Як працювати з усною історією під час війни, яка триває?
Цей текст – моя перша спроба почати писати про усну історію під час війни. На початку березня я вимушена була поїхати з Харкова. З науковиці, яка більшу частину професійного життя досліджувала усну історію Другої світової війни, я сама стала свідком війни. Потерпілою. Травмованою. Тією, хто пережила втрату. Я набула особистого досвіду, який до війни був сферою моїх наукових зацікавлень: досвіду війни, втрати і втечі.
Як працювати з усною історією під час війни, яка триває?
Я не пропонуватиму остаточних відповідей, бо їх ще нема. На них потрібен час. Але та швидкість, з якою наукова і громадська спільноти почали реалізовувати усноісторичні проекти про досвід війни, змушує мене висловлювати побоювання, артикулювати обмеження, проговорювати тупики і пастки методу усної історії “тут і зараз”.
Мої сумніви стосуються, у першу чергу, усних історій переселенців та біженців. З ким ми будемо проводити інтерв’ю, де будемо шукати співрозмовників та як записуватимемо їхні спогади? Перш ніж відповідати на це питання, варто зрозуміти, яка мета цього дослідження крім того, що люди хочуть говорити, а ми, своєю чергою, хочемо зберегти пам’ять, поки вона є свіжою та позбавленою нашарувань часу та подальших інтепретацій. Подія, про яку говорять сучасні свідки, ще триває. Її зараз складно відокремити від контекстів і вона невідомо коли закінчиться. Невідомо, якими будуть її подальші історичні інтерпретації. Все це має назву “усної історії незавершеного минулого”. Це застереження не заперечує проєктів, заснованих на інтерв’юванні свідків нещодавніх подій. Варто на початку визначити та сформулювати, “історію” чого саме ми досліджуємо.
Певні сумніви в тому, що робимо саме усну історію, виникають у мене і тоді, коли йдеться про терапевтичний ефект слухання свідків сучасної війни. Не всі, хто записує сьогодні інтерв’ю, вміють слухати саме терапевтично, адже ми не фахові психологи. Дехто з дослідників запрошують до своїх команд професійних психологів, які допомагають розробити питальник для самих записів. Але що думають наші співрозмовники і оповідачі про присутність у проєкті фахівця психолога? “Я не божевільна, я в своєму розумі, я не потребую психолога!” – такою була реакція оповідачки з іншої війни та іншої країни, про що нещодавно розповів мені колега, який так само стримано ставиться до масових інтерв’ювань під час війни. Ми маємо проінформувати наших оповідачів не тільки про сам проект, але і про склад команди, а от чи свідомі ми того, наскільки наявність психолога вплине на зміст інтерв’ю? Чи не є це прихованою, не бажаною і не навмисною, але все одно стигматизацією наших оповідачів? Чи всі вони у майбутньому будуть з приємністю пригадувати цей епізод свого життя?
Базова вимога усного історика — не нашкодити оповідачеві.
Як питати про згоду на інтерв’ю, якщо саме лише прохання про спогади про бомбардування, наприклад, може викликати повторний страх і стрес? Чи ми мусимо йти назустріч, відповідати на бажання свідків говорити і розказувати? Як казала одна моя колега – “я буду записувати, допоки люди будуть хотіти розповідати”. Це, звісно, надзвичайно важливо, але що в цьому випадку виступає метою дослідження та який стосунок така співпраця зі свідками має до усної історії? Адже усна історія – не терапія і ніколи нею не була, в основі цього напряму — фахове документування.
Як варто архівувати та використовувати записані свідчення? Чи всі мають достатньо вмінь та ресурсів для безпечного зберігання записаних усних історій? Хто і як матиме доступ до цих історій? Чи не потраплять вони до рук нечистоплотних колег? Чи не скористується з них ворог? Чи буде відповідальним за це усний історик?
Поряд із архівуванням та регулюванням доступу до усних історій постає також питання, як використовувати записані інтерв’ю. Це варто врегулювати ще на етапі розробки проекту. Що ми плануємо робити з цими записами в подальшому (звісно, якщо ми не писали інтерв’ю заради самого процесу запису)? Як ми плануємо інтерпретувати історії, записані з людьми, які щойно пережили чи ще переживають травму? Що саме в цих історіях нас цікавить саме як усних істориків, а не психологів, антропологів, соціологів чи фольклористів?
За яким принципом ми взагалі будемо обирати історії трагедій для їхньої подальшої презентації? Що будемо робити з тими, зміст яких буде, м’яко кажучи, не є конвенційним поточній ситуації, нашим уподобанням, загальній етиці тощо? Обиратимемо найбільш гучні та шокуючі історії, залишаючі в тіні менш яскраві?
Базове завдання усного історика тут залишається незмінним: не нашкодити, не завдати додаткового болю, не образити. Як це робити в інтерв’ю з людьми, які перебувають у стані продовжуваної травми, ми знаємо ще дуже мало. Методик проведення усноісторичних досліджень під час війн, криз та екстраординарних ситуацій наразі дуже мало. Але те, що вже напрацьовано українськими дослідниками, може стати у великій нагоді для пошуку відповідей. Йдеться про найновішу збірку статей фахівців, які використовують у своїй роботі методику інтерв’ювання для вивчення історії та культури України ХХ та ХХІ століть. Роботи цих фахівців допоможуть зрозуміти усну історію як мистецтво балансу і взаємодії та практики її використання як методу дослідження “незавершеного минулого”. А також познайомлять з можливостями усної історії при студіюванні як кризових та поворотних, так і рутинних щоденних подій історії нашої країни минулого століття.