Як виникає та виживає спільність. Рефлексують алумні Зеленої 2026

Час читання: 13 хвилин
Стаття

Темою цьогорічної Зеленої академії була «Крихка спільність». Вона народилася із потреби нашої команди з’ясувати, що втримує людей разом і що загрожує цим зв’язкам. За кілька місяців після літньої школи, коли досвід спільного думання настоявся, учасниці й учасники Зеленої поділилися своєю оптикою на це екзистенційне, але дуже буденне явище. Ми попросили їх розповісти, серед кого вони почуваються своїми: як виникла ця близькість, на чому тримається довіра і від чого вона потерпає. Відповіді окреслюють різні способи бути разом — і показують, яких щоденних зусиль потребує ця близькість.

Групове фото учасниць та учасників зеленої

Завдяки чому ми впізнаємо своїх 

Ганна Усова — освітня консультантка, дослідниця освітніх стратегій родин та організаційного розвитку освітніх закладів. Коли її чоловік готувався піти до війська, їй радили знайти спільноту дружин військових. Тоді вона говорила про це з усмішкою і, як сама згадує, дещо зверхньо. Більшу частину життя її коло формувалося навколо професійної ідентичності: біологи, університетські колеги, освітяни. У цих середовищах було комфортно: можна було скаржитися на зрозумілі всім речі й після року без зустрічей розмовляти так, ніби бачилися вчора.

«Щось змінилось за рік після початку повномасштабного вторгнення. Професійні спільноти, навіть менші — в межах однієї організації, — стали дробитися залежно від наявного досвіду та менших категорій, до яких себе відносили люди. Власне, "досвід" став новим критерієм, за яким формувалися спільноти», — згадує Ганна.

Для Ганни таким досвідом стало чекання на чоловіка з війська. Спільнота дружин військових, потребу в якій вона спершу сприймала скептично, за рік стала великою опорою. Вони познайомилися на зустрічі волонтерського фонду, домовилися кудись сходити й поступово почали ділитися своїми історіями.

«Наша невелика групка, яка збиралась ніби з попсових приводів типу сходити в кіно, насправді була колом тих, кому не треба пояснювати, що з тобою відбувається. Можна починати речення з середини, й інші підхоплять. Можна взагалі мовчати, і це теж буде зрозуміло», — ділиться Ганна.

Вони могли не погоджуватися з рішеннями чи поглядами одна одної. Важливо було, що ніхто не заперечував значущості досвіду, який їх об’єднав. Саме його визнання Ганна вважає основою цього зв’язку. Довіру в спільнотах вона досліджує і у своїй дисертації, пов’язаній з освітою.

«І наразі мені здається, що саме створення поля досвіду — розказаного, показаного чи прожитого — будує основу для створення спільноти»

Поліна Ліміна
Поліна Ліміна. Директорка INSCIENCE

Про потребу бути серед людей, які розуміють твій досвід, говорить і Поліна Ліміна, директорка INSCIENCE: 

«Для мене стало важливим, щоб люди поряд поділяли спільний контекст: розуміли стан проживання серед війни. Тому я помічаю, що з кожним роком мені все важче спілкуватися на глибокому рівні з людьми, які живуть поза цим контекстом».

Спільнотою, у якій Поліна найбільше почувається своєю, вона називає команду INSCIENCE, де працює з 2022 року. Тут відчуття належності поступово складалося зі щоденної взаємодії.

«Найбільше на це відчуття впливають спільні цінності, які нас об’єднують: це і про політичні погляди, і ставлення до доказовості й важливості науки, і проактивну проукраїнську позицію, і емпатійне ставлення до людей навколо. На другому місці для мене — спільний гумор, бо він нам допомагає багато що переживати разом».

Мар'яна Хала
Мар’яни Хала, Сountry Manager в Darkstar, членкиня ГО «Аеророзвідка»

У відповіді Мар’яни Хали (Сountry Manager в Darkstar, членкиня ГО «Аеророзвідка») є схоже відчуття: серед своїх не потрібно щоразу обґрунтовувати те, що для тебе важливе.

«Відчуття “серед своїх” виникає тоді, коли не потрібно доводити, чому те, що ти робиш, — важливе, бо люди поруч це вже розуміють».

До спільної справи й цінностей Мар’яна додає відповідальність. Для неї важливо, щоб люди виконували обіцянки й чесно говорили про труднощі. Належність тут передбачає певні очікування одне від одного: як ми працюємо разом, чи можемо покластися на домовленості, і що робимо, коли хтось не справляється.

Для Андрія Бабкіна, військовослужбовця, співзасновника й голови правління ГО «Гра в довгу», найближчими спільнотами є військові загалом і його бригада зокрема. 

«У війську відчуття спільності дає передусім справа, яку ми робимо. Друге — це спільний, дуже непростий і конкретний вибір. Навіть ті, кого мобілізували не з власної ініціативи, потім починають сприймати це як свій вибір: залишитися. Третє — це культура, яку ми поділяємо — навіть дрібні елементи поведінки, міні-ритуали та спільні успіхи»

Іванна Слободянюк
Іванна Слободянюк (по центру) та Андрій Бабкін

Коли ми починаємо довіряти
Коли Іванна Слободянюк, документалістка та засновниця "FELIX production", розбила свій ноутбук, вона запитала в соцмережах, де його можна відремонтувати. Друзі-військові запропонували їй свої, а наступного дня один із товаришів надіслав їй макбук. Іншим разом, коли вона поверталася з відрядження з валізами — своїми й колег, — товариш знайшов посеред робочого дня час зустріти її під дощем. Допоміг із речами, випили кави, — і повернувся до роботи.

Іванна створює кіно про військових, знає їхні історії про втрати, любов, дружбу й моменти, коли вони прощалися з життям: «Вони довіряють мені свої переживання, а я їм свої. Це щось на кшталт родинного зв’язку, на рівні емоцій, що ти не можеш пояснити простими словами. Я дуже ціную цей зв’язок. Довіра будується там, де не шукаєте користі, де ви просто щирі та чесні. І спільнота військових та ветеранів дуже це відуває. У мене класні цивільні друзі, але військові — це зовсім інше відчуття абсолютного сприйняття і допомоги в необхідний момент».

Мар’яна Хала теж описує довіру через вчинки: готовність брати відповідальність, виконувати обіцянки, допомагати у складні моменти й бути чесними, навіть коли це незручно.

«Довіра для мене формується через дії, а не слова. Особливо ціную, якщо людина не зникає і не йде в мовчанку, коли стає складно чи вона не стягує».

Для Поліни Ліміної довіра пов’язана з можливістю бути вразливою й просити про допомогу:

«Мені важливо не боятися проявити слабкість у спільноті. Знати, що мене приймуть і зрозуміють у погані дні та періоди».

Андрій Бабкін зауважує: довіра може сильно різнитися між тиловими та бойовими спеціальностями: «Коли люди опиняються в частій і сильній загрозі життю й проживають її разом, це, напевно, один із найсильніших моментів народження довіри і спільності. Але я не можу говорити про це об'єктивно, бо моя спеціальність більш тилова. Хоч я часто буваю близько до фронту, своїх побратимів більше відчуваю як колег по роботі. Єдине, що відрізняє моє відчуття від звичайної спільності з колегами, — це те, що ми виконуємо благородну місію. Тому назвати один момент, коли я прямо відчув “можу довіряти”, важко».

У нинішньому підрозділі Андрій поки не має близьких друзів. Він поважає колег, до багатьох відчуває симпатію, а спільність із ними описує як колегіальну. Із кількома побратимами й посестрами з попереднього підрозділу вони подружилися. Довіра в цих стосунках, за його словами, виникає так само, як у будь-якій дружбі: ділишся особистим, розповідаєш про свою слабкість, отримуєш підтримку й зустрічаєш таку саму відкритість у відповідь.

Як війна змінила наші запити до спільноти

До повномасштабного вторгнення Поліна Ліміна простіше сприймала перебування в дещо токсичних чи надто конкурентних спільнотах. Тепер їй важливо, щоб коло людей було простором підтримки.

«Зараз у мене немає на це ресурсу. Це відбирає надто багато сил, які в сьогоднішніх умовах важко відновлювати. Ще для мене стало важливим, щоб люди поряд поділяли спільний контекст: розуміли стан проживання серед війни. Тому я помічаю, що з кожним роком мені все важче спілкуватися на глибокому рівні з людьми, які живуть поза цим контекстом».

Мар’яна Хала теж говорить про зміну своїх потреб: спільноти стали для неї місцем, де можна отримувати підтримку й самій на когось спиратися:

«Водночас спільноти стали для мене місцем, де можна не тільки віддавати свої сили й досвід, а й отримувати підтримку. Дуже цінно знаходити в спільнотах людей, які точно тебе вивезуть. Думаю, за інших обставин багато людей, з якими мене об’єднала війна, могли б ніколи не зустрітися в моєму житті», — пояснює вона.

До повномасштабного вторгнення Андрій Бабкін міг уявити себе серед людей, які реконструюють фентезі чи аніме й просто граються. Тепер у такому колі він відчував би себе надто відірваним від реальності.

«Мені хочеться від спільноти відчуття, що ми робимо щось важливе і корисне. У мирному житті це теж, мабуть, могло б бути вимогою, але тоді я значно легше уявляв себе в розважальній, несерйозній, навіть сюрреалістичній спільноті».

Війна також чіткіше окреслила для нього межі належності. Андрій не готовий залишатися у спільноті, яка нормалізує ухилення від мобілізації, дезертирство чи шкоду Силам оборони.

«Я не зміг би більше довіряти цій спільноті й бути її частиною, якби в ній толерувалося агресивне ставлення до ТЦК або непідтримка необхідності мобілізації та продовження війни за виживання та незалежність держави».

У війську Андрій відкрив для себе ще одну, раніше неочевидну спільноту — чоловічу. Це коло людей, які довго вимушено перебувають разом: ділять побут і робочі завдання, разом їдять та відпочивають. 

«Про такі спільноти є багато стереотипів: типова поведінка, теми для розмов, загальний вайб. І вони не безпідставні. Але є й неочевидне. Такі вимушені чоловічі «капсули» іноді призводять до нової глибини. Статистично чоловікам традиційно гірше дається вміння вибудовувати чуттєві, довірливі, щирі й емпатичні контакти одне з одним. У мирному житті стереотипні моделі поведінки в чоловічих компаніях часто заважають глибшим стосункам. А спільний досвід довгого вимушеного перебування в одній такій капсулі допомагає ці стосунки прокачати. Принаймні так сталося в моєму маленькому підрозділі, і мені було дуже цікаво за цим спостерігати».

Для Іванни Слободянюк зміна кола спілкування була частиною ширшої трансформації: змінилися її діяльність, друзі та вона сама. Прийняття цих змін, за її словами, потребувало часу:

«Людей, яких мені пощастило зустріти, я би ніколи не зустріла за інших обставин. Ми би точно не перетнулись, бо настільки різними були наші діяльності й навіть країни. Але сьогодні ми є одне в одного, і це найкраще, що могло статись».

Коли суперечності — червона лінія, а коли жовта

Неофіційне гасло бігової спільноти Андрія Бабкіна — «Бути добру!». Самого Андрія воно зараз тригерить: під час повномасштабної війни звучить надто наївно і, можливо, навіть інфантильно.

«Саме повномасштабна війна показує, що без активних дій не можна покладатися на те, що все буде добре. Іноді для того, щоб було добре, треба дуже багато роботи. Тому абстрактне “бути добру” для мене порожній звук. У такій ситуації, як ця, коли я не погоджуюся, я шукаю те, що в нас спільне. Поки це не переходить кордони, які для мене принципові».

У війську ж суперечності та протиріччя переживаються просто — рамка спільноти настільки жорстка, що не сиплеться, навіть коли люди розходяться в поглядах, розповідає Андрій:

«Крім того, кожен із нас зацікавлений доходити компромісів і зберігати повагу всередині. При такому зв'язку працювати легше й ефективніше, і почуваєшся психологічно комфортніше. У моєму маленькому підрозділі з семи людей розбіжності, як правило, зводяться до жарту. Або люди стараються привести все до того, що ми все одно одне одного поважаємо і любимо».

Іванна згадує, що їй нещодавно сказав товариш: «Характер у тебе складний і я не завжди погоджуюсь із твоїми діями. Але добрішої людини я ще не зустрічав». 

«І у цьому прихований весь сенс дорослих стосунків. Ви можете бути різними, думати інакше, мати власне бачення, але ви не засуджуєте одне одного, а даєте людині право бути собою. І якщо потрібно — зробити власні помилки, або навпаки, помилитись самому і визнати це».

Мар’яна Хала теж вважає можливість дискутувати й водночас чути інших ознакою зрілості стосунків: «Якщо починаються обідки, зникають повага, відповідальність і готовність до діалогу — це вже привід переглянути сенс цих стосунків і спільноти в цілому».

Поліна Ліміна наголошує на необхідності говорити, навіть якщо розмова може призвести до конфлікту. Це, каже, проста відповідь, але непроста реалізація.

«Не варто боятися, що станеться конфлікт. І коли він стається, по-справжньому слухати іншу сторону — і в разі чого мати силу визнати правоту людини. Звісно, у всіх є свої червоні лінії, тому спільнота — це динамічне середовище».

Поліна спокійно ставиться до того, що зв’язки у спільноті змінюються. У певний момент людина може більше не хотіти залишатися її частиною, а спільнота — помітити, що хтось впливає на неї деструктивно. І в цю мить важливо чесно сісти й усе обговорити.

«І це не лише про те, що людина може не поділяти вашу мету чи цінності. А й про те, що ви просто не співпали характерами, темпом чи вайбом. Тож я без трагедії сприймаю трансформацію зв’язків у спільноті — це природний процес».

Привіт! Пам’ятаєш, я з Зеленої

На Зеленій учасниці й учасники говорили про спільність і водночас пробували (свідомо чи несвідомо) будувати її між собою — у дискусіях, спільному побуті, знайомствах. За кілька місяців ми запитали, що із цього досвіду залишилося з ними й після повернення до своїх справ.

«На Зеленій вдалося закласти фундамент спільноти. Ми шерили якусь частину свого досвіду, створювали сплетення думок і розгортали їх разом, проживали якісь усвідовлення разом. Перевірочна ситуація: от хтось з Зеленої потребує мого включення в свої процеси, він пише в месенджері "Привіт, пам'ятаєш, я з Зеленої" — і це звучить як пароль. Думаю, що щодо досвіду Зеленої я сама собі трохи заздрю. Мені хотілося б навчитись будувати такі сплетення-спільноти, а тут вдалось прям пережити-прожити. Шикарно.

Цікаво, що конкретно це ком'юніті, яке склалося на цьогорічній Зеленій, не те, щоб прям дуже близьке до мого досвіду. Ми навіть не дуже активно перетинаємось в діяльності. Але зберігається прикольне відчуття "тривожної валізки людей". Якщо буде потрібно, мені тепер є до кого звернутися», — Ганна Усова, випускниця Зеленої 2026.

Ганна Усова
Ганна Усова (друга зліва на фото)

«Мені сподобалося перебування на Зеленій і люди на ній. Деякі наші дискусії мене зачепили, і я потім обговорювала їх вже зі своїми друзями чи обмірковувала сама з собою. Я не можу сказати, що це прям щось глобально змінило в мені або в моєму розумінні спільноти, але окремі моменти верифікувало чи підважило», — Поліна Ліміна, випускниця Зеленої 2026.

«Змінилось моє ставлення до себе. Я повернулась з розумінням, що не лише мені складно, що інші теж шукають, думають, зневірюються і рухаються далі. Коли ти сам, тобі здається, що тонеш лише ти. Гризеш себе, вимагаєш від себе більшого, заганяєш в кут. А потім зустрічаєш своїх і розумієш, що бути слабким — нормально. Що ми переживаємо велику ріку власного болю, але попри це — паралельно створюємо далі. Ми працюємо, підтримуємо зв'язок. Я прийняла той факт, що ми не можемо все контролювати, інколи треба відпускати і просто довіряти людині поруч, колезі, другу, світу, обставинам. Зелена показала мені безпечний простір, в якому можна бути собою. В якому тебе не засудять, в якому є емпатія і повага до чужого болю. Дала розуміння, що треба відпускати те, що не працює і не боятись зробити паузу, трансформуватись. Зелена показала, ким я є і ким я хочу бути. Показала наскільки я виснажена і втомлена, і що треба дбати про себе і відпочивати. Що кожен з нас має багато люті, любові та втоми. І так, після Зеленої я більше довіряю людям і більше відпускаю контроль», — Іванна Слободянюк, випускниця Зеленої 2026.

«З досвіду “Зеленої” я винесла розуміння, що спільнота не виникає автоматично навколо спільної мети чи організації. Її потрібно свідомо будувати — через довіру, горизонтальні зв’язки, обмін досвідом і можливість кожного бути залученим. Спільнота — це шлях, який ти не просто йдеш поряд з кимось, але ви ще і продукуєте і видаєте якісь результати вашої спільної взаємодії», — Мар’яна Хала, випускниця Зеленої 2026.

«З цьогорічної Зеленої зі мною залишилися контакти і люди. Ми вже не раз спілкувалися і зустрічалися з кимось після літньої школи. А те, як я будую довіру й бачу спільність, я побачив там на прикладі майже соціального експерименту. Досить різні люди за темпераментом, характером, бекграундом, багажем знань і досвіду плили в одному «човні». Попри різні інтереси в певні моменти, вони зберігали в цьому човні рівновагу. Це цікавий досвід. Його, в принципі, можна екстраполювати на все суспільство, де підтримувати цю рівновагу значно складніше, бо людей значно більше. Але це було чудове тренування», — Андрій Бабкін, випускник Зеленої 2026.