «Жінки, мир і безпека» в Україні, Молдові, Грузії та Вірменії. Що стосується України, на якій зосереджена ця стаття, моє дослідження базується на аналізі документів та 21 напівструктурованому інтерв’ю, які були проведені в 2023 році з українками із неурядових організацій та організацій громадянського суспільства (НУО/ОГС), уряду, міжнародних організацій та з відповідними експертками. Польові дослідження в Україні були неможливі через обстріли, ракетні й дронові удари, обмежену мобільність та переміщення населення. Більшість інтерв’ю проводилися за допомогою програми Zoom з українками в різних містах або за кордоном; я також провела два особисті інтерв’ю під час регіональних заходів з НУО «Глобальна мережа жінок-миротвориць». У розділах нижче підсумовані деякі головні результати цього дослідження. Наведені висновки відображають контекст і позиції, висловлені респондентками під час цього конкретного періоду дослідження.
Короткий огляд національних планів дій програми «Жінки, мир і безпека» в Україні (2016–2022)
Хоча адвокація програми «Жінки, мир і безпека» розпочалася ще на початку 2010-х років, лише після Революції Гідности 2014 року стартував процес підготовки й ухвалення Національного плану дій (НПД), і Резолюція 1325 набула в Україні більшої ваги. Революція Гідности, анексія Криму, початок війни на Донбасі, публікація соціологічного дослідження «Невидимий батальйон», політичне оновлення складу Верховної Ради (серед помітних депутаток і перших прихильниць програми в Раді були Марія Іонова, Ірина Геращенко, Ірина Луценко та Іванна Климпуш-Цинцадзе, яка згодом обійняла посаду віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції), демократичні реформи, законодавчі зміни в сфері гендерної рівности, процес децентралізації та прихід міжнародних організацій після революції — все це створило вікна можливостей і сприятливий імпульс для адвокації програми «Жінки, мир і безпека» українськими феміністичними активістками, що сприяло розробці, підтримці та фінансуванню ініціатив у цій сфері та, зрештою, привело до ухвалення першого НПД у лютому 2016 року.
Перший НПД України був розроблений і підготовлений переважно жіночими НУО/ОГС та Міністерством соціальної політики із залученням різних державних установ, міністерств, парламентських комітетів, робочих груп, регіональних органів влади, агентств ООН та громадянського суспільства. Перший НПД зосереджувався головно на участі жінок у секторах оборони та безпеки на тлі війни на Донбасі та проведення Антитерористичної операції (АТО). Подібно до інших країн у моєму дослідженні процес створення першого НПД в Україні описувався мені як недосконалий і як «навчальний експеримент». Через відсутність експертизи в уряді більша частина роботи лягла на жіночі НУО/ОГС, які мали обмежені ресурси та час. Перший НПД не мав логічної структури й достатнього бюджету, не вирішував кількох ключових питань і не залучав до процесу жінок, які постраждали від конфлікту, що в підсумку привело до того, що Іванна Климпуш-Цинцадзе ініціювала проміжний перегляд та оновлення.
Спираючись на уроки, отримані з першого НПД, Кабінет Міністрів України ухвалив другий НПД у жовтні 2020 року, який охоплює період 2020–2025 років і був охарактеризований мені як більш інклюзивний, такий, що передбачає ширше залучення та охоплює різноманітніші теми, аніж перший. Оскільки процес підготовки та ухвалення другого НПД відбувався під час пандемії COVID-19, цей контекст також створив можливості для ширшого залучення громадськости.
Повномасштабне вторгнення Росії 2022 року: точка неповернення
Другий НПД, однак, більше не відображав реалій країни після 2022 року та масштаби груп, постраждалих унаслідок конфлікту, що зробило оновлення необхідним. Проміжне оновлення другого НПД у грудні 2022 року було ініційоване добре налагодженими та повʼязаними між собою жіночими НУО/ОГС, які мають прямі зв’язки з фемократками (феміністичними бюрократками) у державних інституціях, зокрема з представницями, які ухвалюють рішення в головних міністерствах, а також із впливовими жінками, такими як Катерина Левченко (Урядова уповноважена з питань гендерної політики) та деякими парламентарками. Процес оновлення мені описали як особливо пам’ятний, прозорий та інклюзивний, зважаючи на обставини. Як зазначила одна експертка з гендерних питань, «усі хотіли щось зробити, щоб сприяти прогресу, мати план, реалізувати план і зробити цю загалом жахливу, болісну ситуацію більш стерпною». Оновлення другого НПД об’єднало широкий спектр учасників із громадянського суспільства, НУО/ОГС, жінок, постраждалих від конфлікту, державних службовців; а також національні, регіональні та місцеві органи влади. В оновлений НПД також були додані нові цільові групи, що з’явилися внаслідок повномасштабного вторгнення, такі як примусово депортовані до Росії, люди на новоокупованих територіях, постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), а також жертви тортур і полону. Оновлення також висуває на перший план більш практичні заходи реагування на масштабне сексуальне насильство, воєнні злочини й травми.
Обидва НПД стосувалися тем, актуальних для мінливої реальности України, розірваної війною Росії на Донбасі та виснаженням ресурсів. До 2022 року війна в Донецькій і Луганській областях мала гендерний вимір: близько мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО) складалися переважно з жінок та дітей, тоді як чоловіки здебільшого воювали й гинули на фронті. Окрім економічної та гуманітарної криз, спричинених війною, заходи жорсткої економії разом із COVID-19 призвели до безробіття, руйнування інфраструктури, збоїв у наданні соціальних виплат, обмеження мобільности й перевантаження державних послуг. Жінки несли непропорційний тягар догляду, багато з них вдавалися до секс-роботи, щоб вижити, або були змушені виїхати з України, що робило їх вразливими до ризику стати жертвою експлуатації, насильства та торгівлі людьми. До вразливих груп належали ВПО, мешканці поблизу лінії зіткнення, люди з інвалідністю, люди старшоговіку, жителі сільської місцевости, представники та представниці ЛГБТ+ спільноти, люди, які живуть із ВІЛ, та ромські громади. Повномасштабне вторгнення ускладнило ці проблеми.
Відображаючи ситуацію України до повномасштабного вторгнення Росії, але розширюючи її географічний масштаб, гуманітарний контекст України після 2022 року підсилив усі наявні нерівності. Якщо до 2022 року війна зосереджувалася переважно на сході України, то після цього року кількість постраждалого населення різко зросла. Всі області й громадяни України відчули вторгнення у різний спосіб — від загальнонаціональної мобілізації чоловіків до масового виїзду людей через кордони країни. Хоча цифри постійно змінюються, є дані, що за перші місяці понад 5,5 мільйона біженців (90% з яких жінки та діти) втекли з України до сусідніх країн, а майже 8 мільйонів українців стали ВПО, що зробило цю кризу найшвидшою в світі та найбільшою в Європі з часів Другої світової війни.
Станом на березень 2022 року експрес-оцінка гендерованих наслідків вторгнення Росії в Україну, проведена організацією «ООН Жінки», виявила нагальні загрози для жінок і дівчат разом із загрозами безпеці через обстріли, відсутністю предметів першої потреби (води, санітарних умов та засобів гігієни, житла, їжі, транспорту), втратою доходу, зростанням гендерно зумовленого насильства, психологічними стражданнями та обмеженим доступом до соціальних послуг та інформації через руйнування інфраструктури. Хоча з часом деякі нагальні потреби були задоволені, режим виживання тривав ще декілька місяців. Інша швидка гендерна оцінка показала, що жінки, які часто першими реагують на гуманітарну кризу, мали незначний вплив на офіційне ухвалення рішень щодо гуманітарної допомоги або ширших мирних процесів, а питання соціального розвитку та гендерної рівности, як правило, відкладалися на користь більш нагальних питань.
Повномасштабне вторгнення змінило багато аспектів у сфері програми «Жінки, мир і безпека» в Україні, а також у феміністичній організації та мобілізації ресурсів по всій країні. У цьому контексті багато НУО/ОГС змінили, адаптували або розширили свою місію та діяльність, щоб реагувати на гуманітарну кризу. Парадоксально, але повномасштабне вторгнення також створило нові можливості для українських феміністок, які опишу нижче.
Між вигоранням і феміністичною енергією
Від збору та розподілу допомоги громадянам і секторам оборони та безпеки до краудфандингу та документування воєнних злочинів Росії очевидним висновком із моїх інтерв’ю з українками є те, що жіночі НУО/ОГС змушені були перенаправити свої зусилля в межах програми «Жінки, мир і безпека» на безпосереднє управління кризою та гуманітарну допомогу, оскільки вони часто найшвидше реагували на місцях. Виклики передбачали недостатнє фінансування, збої в ланцюгах постачання, обмеження пересування через обстріли (разом із гуманітарними коридорами) чи окупацію, обмежений доступ до офісів та обладнання, а також переміщений чи поранений персонал.
НУО/ОГС, очолювані жінками, мають глибоке розуміння потреб своїх громад і часто можуть реагувати на місцях швидше, ніж більшість міжнародних організацій (а іноді навіть уряд). Це пояснюється тим, що міжнародним організаціям може бракувати знання місцевого контексту, а процедури подання заявок і звітности перед донорами часто є надмірно бюрократичними та довготривалими. Оскільки Україна є великою країною, місцеві організації мають кращі можливості для оперативного реагування. Волонтерство та взаємодопомога на рівні громад також використовували як механізми подолання кризи для населення.
Варто зазначити, що більші, усталені жіночі НУО/ОГС з Києва, такі як «Український жіночий фонд», допомагали в підтримці та навчанні менших організацій на рівні областей і громад, формуючи таким чином загальнонаціональні мережі солідарности й підтримки. Справді, мережі та структури в межах програми «Жінки, мир і безпека», що існували до вторгнення, відіграли вирішальну роль у тому, що українські феміністки змогли ефективніше мобілізуватися в 2022-му й наступних роках. Неформальна феміністична мобілізація для реагування на кризу для взаємодопомоги — часто через групи WhatsApp і Telegram — необов’язково була пов’язана з самим НПД, проте можливості для налагодження зв’язків, надані просторами та мережами в межах програми «Жінки, мир і безпека» до 2022-го, дозволили їм швидко мобілізуватися для надання гуманітарної допомоги після 2022 року.
Загалом структурні, організаційні та зумовлені обставинами виклики, згадані в цьому розділі, змусили багато організацій працювати в режимі виживання, були надмірно завантажені роботою та мали недостатні ресурси, що, зрештою, призвело до колективного вигорання. Моє дослідження чітко показує, що доступ до достатнього, стабільного, довгострокового, базового та гнучкого гуманітарного фінансування, орієнтованого на місцеві потреби та пріоритети, дотепер є величезним викликом для феміністичних та жіночих НУО/ОГС. Через два роки після вторгнення дефіцит фінансування навіть збільшився. У звіті за 2024 рік «Все ще чекаємо, коли небо закриється» жіночі організації, які реагують на вторгнення (в Україні, а також у сусідніх Угорщині, Молдові, Польщі, Румунії, Словаччині та Грузії), стикаються з такими самими основними викликами, що й у 2022 році: системна нестача фінансування; невідповідність пріоритетів донорів та організацій; складні процедури й короткі терміни подання заявок; відсутність гнучкости у фінансуванні.
Як і в інших країнах, про які мовиться в моєму дослідженні, ще одним викликом в Україні є залежність від західних донорів у діяльності щодо питань жінок, миру та безпеки. Оскільки грошей на роботу, яку потрібно виконати на місцях, не вистачає, це створює жорстку конкуренцію між НУО/ОГС, які змушені змагатися за короткострокове та проєктне фінансування. Це може призвести до «монополізації» сфери, яка займається питаннями жінок, миру та безпеки, кількома досвідченими, тісно пов’язаними НУО/ОГС, очолюваними жінками, що базуються в Києві й зосереджені навколо конкретних жіночих постатей, а також до ненавмисного виключення більш радикальних голосів або маргіналізованих груп, таких як роми, молодь і ЛГБТ+ люди.
Сильна залежність від іноземних донорів необов’язково має сприйматися як втрата автономії жіночих організацій, а радше як питання стратегічних дій та виборів. Мої дані вказують на те, що міжнародні організації та партнери не просували програму «Жінки, мир і безпека» зверху вниз, а тільки створювали видимість і давали стратегічні ресурси для діяльності учасників у цій програмі в Україні, доповнюючи широку експертизу жіночих НУО/ОГС та феміністичних експерток, хоча з певними викликами й окремими невідповідностями.
Національна згуртованість, необхідність самооборони та деколоніальний зсув
Парадоксально, але повномасштабне вторгнення також створило нові можливості та сприяло більшій національній згуртованості. Зі слів кількох жінок, з якими я проводила інтерв’ю, повномасштабне вторгнення сприяло більшій єдності серед українських феміністок. До 2022 року український феміністичний ландшафт, що працював над питаннями жінок, миру та безпеки, а також над миротворенням та гендерними питаннями, був гетерогеннішим. Деякі працювали більш неформально «поза» системою на низовому рівні та мали критичніші погляди на миротворення й мілітаризацію, а деякі виявилися більш стратегічними й загальноприйнятими в своєму підході, взаємодіючи з тими, що ухвалюють рішення, із секторами оборони та безпеки, а також міжнародними організаціями. Після вторгнення розбіжності й суперечки між феміністками відійшли на другий план, щоб сформувати єдине послання: українські феміністки також вимагають більше зброї, особливо систем протиповітряної оборони, з огляду на нагальну необхідність виживання в даний момент. Хоча ця єдність привела до позитивних результатів, таких як послідовна й ефективна адвокація, попри внутрішні розбіжності, вона також посприяла маргіналізації інших феміністок, які мають відмінні погляди.
Повномасштабне вторгнення суттєво вплинуло на розуміння українцями миру й безпеки. Після 2022 року стало дуже важко говорити про те, що означає мир і що він передбачає в новій реальності. Через екзистенційні страхи серед українців стало зрозуміло, що національна безпека є пріоритетом і «передумовою» для реалізації НПД. Як зазначила одна з респонденток: «Якщо немає країни, немає й НПД!».
Зрештою, мої інтерв’ю виявили розчарування, зокрема щодо мілітаризації та експорту зброї, і спричинили деколоніальний зсув в українському фемінізмі. Вторгнення Росії викрило глибокі розбіжності у глобальній феміністичній солідарності, створило «діалоги глухих» і показало нездатність західних антимілітаристських феміністок прислухатися до голосів і потреб українських жінок. Позиція деяких західних феміністок щодо війни в Україні справедливо шокувала українських феміністок, перейшовши від байдужости до відвертого відтворення проросійських пропагандистських наративів і відмови слухати, що призвело до появи відомого феміністичного контр-маніфесту «Право на спротив». Цей деколоніальний зсув в українському фемінізмі проявляється через повторне привласнення наративу та гордість за унікальність своєї феміністичної історії, боротьби та реалій у прагненні подолати десятиліття жорстокого російського імперіалізму й вибудувати феміністичне майбутнє для своєї країни.
Висновок: уроки з українського досвіду
Деякі результати, отримані в ході цього дослідження, не є унікальними для України, а радше відображають глобальні закономірності у впровадженні програми «Жінки, мир і безпека», як-от проблеми координації між зацікавленими сторонами та секторами, а також те, як зміни та відповідальність за виконання НПД часто залежать від мотивованих осіб всередині системи. Водночас я стверджую, що унікальність українського досвіду полягає радше в процесі, ніж у самому НПД. Розробка, впровадження та перегляд НПД під час повномасштабної війни з величезними військовими та цивільними втратами й окупацією вже є досягненням як у плані ресурсів, так і людського потенціалу. Це ставить Україну у виняткове становище в світі щодо розробки політики в сфері жінок, миру і безпеки та інновацій у кризових умовах. Багатьма способами деколоніальний зсув показує, як змінилися ролі в тому, хто кого «навчає»: тепер саме Україна може навчати світ програми «Жінки, мир і безпека», а не навпаки.
Справді, Україна демонструє чимало передових практик і помітних досягнень у сфері жінок, миру і безпеки, таких як Коаліція 1325, локальні ініціативи на рівні областей і громад, а також широкі консультації з громадянським суспільством щодо НПД разом з їх оновленнями. Проміжні перегляди й оновлення заслуговують на особливу відзнаку (і є рідкістю в світі), оскільки показують, що НПД — це своєрідні дорожні карти та «живі документи», які розвиваються разом зі зміною ситуації в країні.
Більшість моїх респонденток наголошували, наскільки НПД були релевантними й корисними для їхньої роботи. Коли мовилося про важливість НПД, часто звучали слова «дорожня карта», «інструмент», «рамка», «система орієнтирів». Підтримуючи й водночаскритикуючи програму «Жінки, мир і безпека» у різних аспектах, вони наголошували, що НПД, попри те що є недосконалим інструментом, усе ж є одним із інструментів, який має і обмеження, і стратегічні можливості, допомагає отримати видимість, порушувати конкретні проблеми, що спостерігаються на місцях, і забезпечувати те, щоб уряд залишався підзвітним і відповідальним у межах міжнародних зобов’язань, зокрема євроатлантичних прагнень.
Моє дослідження чітко показує, що процеси НПД в Україні — разом із першим і другим НПД та їх оновленнями — підтримувалися сильною загальнонаціональною феміністичною коаліцією фемократ_ок, таких як високопосадов_иці в державному апараті, координатор_ки з гендерних питань у ключових міністерствах, депутат_ки, державні службов_иці, активне феміністичне громадянське суспільство та низка міжнародних організацій, які прибули в Україну після 2014 року, зокрема представництво «ООН Жінки» в Україні. Але й поза процесами НПД цей висновок демонструє світу, наскільки потужними й ефективними можуть бути об’єднані та сильні феміністичні мережі.
І на завершення хочу зазначити, що багато українських феміністок, з якими я спілкувалася, знаходять промінь надії у відбудові й відновленні. Масштабні руйнування цивільної та енергетичної інфраструктури, довкілля та екосистем разом із порушенням соціально-економічної діяльности — всі ці чинники ведуть до глибоко гендерованих наслідків. Лідерство жінок буде вирішальним на кожному етапі процесу відновлення — від відбудови інфраструктури до допомоги переміщеним людям у безпечному поверненні, сприяння доброму співіснуванню українців та реабілітації ветеранів. НПД може стати цінним інструментом, щоб гарантувати залучення жінок у майбутні переговори, миротворення та процеси відновлення.