У часи широкомасштабної війни та відновлення соціальний захист залишається одним із найважливіших, але часто ігнорованих стовпів стійкості. Від догляду за дітьми та літніми людьми до підтримки людей з інвалідністю та ветеран_ів – ці послуги визначають, чи зможуть громади функціонувати, адаптуватися та відновлюватися. Цей текст пояснює, чому інвестиції у соціальний захист є ключовими для побудови сильного та інклюзивного майбутнього.
Триваюче широкомасштабне вторгнення Росії продовжує змінювати всі аспекти життя в Україні — від безпеки та енергопостачання до охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення. На тлі постійного руйнування, вимушеного переміщення населення та економічних труднощів питання відновлення вже не обмежується лише відбудовою інфраструктури чи відновленням економіки. Йдеться також про відновлення соціальної тканини: забезпечення громад, сімей і окремих людей системами підтримки та догляду, необхідними для виживання та зцілення.
У цьому контексті зміцнення системи догляду в Україні стає питанням національної безпеки та стійкості. Стійке та інклюзивне відновлення потребує, щоб держава інвестувала не лише в житло, школи та лікарні, а й у людей, які створюють послуги, часто непомітні для більшості, але критично важливі для системи: соціальних працівників, медичних сестер, доглядальників і жінок, які надають щоденну підтримку своїм родинам в умовах повномасштабного вторгнення.
Чотири українські експертки – соціологині, дослідниці та практикині – зібралися у Берліні на круглий стіл, організований Київським Діалогом, щоб обговорити один із найменш помітних, але надзвичайно важливих аспектів відновлення України: соціальний захист. Модераторкою заходу була Галина Котлюк, координаторка програми у Київському офісі Фонду Генріха Бьолля. У розмові взяли участь:
- Олена Стрельник, старша наукова співробітниця Інституту соціології НАН України та дослідниця Центру східноєвропейських та міжнародних досліджень (ZOiS);
- Оксана Дутчак, заступниця директора Центру соціальних та трудових досліджень;
- Оксана Коляда, керівниця ГО «Простір можливостей» та колишня міністерка у справах ветеранів України.
Разом вони обговорили глибокі виклики, з якими стикається система догляду в Україні: від гендерного тягаря неоплачуваної доглядової праці та постійного недооцінювання професій у сфері догляду до нагальної потреби у доступних паліативних послугах і комплексній реінтеграції ветеранів. У країні, де догляд за дітьми, людьми похилого віку, людьми з інвалідністю та ветеранами залишається критично недофінансованим на тлі зростаючих потреб під час війни, обговорення підкреслило, що соціальний захист — не другорядне питання, а основа стійкого відновлення України. Нижче наведено ключові тези та висновки дискусії.
Оксана Дутчак зазначила, що в основі проблеми лежать ієрархії догляду: на першому місці охорона здоров’я, далі освіта (включно з дошкільною) та паліативна допомога, тоді як соціальні послуги опинилися на самому низу. Незважаючи на численні проблеми з низькими зарплатами та важкими умовами праці в усіх державних секторах догляду, така ієрархія залишає тих, хто працює у соціальному захисті – медичних сестер, соціальних працівни_ць і доглядальни_ць – з великим навантаженням, найменшою оплатою та обмеженим визнанням. Багато професіонал_ок, особливо у прифронтових містах, залишають свої посади, що ще більше збільшує тягар для тих, хто залишається.
Без покращення умов праці, стабільного фінансування та системної реформи ризик краху цих життєво важливих послуг загрожує стійкості громад і національному відновленню.
Ще однією серйозною проблемою є недостатній розвиток системи паліативної допомоги. Доступ до таких послуг обмежений, а нестача кваліфікованих спеціаліст_ок робить гідний догляд наприкінці життя недоступним для більшої частини населення. Спостерігаються значні регіональні відмінності: найкращі технології та ресурси соціального захисту зосереджені у великих містах, залишаючи сільські та постраждалі від війни райони без належної підтримки. Розширення догляду на рівні громад та забезпечення довгострокових державних інвестицій є життєво важливими для відновлення гідності та якості життя пацієнтів і їхніх родин.
Криза у сфері догляду глибоко пов’язана з гендерною нерівністю. Жінки виконують переважну частку неоплачуваної доглядової роботи: виховують дітей, підтримують літніх родичів або доглядають за пораненими партнерами, які повертаються з фронту. Обмежена доступність інституційних форм підтримки збільшує тягар для жінок у секторі догляду, що призводить до виснаження, фінансових труднощів і посилення гендерної нерівності. Олена Стрельник підкреслила, що політичне поняття «інвестиції в майбутнє» створює певну ієрархію важливості доглядових потреб. На першому місці опиняються ті, хто безпосередньо сприяє військовим зусиллям або «інвестує в майбутнє». Через це дуже складно відстоювати права груп, потреби яких не вписуються у такі логіки, наприклад літніх людей та їхніх родинних доглядальни_ць.
Стійке відновлення вимагає визнання доглядової роботи як спільної соціальної відповідальності, а не приватного обов’язку.
Війна зробила ці структурні слабкості болісно помітними. Забезпечення одночасно безпеки та догляду стало неможливим балансуванням для багатьох громад. Проте догляд невіддільний від оборони: здатність суспільства протистояти та відновлюватися після травм залежить від сили його соціальної інфраструктури.
Турбота про людей означає зміцнення стійкості та підтримку тих, хто підтримує повсякденне життя попри руйнування та втрати.
Одним із найнагальніших аспектів є реінтеграція ветеранів, на що особливо наголосила Оксана Коляда. Україна незабаром матиме близько 2 млн нинішніх та майбутніх ветеранів та ветеранок, включно з 377 тис. молодих людей віком 18–35 років, які складатимуть значну частину українського ринку праці. Вони разом із родинами потребуватимуть довготривалої соціальної, психологічної та економічної підтримки. Місцеві органи влади часто не мають можливості надавати такі послуги.
Можливі рішення включають кейс-менеджерів для ветеран_ів, які координують індивідуальну підтримку в різних установах, та громaдські хаби для ветеранів, що надають психологічну, юридичну та працевлаштувальну допомогу – кроки, які вже впроваджені в Україні для зміцнення системи.
Ветеранські хаби, громадські центри, що працюють у численних регіонах України, забезпечують простір для отримання різноманітних послуг ветеран_ами та їхніми сім’ями, а також участі у житті громади. Їхня діяльність включає психологічне консультування, юридичну допомогу, програми розвитку кар’єри та професійної перепідготовки. Багато хабів пропонують спортивні заняття та фізичну реабілітацію, жіночі клуби, бізнес-інкубатори для ветеран_ів-підприєм_ців та мобільні команди допомоги для тих, хто не може відвідати центр особисто. Вони часто організовують регіональні навчальні центри, дозвіллєві заходи для ветеранів, ветеранок та їхніх дітей, а також здійснюють моніторинг, аналітику та адвокаційні кампанії для захисту прав ветеранів та ветеранок і покращення впровадження політик підтримки в життя.
Ці хаби вже працюють у 16 регіонах України. Разом кейс-менеджмент і розширення ветеранських хабів означають значний зсув до більш цілісної, громадоорієнтованої моделі підтримки ветеран_ок, яка визнає їх не лише як отримувач_ок послуг, а й як невід’ємних учасників стійкості та довгострокового відновлення України. Ці зусилля потрібно масштабувати, забезпечити фінансування та інтегрувати у ширшу стратегію, яка розглядає ветеранів та ветеранок не як пасивних отримувач_ів допомоги, а як ключову складову людського капіталу України.
У підсумку соціальний захист не є другорядним питанням у відновленні України, він є його основою. Суспільство не може відбудовуватися на ослаблених соціальних системах або виснажених доглядальни_цях. Зміцнення інфраструктури догляду, забезпечення справедливих умов праці, перерозподіл відповідальності між державою та сім’єю та інвестиції у благополуччя тих, хто доглядає за іншими, є необхідними для створення стійкої України – здатної не лише вижити під час війни, а й підтримувати життя після неї.