Цей текст — про те, як у нелюдських умовах можна не втратити людяність, як народжується відповідальність і як любов стає найвищим виявом свободи. Роздуми, що виходять далеко за межі особистого досвіду — про нас усіх і про вибір, який ми робимо щодня.
Максим Буткевич — український правозахисник, громадський діяч та офіцер Збройних Сил України. Понад два роки він перебував в російському полоні, засуджений за сфабрикованими звинуваченнями. У жовтні 2024 року під час обміну військовополоненими повернувся до України.
Відтоді він свідчив про досвід полону зокрема у Вашингтоні, Брюсселі, Страсбурзі, Мюнхені, Відні, Ляйпцигу та Копенгагені, та на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН у Нью-Йорку. А у 2025 році разом з Ганною Почтаренко зареєстрував благодійну організацію “Принцип надії”, засновану для допомоги військовим та цивільним, звільненим із полону.
Ми запросили Максима на Зелену академію 2025 поділитися його роздумами про демократію та державу, роль свободи та межі людської відповідальності.
Далі — його пряма мова з мінімальними правками. Хоч текст і здаватиметься вам довгим, ми все ж радимо його дочитати — обіцяємо, не пожалкуєте.
***
Про вибір та перші дні в полоні
Найважливіше в полоні — це знати, що про тебе пам'ятають.
Якщо про вас, полонених, говорять і за вас борються, тоді, в принципі, можна витерпіти майже все.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозумів, що правозахист, який був справою мого життя, закінчиться як явище на той час, поки Росія контролюватиме окуповані нею території.
На цих територіях захисту прав людини просто не існуватиме, тому що сама концепція прав людини в сучасному російському світі, “русском мірє”, відсутня.
І наприкінці лютого 22-го року єдиним способом захистити права людини в Україні, принаймні для мене, було взяти до рук своє весло АК-74 (*автомат Калашнікова зразка 1974 року) і приєднатися до війська. Іншого інструменту захистити права людини від тих, хто їм найбільше загрожував, не було.
Прослужив я до полону 3,5 місяці — і 21 червня 2022 року, на жаль, ми з побратимами (я був командиром взводу) були схоплені росіянами на Луганщині.
І наступні два роки й чотири місяці я, можна сказати, займався польовими дослідженнями порушень прав людини, права на свободу від катувань і ще багатьох інших різних прав.
Протягом перших кількох тижнів поміж допитами ми сиділи в камері — 24 людини на 22 місця. Загалом це був навіть непоганий показник, бо в інших камерах було тісніше.
На другий-третій день я згадав одне своє бажання — заповітне, яке було зі мною ще до повномасштабного вторгнення. Я прагнув знайти час і простір для подумати: на чому взагалі я будую свою діяльність, що для мене основне й пріоритетне — і щоб мене під час цих роздумів не відволікали.
Словом, я хотів поміркувати про фундаментальні речі — але, звісно, не планував це робити у російському полоні. Що ж, подумав я, треба було сформувати конкретніший запит.
Тоді я почав думати про ті речі, з якими ми мали справу щодня: насильство, біль і страх. Це була атмосфера, в якій ми жили — і за якийсь час я зрозумів, що раніше трактував поняття насильства неправильно.
Про насильство
Для мене насильство було концептом, пов’язаним з іншою людиною — з тим, аби завдати шкоди, болю, зламати чи поранити.
У полоні я побачив, що насильство — це передусім про перетворення людини на предмет. Коли створюєш атмосферу і ситуацію, в якій ти з людиною можеш робити все, що завгодно. Що ти їй скажеш або до чого змусиш, те вона і робитиме. Якщо захочеш, вона стане на розтяжку. Якщо захочеш, буде відтискатися чи присідати, поки не знепритомніє. Захочеш — буде співати російський гімн. Або навпаки, не говоритиме нічого.
Перетворення людини на ляльку, і фактично дегуманізація — оце і є насильство. Якщо раптом цей предмет починає виявляти якісь ознаки агентності, власну волю чи бажання — тоді включається механізм завдання шкоди. І це передусім створення атмосфери страху.
Про страх і смерть
Для мене страх — це було передусім очікування та передчуття болю.
Коли сидиш у камері та чуєш, як наближаються до твоєї камери, як відчиняються двері сусідніх, як людей виганяють, змушують відтискатися, присідати, б’ють, заганяють назад, — і все це підходить ближче, ближче, ближче.
Ще нічого не почалося і ти не знаєш, що буде з тобою чи з твоїми співкамерниками. Але ти дивишся на них і на себе — і розумієш, що ви сидите, паралізовані страхом. Це передчуття, що буде боляче. Боляче буде фізично, але боляче буде і ментально — тебе зараз перетворять на предмет і ти робитимеш те, що скажуть.
Біль — це сигнал про те, що до тебе наблизилась смерть, що вона стала на кілька кроків ближче.
Я раптом зрозумів, що вся ця атмосфера полону, ця машина, всередині якої ми перебували, — це все маніпуляція смертю. Смерть — це те, за допомогою чого вас знелюднюють.
Людяність надзвичайно пов'язана зі свободою обирати, з можливістю власної агентності, з можливістю власної дії. Якщо немає свободи, людяності не буде. Навіть якщо людина виглядає як людина, навіть якщо всередині вона себе усвідомлює людиною, вона повною мірою людиною не є.
Про допити як роботу
Нас допитували росіяни — і ми для них були просто роботою. Якщо місцеві колаборанти інколи ставились емоційно, хтось випромінював ненависть, а дехто навіть тихенько співчував, то росіяни переважно ставилися до нас просто як до роботи. Для них ми були тими самими предметами, які треба змусити підписати те, що треба, сказати те, що треба, коли треба, а потім, коли треба, мовчати.
Вони могли давати нам цигарки, а могли бити нас по печінці. Або робити спершу одне, а потім інше. Але навіть щодо того, хто давав цигарки, я розумів, що якщо завтра треба буде, він мене поламає, навіть не замислюючись.
Про місцевих, які йшли воювати на боці Росії
У колонії, вже після мого засудження, ми сиділи змішано: пів сотні засуджених українських військових, незаконно утримувані цивільні та ще кілька сотень людей, засуджених за кримінальні злочини. Були й професійні кримінальники, і просто ті, хто опинились не в тому місці, не в той час, не в тій компанії, не в тому стані.
У якийсь момент із колонії почали забирати людей — добровільно, на “СВО”, укомплектовувати підрозділи із засуджених. Парадокс полягав у тому, що переважна більшість із них були місцевими — і вони зазвичай мали з нами, українськими полоненими, досить хороші стосунки. І мали такі аж до вечора перед відправленням.
Я питав: “Чому ви туди йдете?”
Загалом я і так розумів, чому. Наприклад, коли брали молодого “закладчика” (поширювача незаконних психоактивних речовин через інтернет-магазин) 20+ років, якому дали 15 років, і потім поставили перед вибором — або гнити тут, або йти на “СВО”, отримати купу грошей і всяке таке, то люди робили цей вибір.
Були й ті, хто казали, що не хочуть брати в цьому участь.
Ті, хто погоджувався, говорили про власну долю — виживуть/не виживуть. Якось я сказав одному щось на кшталт: “Ти постійно говориш про те, чи ти виживеш, чи тебе не вб'ють, але чи турбує тебе те, що, можливо, тобі доведеться вбивати — людей, які тобі нічого не зробили? І ти будеш вбивати, перебуваючи на абсолютно очевидному неправильному боці цієї війни”. Він відповів, що ні, йому це зовсім не цікаво, і він не несе за це відповідальності.
Це була розмова, яка потім в тих чи інших формах повторювалась. Ці люди не відчували власної відповідальності за те, у чому вони збиралися брати участь. Тому що вони, як самі казали, не мали на перебіг подій жодного впливу. “Ми все одно нічого не вирішуємо”, — казали вони.
Про державу як фундамент
“Нічого поміняти не можна”.
“Вони там все одно зроблять так, як їм треба”.
“Наша справа – мовчати й слухати. І тоді, можливо, нас не будуть бити, і, можливо, навіть будуть годувати”.
“Ми не можемо нічого змінити”.
“Влада все одно все вирішить сама”.
“Держава – це основне, а людина – це витратний матеріал”.
Це ті фрази, які в різних варіаціях я чув і від деяких охоронців, і від людей, які прожили понад 10 років в окупації.
Це картина “русского мира”. У цій картині держава – це основа і фундамент, а людина – похідне від держави.
Коли нас змушували співати гімн Росії, я пропонував своїм співкамерникам, українським військовополоненим, подумати про його текст. Він весь про державу та батьківщину — він цим просотаний. Про людину є лише один пасаж: "широкий простор для мечты и для жизни грядущие нам открывают года" — це про те, що колись буде добре, але потім.
І далі: “нам силу даёт наша верность отчизне, так было, так есть и так будет всегда!”. Тобто не держава сильна, тому що ми їй віддані, а ми сильні, поки ми лояльні до держави. Щойно ми припиняємо бути лояльними — все, ми безсилі, ми не можемо нічого. Держава – це джерело, а ми – це похідне.
У цьому був, мабуть, найбільш фундаментальний конфлікт світоглядів, з яким ми зіткнулися в полоні. Ми намагалися пояснити, що в нас все трошки не так, а навпаки. У нас основне — це людина, а держава — це інструмент.
І ні, не “вони” вирішують, як “їм” треба, а ми вирішимо, як треба нам. Якщо вони будуть не згодні, то відчують, що це означає. Росіянам це взагалі не налазило на голову. Вони просто не зрозуміли.
Про відповідальність і свободу
У колонії я натрапив на малесеньку збірку творів Антуана де Сент-Екзюпері, і перечитав її — зокрема, есей “Лист до заручника”. Цей текст був адресований другові автора, який жив тоді на окупованій нацистами території, а Сент-Екзюпері вже воював проти нацистів.
У цьому творі він написав:
“В наших матеріальних потребах нас могла б задовольнити і тоталітарна тиранія. Але ми не худоба, призначена на відгодівлю. Нам мало процвітання й вигод. Для нас, вихованих у дусі поваги до людини, так багато важать прості зустрічі, що обертаються іноді в дивовижні свята.
Повага до людини! Повага до людини! Ось пробний камінь! Коли нацист поважає тільки того, хто на нього схожий, він поважає лиш самого себе. Відкидаючи творчі суперечності, він знищує всяку надію на перетворення людини й на тисячу років замість людини утверджує робота в мурашнику. Порядок задля порядку нівечить людину, позбавляючи її основного дару — перетворювати світ і саму себе. Життя творить порядок, проте порядок життя не творить”.
Я читав це — і в мене було враження, що читаю власні думки, тільки дуже класно викладені.
Повага до людини — це те, що неможливе без свободи. Свободи обирати передусім свої подальші шлях, варіанти відповідей на виклики, стратегії поведінки та реакції.
Свобода є невіддільною від відповідальності, тому що відповідальність — це про відповідь. Про те, яку відповідь ти даєш на питання, чому зробив так або не зробив нічого.
Бездіяльність тягне за собою таку саму міру відповідальності. Чому, який сенс у твоїй дії або у її відсутності?
Коли ми робимо вибір, з ним йде і відповідальність, її неможливо уникнути.
У цьому для мене полягає підлість “русского міра”. Це угода з дияволом. Він приходить і каже тобі: “Віддай свою свободу, а я заберу в тебе відповідальність”. Але це ― обман, як і завжди у диявола. Він забирає свободу, а відповідальність залишається.
У концепції “русского міра” є ще й інші “плюшки”. Один із моїх співв’язнів-кримінальників якось сказав: “Я понимаю, что мы живём в говне. В Лугандонии мы живём в говне. И наши дети будут жить в говне. Но мы всё равно ничего менять не можем. Зато я принадлежу к такой мощи — матушке России, которую вокруг все боятся, а значит уважают”.
Я сказав на це, що повага і страх — це різні речі, іноді діаметрально протилежні. Якщо бояться — це не означає, що поважають. Мавпу з гранатою теж бояться.
Він не знайшов що відповісти й перевів розмову на іншу тему. Це була класична реакція.
У Росії ти гвинтик державної машини — і отримуєш від цього певну сатисфакцію, тому що співвідносиш себе з більшим сенсом, ніж ти сам. Якщо твоя свобода і відповідальність начебто відсутні, якщо ти не думаєш про те, аби створювати завтрашній світ, тобі залишається просто тащитися від більшого, ніж ти. Від того, що ти належиш до величезної державної машини.
Про демократію в умовах війни
Перша книга, яка з'явилася у мене в СІЗО абсолютно випадково, через кілька місяців ув’язнення — Новий Заповіт і Псалтир. Я перечитав його, мабуть, разів 15, бо більше не було чого читати. Перечитуючи, я щоразу відкривав щось нове. І згадуючи десять заповідей, раптом зрозумів, що, мабуть, найбільш недооцінена заповідь — це заборона ідолопоклонства.
Фактично, це заборона того, аби люди зробили своїми руками щось, а потім цьому чомусь почали вклонятися і приносити жертви. Для мене російська держава – про це.
Держава, яка починалася як механізм регулювання співжиття, як інструмент, врешті напилася крові, проголосила себе такою, яка існує окремо від людей, і почала вимагати людських жертв.
І люди, які прийшли до нас зі зброєю, ці людські жертви радо їй приносять. І при цьому начебто абсолютно не несуть за це відповідальності, бо переклали її на державу.
Ця держава поставила їх в умови, де в них не було свободи. І вони з цим погодились.
Парадоксальним чином інструменти ― зокрема, наші наглядачі ― перетворювали інших людей, тобто нас, на інструменти.
У цьому картина “русского мира”, який інструменталізує, дегуманізує людей. Але це не означає, що ці люди позбавляються відповідальності.
Тому для мене особливо важливо те, що ми робимо зараз: захищаємо себе на фронті, працюємо в тилу з нашими спільнотами, виходимо на протести і бережемо простір права і свободи. У тому, що ми робимо, відчувається агентність. Нам важливо постійно рефлексувати, чому ми робимо те, що робимо, чи це наш усвідомлений вибір, і чи ми в цьому утримуємо повагу до людини.
Про пошуки власного сенсу
У полоні я перевідкрив для себе Віктора Франкла (*австрійський психіатр і лікар-психотерапевт, автор книги «Людина в пошуках сенсу. Психолог у концтаборі» — книги 1946 року, яку автор написав на власному досвіді від перебування в нацистському концентраційному таборі під час Другої світової війни).
Ті, у кого був сенс жити далі, ментально почувалися набагато цілісніше. Тим, хто починали це втрачати, було важче.
По-різному, але майже у всіх сенс стосувався інших людей. Для мене було надзвичайно важливо знати, що про мене пам'ятають. У всіх у полоні бувають моменти депресії та емоційного занепаду. А мені пощастило — у мене не було жодної хвилини, коли я мав би сумнів, що про мене пам'ятають. Я просто поклав всю надію на своїх рідних, на своїх любих людей, на своїх колег, на своїх друзів.
У мене була така вправа, якою я займався спершу інтуїтивно, а потім почав робити свідомо. Я згадував людей, з якими зустрівся у своєму житті. Згадував ситуації, погляд, усмішку.
І в якийсь момент стало очевидним, що я всіх не згадаю. Їх так багато. Я почувався в цей момент абсолютно щасливим, що мені пощастило зустріти таку величезну кількість прекрасних людей. І я просто на них поклав всю свою надію.
Я розумів, що те, що я є, ким я є, що я думаю, як я формулюю те, що я думаю, — цим я завдячую іншим людям. Своєю мовою я завдячую іншим людям. Тим, хто жили до мене, і тим, хто живуть одночасно зі мною. І зрештою, потім я став вільним завдяки іншим людям.
Моя свобода – це не свобода від інших людей, це свобода завдяки їм.
Ну і тут, власне, є любов. Любов – це максимальне прийняття іншого. Це як казати «я хочу, щоб ти був» або «хочу, щоб ти була». Це таке максимальне ствердження іншого в бутті. Це не емоція, це дія. Це дія, спрямована на ствердження інших в їхньому бутті. І це мій сенс.
Відповідно, ненависть – це не бажання знищити, це відмова в існуванні. Мовляв, я взагалі хочу, щоб тебе не було — ніколи, щоб на твоєму місці була дірка.
Бачите, скільки в мене доморощеної філософії за два роки й чотири місяці з’явилося.
Про свободу
Ігор Козловський (*український філософ та релігієзнавець, який пройшов російський полон) говорив, що свобода до полону відрізняється від свободи після полону. До полону її сприймають як належне — вона як повітря, просто є.
Свобода після полону — це найвища цінність. Найвища після любові, пише він. І це те, що треба оберігати.
Ця теза дуже допомогла мені в адвокаційних поїздках Євросоюзом. Я казав деяким західноєвропейцям: ви вважаєте, що свобода – це те, що просто завжди є і буде, але часом свободу треба плекати, охороняти, обороняти й захищати.
Якщо ви будете думати, що свобода буде завжди, знайдуться ті, хто доведуть, що це не так. Але вже буде пізно.