Стаття
Чорнобиль запустив громадянський рух — і заклав основу екологічної залученості в Україні, яка триває донині. Ця пам’ять чітко показує: наслідки потенційного пошкодження ядерних об’єктів під час війни є реальними, а не абстрактними.
«Доля України була вирішена Чорнобильською катастрофою. Бо після неї почалося відтерпання українського суспільства від багато десятилітнього, від заморозливого для нації страху. Ми перестали боятись. »
– Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса та філософиня
Чорнобильська трагедія змінила світ і сформувала сучасну історію України. Від катастрофи безпосередньо постраждали сотні тисяч людей: від ліквідаторів (працівників аварійно-рятувальних служб та очищення території) та їхніх сімей, які несуть у своїх серцях історії та спогади; до мешканців Полісся, які були вимушені переселитись і чиї домівки залишилися покинутими, зруйнованими або вкритими радіоактивним пилом; до всіх тих, хто отримав проблеми зі здоров’ям, пов’язаних із найбільшим у світі відомим викидом радіоактивних речовин у природне середовище.
Однак одним із найважливіших наслідків катастрофи стала її роль у прискоренні розпаду Радянської імперії. Адже українці збунтувалися. Чорнобиль став поштовхом до зародження українського екологічного руху, який, як на пізньорадянські часи, набув значних масштабів і перетворився на ширший рух громадянського суспільства за демократію та незалежність.
Сьогодні у світі часто говорять про стійкість українців. Ті, хто знає Україну, розуміють, яку важливу роль відіграє її громадянське суспільство і відігравало протягом десятиліть, у підтримці цієї стійкості. Цей текст доповнює цю історію часто забутою деталлю, показуючи, як обставини трагедії сформували покоління активних українських громадських лідерів та лідерок та організацій.
Спираючись на детальне інтерв’ю з екоактивістом та виконавчим директором громадської організації «Екодія» Олексієм Пасюком, а також на історичні дослідження та сучасні спостереження, ми ставимо два запитання. По-перше: що зберіглося від українського екологічного громадянського суспільства, яке сформувалося після Чорнобиля, сорок років по тому? По-друге: чи докорінно змінив Чорнобиль те, як українці сприймають ядерний ризик під час нинішньої війни? Щоб відповісти на обидва питання, ми простежимо хід подій від Чорнобиля до сьогодення.
1. Основоположний шок Чорнобиля. Як приховування правди та екологічні побоювання перетворилися на політичний інструмент.
Єдина альтернатива тим атомним станціям – це народний рух України»,
– Іван Драч, український поет, сценарист та політичний діяч, з установчого з’їзду Народного Руху України 1988 р.
Чорнобиль став і екологічною катастрофою, і політичним зламом. Як зазначає Олександр Зінченко у книзі «Як українці зруйнували імперію зла», атомна катастрофа спричинила ланцюгову реакцію суспільних настроїв, яка подолала десятиліття страху. Приховуючи масштаби Чорнобильської катастрофи та навіть проводячи паради 1 травня 1986 року замість того, щоб поставити на перше місце безпеку населення, радянська влада підірвала довіру громадськості та посилила сумніви щодо безпеки атомної енергетики. Зінченко пише, що радіація лякала більше, ніж КДБ, і що екологічні гасла незабаром перетворилися на політичні вимоги щодо плюралізму, суверенітету та правди. Мітинги, що починалися зі слів «Ні майбутнім Чорнобилям!», переросли у ранні структури «Руху» – рушійної сили, яка згодом просунула Україну до незалежності.
У грудні 1987 року письменник і лікар Юрій Щербак разом із колегами-однодумцями заснував «Зелений світ» – першу екологічну організацію в Україні, щоб протистояти планам будівництва нових атомних електростанцій на території країни. Ранній екологічний рух, зокрема «Зелений світ», мав унікальну силу: він міг критикувати загальну радянську політику, якщо офіційним обґрунтуванням були екологічні міркування. «Вони, здавалося, не ставили під сумнів СРСР, – зазначає Олексій Пасюк, – але могли вказати на те, що було зроблено погано». У цих щілинах дозволеної критики зародилася демократична культура.
Потім 26 квітня 1988 року Український культурологічний клуб, перша неурядова організація в республіці, організував у Києві меморіальний мітинг. Кульмінацією руху стала демонстрація, влаштована 13 листопада 1988 року організацією «Зелений світ», коли десятки тисяч людей зібралися біля Республіканського стадіону (нині НСК «Олімпійський» у Києві) під гаслами від «Ні новим реакторам» до «Ні радянській імперії!». Програма поєднувала екологічні, економічні та інші вимоги. За кілька тижнів було офіційно засновано Народний Рух України (Рух). Як пізніше зазначив український поет Іван Драч, «Чорнобиль був стимулятором усіх демократичних процесів в Україні». Ліквідатори вимагали справедливості. Дисиденти та діячі культури висловлювалися публічно. Радянська монополія на істину почала руйнуватися.
Для багатьох активістів постчорнобильської епохи, зокрема й для Пасюка, ця катастрофа мала особистий характер. «У 1986 році нас евакуювали з Києва. У моїй сім’ї були проблеми зі щитовидною залозою», – згадує він. Він чітко пам’ятає заборону пересуватися містом, щоб не підіймати радіоактивний пил. Проте він зазначає, що, як і багато молодих українців кінця 1980-х – початку 1990-х років, спочатку він розглядав атомну енергетику як символ технологічного прогресу та доказ того, що Радянський Союз мав науку світового рівня. Лише згодом, коли він отримав доступ до незалежної інформації через екологічні групи, він повністю зрозумів системні провали безпеки та політичні маніпуляції, що ховалися за офіційною версією подій.
2. Поява політичного зеленого руху, екологічних мереж та коаліцій в Україні
Відмова України від ядерної зброї в 1990-х стала стратегічною перемогою, що врятувала країну від авторитаризму. [...] По Росії видно, що робить збереження ядерної зброї з країною із слабкою демократією.»
– Євген Глібовицький, український інтелектуал, член Несторівської групи, гендиректор Інституту фронтиру
Ранній екологічний рух в Україні перетворив обурення з приводу Чорнобиля на потужну громадянську силу, яка підірвала легітимність комуністичного режиму та сприяла прискоренню розпаду Радянського Союзу. Під час історичного референдуму в грудні 1991 року 90% українських виборців висловилися за незалежність. Однак незалежність супроводжувалася глибокою економічною кризою та необхідністю подолати наслідки Чорнобильської катастрофи, яка спричинила прямі збитки на мільярди доларів.
Олексій Пасюк згадує, що в перші роки незалежності уряд готував таємний указ про створення замкнутого ядерного циклу в Україні з метою налагодження власного виробництва ядерного палива. Це фактично відкрило б шлях до можливого виробництва ядерної зброї. Реалізація цієї ідеї була б надзвичайно складною з політичної точки зору, оскільки суперечила б загальній світовій тенденції до роззброєння.
У цьому контексті рішення, яке згодом було закріплено в Будапештському меморандумі, на той час здавалося логічним: «Усі вважали, що тенденція йде до ядерного роззброєння, і з огляду на це озброювати когось не мало особливого сенсу». Водночас Пасюк зазначає, що свою роль відіграли й економічні реалії 1990-х років: Україна певний час отримувала від Росії безкоштовне ядерне паливо в обмін на відмову від ядерного статусу. Це допомогло зберегти атомні електростанції в робочому стані в умовах економічного спаду. Мало хто був готовий відмовитися від того, що забезпечувало стабільне електропостачання.
У цих умовах роззброєння, економічних труднощів та тривалої залежності від атомної енергетики екологічний активізм переорієнтувався на інституційний розвиток, що також відкрило шлях для партійної політики та більш стійких громадських мереж.
В 1990 році була заснована Партія зелених України. У центрі її програми було «перетворення України на без’ядерну зону». Перший лідер партії та засновник «Зеленого світу» Юрій Щербак називав програму партії породженою Чорнобилем і наголошував, що партія народжена «мужньою рішучістю боротися з атомною смертю». Пік популярності партії припав на 1998 рік: вона подолала виборчий бар’єр, набравши понад 1,4 мільйона голосів, отримала 19 депутатських мандатів в уряді, пробула там один чотирирічний термін, але не змогла відновити своє представництво у наступних скликаннях.
У 1990-х роках основні кампанії зеленого руху країни були зосереджені на двох ключових напрямках: вимога остаточного закриття Чорнобильської АЕС та запобігання будівництву нових атомних реакторів. Поки українське керівництво узгоджувало з міжнародною спільнотою закриття Чорнобиля, воно намагалося залучити нові інвестиції із проханням побудувати нові енергетичні потужності. Ця логіка була закладена в Меморандум про порозуміння 1995 року між Україною, ЄС та G7, які пообіцяли підтримку країні у забезпеченні компенсаційних енергетичних проєктів. Громадянське суспільство активно взаємодіяло з місцевими громадами, національними та міжнародними зацікавленими сторонами, наголошуючи на технічних ризиках, економічній недоцільності та вразливості про єктних рішень радянської епохи.
Останнє десятиліття ХХ століття ознаменувалося інституціоналізацією українського екологічного руху. Поряд із «Зеленим світом» та «Партією зелених» з’являлися нові ініціативи, які вчилися взаємодіяти зі ЗМІ, парламентом та міжнародними партнерами. Національному екологічному центру України (НЕЦУ), мережі Bankwatch Network, Greenpeace, Екоклубу, «МАМА-86» та низці місцевих груп вдалося розробити спільну тактику, узгодити позицію на зустрічах з міжнародними фінансовими інституціями та створити місцеві осередки по всій країні.
Ця співпраця мала не лише організаційний, а й освітній вимір. Українські активісти отримували консультації від європейських колег, які мали багаторічний досвід проведення громадських кампаній та співпраці з міжнародними банками розвитку. Для молодого українського громадянського суспільства це означало перехід від спонтанних протестів до процедурної адвокації: робота з документами, дотримання термінів, вимоги до органів регулювання та економічні розрахунки.
3. Після закриття Чорнобильської АЕС: від антиядерного руху до питань клімату та безпеки
Офіційне закриття Чорнобильської АЕС у 2000 році не поклало край боротьбі країни з наслідками катастрофи. Ані держава, ані громадянське суспільство не могли вважати це питання вирішеним. Водночас, як зазначає Олексій Пасюк, українське суспільство значною мірою зберігало у своїй свідомості межу між самою катастрофою та атомною енергетикою як галуззю:
До України залишався інтерес у зв’язку з Чорнобилем. Україна й надалі демонструвала, що наслідки були значними, і для багатьох це стало трагедією. Однак важливо зазначити, що існувала чітка межа між проблемами Чорнобиля та атомною енергетикою як такою.
Це розмежування вплинуло як на суспільний дискурс, так і на державну політику. Для громадських організацій пріоритети змістилися у бік більш складних технічних та довгострокових завдань. Що стосується самого Чорнобиля, то постала необхідність стабілізувати старіючу конструкцію саркофагу, збудувати нову захисну оболонку (конфайнмент) та розбудувати інфраструктуру для утилізації відпрацьованого палива та радіоактивних відходів. Ці завдання вимагали постійного контролю за якістю інженерних робіт, підзвітністю підрядників та прозорістю витрат, особливо з огляду на роль міжнародних механізмів фінансування.
Водночас на порядку денному стояло питання про будівництво нових об’єктів атомної енергетики. Україна вела переговори з Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР) щодо підтримки завершення будівництва на Хмельницькій АЕС (енергоблок №2) та Рівненській АЕС (енергоблок №4).
Попри спроби громадських організацій відмовити ЄБРР від прийняття рішення про фінансову підтримку проєкту, банк був близький до того, щоб погодитися надати кредит із дотриманням низки умов. Раптово президент Леонід Кучма оголосив, що кредит від ЄБРР не потрібен, посилаючись на надмірні вимоги банку. Як згадує Пасюк, справжньою причиною була обіцянка Росії надати підтримку та обладнання для будівництва. У результаті блоки були введені в експлуатацію у 2004 році за рахунок внутрішніх фінансових ресурсів.
На тлі цих подій антиядерний рух у своїй ранній, масовій формі зникав і змінювався. Екологічні організації продовжували порушувати питання атомної енергетики, але вже без мобілізації масштабу 1980-х і 1990-х років. Натомість у 2000-х роках почало формуватися нове обличчя екологічного громадянського суспільства. Була помітна міжнародна підтримка громадських організацій, проводились великі спільні заходи, і навіть попри місцевий характер більшості організацій існувала справжня готовність об’єднуватися для роботи над складними питаннями. Водночас у русі відбулися певні структурні зміни: наприкінці 1990-х років Greenpeace закрив своє українське представництво та переглянув свою міжнародну стратегію, змістивши акцент з атомної енергетики на боротьбу зі зміною клімату. Ця світова тенденція поступово переорієнтувала й український сектор.
Екологічний активізм дедалі більше зміщувався від антиядерної тематики до ширшого порядку денного, що охоплював питання екології, клімату та енергетики. Громадські організації почали займатися такими проблемами, як ринок електроенергії, енергоефективність, відновлювані джерела енергії, загальний вплив промисловості, а також екологічні наслідки інфраструктурних проєктів, таких як будівництво гідроакумулюючих електростанцій та нових ліній електропередач. Згодом кліматичні ініціативи та участь у міжнародних процесах і кампаніях інтегрували Україну в світову мережу боротьби зі зміною клімату. У результаті антиядерне питання перестало бути основним фокусом руху і стало лише однією зі складових ширшої дискусії про майбутнє енергетичного сектору України, його безпеку та належний енергетичний перехід.
4. Як громадські організації працюють над темою Чорнобиля сьогодні
У 2010-х роках екологічні організації, такі як Національний екологічний центр України, знову звернули свою увагу на безпеку атомної енергетики, цього разу в контексті продовження терміну експлуатації застарілих реакторів радянської епохи. Спільно з фахівцями вони задокументували критичні ситуації на окремих енергоблоках і намагалися привернути увагу органу ядерного регулювання (Держатомрегулювання України) до ризиків, пов’язаних із продовженням терміну експлуатації обладнання, розрахованого на зовсім інші часові рамки. Хоча регулятор, ймовірно, врахував деякі зауваження, на прийняття рішень значний вплив мав політичний тиск. Залежність України від російських ядерних технологій та палива, а також транзит європейського відпрацьованого ядерного палива через Україну до Росії також викликали додаткове занепокоєння, особливо після вторгнення Росії в Україну у 2014 році.
З початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році знову постали давні ядерні загрози. До них належать присутність росіян в Чорнобильській зоні відчуження, окупація Запорізької АЕС (найбільшої атомної електростанції в Європі) та постійні обстріли ядерної енергетичної інфраструктури України. Водночас ядерні ризики стали невід’ємною частиною загальної боротьби України за виживання. Як наслідок, громадянське суспільство зараз діє в принципово іншому середовищі, ніж кілька десятиліть тому, зосереджуючись насамперед на забезпеченні енергопостачання, безпеці та притягненні агресора до відповідальності за його незаконні дії. У цьому контексті Greenpeace повернувся в Україну та офіційно відновив роботу свого офісу, започаткувавши оновлену та більш активну комунікацію щодо ядерних загроз крізь призму війни.
Незважаючи на ці заходи, через сорок років після Чорнобиля антиядерний рух у його первісному вигляді практично зник. Як пояснює Пасюк, для мобілізації необхідне відчуття безпосередньої загрози, тоді як продовження терміну експлуатації реакторів або повсякденні проблеми галузі не викликають у людей відчуття, що «треба діяти негайно». Українці схильні думати: «якщо станція працює, нехай працює», і важко залучити нових активістів до питань, що вимагають складних технічних пояснень, тривалого аналізу та не дають швидких результатів. Нові покоління екоактивістів, як правило, приходять переважно зі сфер охорони природи, лісового господарства, водних ресурсів або біорізноманіття; ті, хто бажає працювати над ширшими системними питаннями, протягом останніх кількох десятиліть здебільшого обирали кліматичний рух, а не антиядерний.
Наслідки Чорнобильської катастрофи залишаються значними, але вони радше визначають рамки чутливості, ніж диктують порядок денний. Для деяких українців спогади про аварію – це особистий досвід, пов’язаний із сімейними історіями, евакуаціями, хворобами та втратами. Для школярів та молоді це скоріше урок історії, подія, про яку пишуть у підручниках. Проте саме ця історична пам’ять дозволяє наочно продемонструвати, що потенційні наслідки ядерної аварії – це не абстракція.
За словами Пасюка, як і раніше, надзвичайно важливо сформувати чітке бачення майбутнього атомної енергетики та енергетичної системи в цілому: коли саме має бути виведений з експлуатації кожен реактор, з яких коштів фінансуватиметься цей процес і які енергетичні рішення замінять зношені реактори. Наразі таких планів не існує. На виведення з експлуатації виділяється недостатньо коштів, а чіткої стратегії заміни атомних енергоблоків немає. Тому головне завдання полягає не лише у збалансуванні потреб країни в електроенергії та ризиків для безпеки, а й у розробці реалістичного, послідовного та безпечного шляху енергетичної трансформації – шляху, який не може спиратися на нескінченне продовження терміну експлуатації реакторів радянської епохи.
Висновки
Що зберіглося від постчорнобильського екологічно спрямованого громадянського суспільства України 40 років по тому?
Через чотири десятиліття після катастрофи масовий антиядерний рух, який колись сприяв підриву радянської влади, зазнав значних змін. Рух, що виник одразу після Чорнобильської катастрофи, заклав основи міцної громадянської інфраструктури: громадські організації, спостерігачі, місцеві мережі та навички адвокації, які й досі визначають розвиток екологічного сектору України.
Хоча явно антиядерна тема вже не відіграє домінуючої ролі, її спадщина зберігається у вигляді міцної культури громадського контролю, технічної експертизи та здатності об’єднуватися в коаліції для вирішення складних питань, таких як енергетична та кліматична політика. Те, що залишилося, – це вже не той самий рух, який заповнював вулиці наприкінці 1980-х років, а зріле, професіоналізоване громадянське суспільство, коріння якого в Чорнобилі й досі визначає його пильність, інституційну пам’ять та чутливість до екологічних ризиків.
Чи змінив досвід Чорнобиля докорінно уявлення українців про ядерну небезпеку під час нинішньої війни?
Чорнобиль глибоко вплинув на уявлення українців про ядерну небезпеку. З одного боку, більшість українців сьогодні розрізняють катастрофу 1986 року та атомну енергетику як галузь: переважна більшість населення сприймає атомну енергетику як небезпечний, але корисний ресурс. З іншого боку, пам’ять про Чорнобиль є яскравим орієнтиром, завдяки якому наслідки ядерної аварії здаються реальними, а не абстрактними. Цей історичний досвід впливає на суспільну свідомість під час поточної війни, особливо з огляду на окупацію Росією Запорізької АЕС та російську військову активність поблизу інших ядерних об’єктів.
Ядерний ризик розглядається крізь призму широкого розуміння безпеки: геополітичні ризики, спричинені війною та енергетичною залежністю, проблеми охорони довкілля, вразливість старих реакторів радянської епохи, відсутність довгострокових планів виведення з експлуатації атомних електростанцій. Чорнобиль не зробив українців одностайно противниками атомної енергетики, але сформував у них стійке усвідомлення ядерної небезпеки. Останнє формує очікування щодо відповідальності держави, незалежності регуляторних органів та необхідності чіткого й безпечного енергетичного переходу як у воєнний час, так і після нього.