"Пам'ять як поле змагань" - "Україна Модерна" (№4 (15), 2009)
Як суспільства забувають
Пам’ять нині є однією з найпопулярніших тем історичних, соціологічних, культурологічних, філософських досліджень. Ми живемо у часі моди на пам’ять і водночас у часі щоразу очевиднішого і масштабнішого забування*. Переконання в тому, що «історія нічого не вчить», а минуле варто «залишити позаду», парадоксально співіснують з розквітом комеморативних практик, гучним відзначенням чергових річниць і гарячковим пам’ятникотворенням. Причому новозведені пам’ятники стрімко стають часткою минулого, а не нагадуванням про нього.
Саме в атмосфері сумніву і відчуття зникнення традиції постав блискучий інтелектуальний проєкт П’єра Нора «Місця пам’яті», результатом якого були томи з різних царин французької культури, що виходили друком від 1984 до 1992 року. Нора визначив «місце пам’яті»** (lieu de mémoire) як «кожну матеріяльну або ідеальну смислову одиницю, яка з людської волі чи з плином часу перетворилася на символічну спадщину, що її пам’ятає певна спільнота». Згодом він визнав, що зредаґовані ним томи самі стали таким «місцем пам’яті».
Протягом останніх років наукову і популярну літературу опанувала тематика «воєн пам’яті» та «воєн поєднання». Однією з основних тем розмаїтих конференцій і дискусій стали пошуки можливостей написання «спільних» історій на рівні двосторонніх взаємин, на рівні загально европейському, а то й глобальному. Розмірковування про пам’ять не могли не стати також приводом для розмови про забуття. Зокрема, проєкт Нора чи не найдужче критикували за забуття («винесення за рамки») в його оповіді певних аспектів французької історії, як-от постаті Наполеона Бонапарта і традицій бонапартизму.
Пам’ять стала предметом історичних студій. І одночасно історик опинився у новій ситуації стосунків з суспільством. Щоразу більше науковців стають авторами підручників, членами міжурядових комісій з написання «спільної» історії чи просто державними службовцями (досить згадати Інститути національної пам’яті). Майже остаточно втративши роль «вчителя нації» чи «провідника мас», історик раптово опинився у становищі лікаря суспільних хвороб, який має до діла з «правильними» і «неправильними» пам’ятями і може впливати на кшталт ідентифікацій не тільки його співгромадян, а й міжнародної спільноти.
Ризикнувши присвятити число «України Модерної» темі пам’яті, ми прагнули показатиможливості дискусії у цій ділянці гуманітарних наук, хотіли надати голос представникам різних дисциплін та різних методологічних шкіл, створити внутрішньо діялогічний том. Цей том нової «України Модерної» особливий. У ньому співіснують наукові розвідки й есеїстичні роздуми. Чимала частина матеріялів – це тексти доповідей, виголошених на міжнародній науковій конференції «Геополітика, примирення та пам’ять», що відбулася 5–6 грудня 2008 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Співорганізаторами конференції були Посольство Республіки Польща та Посольство Франції в Україні, які також фінансували переклади статтей до цього тому. Пропонуючи до уваги публікації польських і французьких науковців, нам ішлося, зокрема, про ширше представлення українській авдиторії різних способів і стилів писання про пам’ять у сучасній інтелектуальній атмосфері.
Проблему стилю, сподіваємося, вдалося загострити у книжковому форумі, де кілька критиків обговорюють провокативну книжку амери канського історика Омера Бартова про стан єврейських пам’яток у сучасній Галичині. А також у новій рубриці, яка відтепер стане реґулярною, під назвою «Небезстороння думка». У цій рубриці ми публікуватимемо статті найвідоміших сучасних інтелектуалів, що пропонують новаторські підходи до різних методологічних проблем. Піонером цієї рубрики став текст нідерландського теоретика історіографії Франкліна Анкерсміта «Постмодерністська “приватизація” минулого».
Запрошуємо до читання і продовження розмови про пам’ять у наступних числах УМ. Зміст можна знайти у PDF-додатку даної статті.
_____________________________________________________
* Редакція УМ з приємністю визнає вплив міркувань і метафористики Тоні Джадта на цей вступ до тому і відсилає до його есею: Judt T. À la recherché du temps perdu: France and Its Pasts // Judt T. Reaprraisals. Reflections on the Forgotten Twentieth Century. New York, 2008. P. 196–218.
** Хоча вислів «місце пам’яті» уже певною мірою утвердився в українській мові, його важко визнати цілком адекватним французькому ориґіналові. Слово «місце» занадто тяжіє до просторово-географічного обмеження поняття, хоча Нора йшлося також про пісні, події (як-от «Тур де Франс»), книжки тощо. Тому, можливо, доречніше було би казати про «обшари», «простори» чи «сфери» пам’яті. В англійському перекладі вибраних місць з багатотомника за редакцією Нора вжито поняття «Realms of Memory», а не пласке «places»: Realms of Memory: The Construction of the French Past. New York, 1998.
Андрій Портнов, Володимир Маслійчук