Валентина Бєлякова, голова Жіночого енергетичного клубу України
Катерина Приймак, голова руху «Ветеранка», ветеранка, військова медичка
Оксана Потапова, дослідниця, правозахисниця, активістка жіночого руху
Галина Котлюк, координаторка програми «Гендерна демократія» у Фонді ім. Гайнріха Бьолля, бюро Київ-Україна
Анна Антоніна Лисяк, менеджерка проектів в Україні та координаторка з гендерних питань у Східній та Південно-Східній Європі у Фонді ім. Гайнріха Бьолля в Берліні
Повномасштабне військове вторгнення Росії в Україну у всіх його вимірах має величезний вплив на всіх громадян і громадянок, які проживають у країні. Безпосередня військова загроза обстрілів, нестабільність енергопостачання та всіх аспектів життя, включаючи соціальне забезпечення, інфраструктуру, охорону здоров'я та добробут - і це лише деякі з проблем - стали частиною повсякденного життя для всіх українців та українок, 3,7 мільйони з яких стали внутрішньо переміщеними особами, а 6 мільйонів шукають притулку в країнах ЄС. Фінансовий тягар відновлення України величезний: за спільною оцінкою уряду України, Світового банку, Європейської Комісії та Організації Об'єднаних Націй станом на 31 грудня 2024 року, загальна вартість реконструкції та відновлення оцінюється в 524 мільярди доларів США протягом наступного десятиліття. Ця цифра приблизно у 2,8 рази перевищує прогнозований номінальний ВВП України на 2024 рік.
Перед обличчям таких руйнувань шлях до відновлення України та забезпечення тривалого миру вимагає не лише військово-політичних рішень, але й зосередження на безпеці людини, справедливості та соціальній стійкості. Питання можливого справедливого миру та безпеки для України має вирішуватися комплексно та інклюзивно, із застосуванням цілісного феміністичного підходу, який охоплює всі аспекти державної безпеки та добробуту всіх людей.
У рамках Форуму НУО КСЖ69 у Нью-Йорку Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні у співпраці з Берлінським офісом провели публічну дискусію з феміністичними експертками та активістками з України, щоб розглянути це питання з трьох різних точок зору: оборонних стратегій, енергетичної безпеки та участі громадянського суспільства у спротиві та безпеці людини. Висвітлюючи голоси тих, хто безпосередньо працює в Україні та регіоні, захід створив простір для обговорення плюралістичного бачення миру і безпеки в Україні та у всьому регіоні Східної Європи. Нижче наводиться короткий виклад основних питань, що обговорювалися.
Модернізація Збройних Сил України як феміністичне питання
З 2014 року українська армія зазнала величезних змін. Однією з важливих віх цієї трансформації стало офіційне залучення жінок до виконання бойових завдань. З 2016 року жінкам дозволили служити в Збройних Силах України на посадах комбатанток, отримавши рівний доступ до військових посад, які раніше були обмежені. Станом на вересень 2024 року до лав Збройних Сил України зараховано близько 68 000 жінок, з яких понад 48 000 проходять службу як військовослужбовці та близько 5 000 служать в зонах бойових дій. «Хоча ці зміни знаменують собою значний прогрес у Збройних Силах України, все ще є місце для подальшого розвитку та протидії методам і поведінці успадкованим з радянських часів, які все ще широко розповсюджені», - каже Катерина Приймак, голова українського Жіночого Ветеранського Руху. Вона наголошує на необхідності постійних реформ, які б супроводжували зростаючу «фемінізацію» армії, забезпечуючи відповідність структурних змін зростаючій присутності жінок у ЗСУ.
Інтеграція безпілотних технологій ще більше розширила можливості для жінок в українській армії.
Жінки все частіше приєднуються до добровольчих мобільних підрозділів, відповідальних за збиття російських безпілотників, які тероризують українське цивільне населення та енергетичну інфраструктуру. Така участь не лише посилює обороноздатність країни, але й дає жінкам можливість виконувати ролі, які традиційно виконували чоловіки.
Впровадження реформ і робота з новими технологіями набагато краще сприймається людьми, які починають свою службу в армії – і це та необхідна зміна мислення, потрібна для подальшого розвитку.
Більше жінок-лідерок для енергетичної безпеки
Енергетична безпека - це національна безпека, і будь-яка атака на енергетичну інфраструктуру має прямий вплив на економіку країни та на всіх громадян і громадянок. «Вони хочуть знищити дух людей, тому що не можна нормально жити, коли у тебе немає електрики, коли у тебе немає тепла в будинку і ти не знаєш, що буде завтра», - каже Валентина Бєлякова, голова Жіночого енергетичного клубу України. Будь-яка атака на енергетичну інфраструктуру має прямий вплив на здоров'я та стійкість українців та українок.
Необхідно більше інвестицій у відновлювану енергетику не лише в Україні, а й в усій Європі, щоб підвищити безпеку в цій сфері.
Відключення електроенергії має особливий вплив на осіб, які займаються доглядовою працею, більшість з яких є жінками, оскільки вони стикаються з проблемою догляду за дітьми та іншими членами сім'ї у складних обставинах. Їхнє бачення має вирішальне значення для розуміння потреб вразливих груп населення у короткостроковому та довгостроковому відновленні та майбутнього країни з точки зору «зелених» джерел енергії. Саме тому більше жінок повинні займати керівні посади в секторі енергетичної безпеки. Жіночий енергетичний клуб України є платформою, яка сприяє цьому розвитку в країні: жінки обмінюються досвідом, проводять навчання та підтримують жінок у їхньому професійному розвитку. Крім того, Валентина Бєлякова наголосила на нагальній потребі у створенні мереж, які б сприяли збільшенню участі жінок на ринку праці та підтримували їх у виконанні своїх обов'язків. Це могло б стати адекватним підходом до протидії міграції кваліфікованих працівників з країни.
Феміністичні низові ініціативи як основа громадянського суспільства
В умовах безпрецедентної кризи, спричиненої повномасштабним вторгненням, понад 75% організацій громадянського суспільства, які виконували різні функції до 2022 року, переорієнтувалися або розширили свою діяльність, включивши до неї гуманітарне реагування, евакуацію та підтримку вразливих груп, що постраждали від вторгнення. Особливо це стосується феміністичних та жіночих правозахисних організацій, які взяли на себе більшу частину підтримки вразливих груп, включаючи надання притулків переміщеним громадам, підтримку вцілілих від сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, вцілілих від гендерно зумовленого насильства та багато іншого, -- зазначає Оксана Потапова, українська феміністична активістка.
Адаптація до реалій воєнного часу також означала відволікання ресурсів від роботи у сфері гендерної рівності на нагальні гуманітарні потреби. Деякі активістки почали висловлювати занепокоєння щодо сталості роботи з гендерної рівності, особливо в тих випадках, коли гуманітарний фокус залишався домінуючим для жіночих правозахисних організацій і призводив до вигорання та виснаження.
Українське громадянське суспільство - зокрема жіночі правозахисні організації - не відрізняється від жіночих рухів в інших країнах, які, як відомо, беруть на себе роль реагування на кризу та подальшу роботу з надання допомоги, часто дублюючи або замінюючи роль і функції неурядових організацій (НУО) та громадських рухів. Феміністичні та ЛГБТКІ+-спільноти особливо часто розглядаються як об'єкти соціального відтворення через їхні численні функції: представлення інтересів спільнот, задоволення їхніх потреб, надання основних послуг та догляду. Однак їхня складна роль і комплексні потреби найчастіше залишаються поза увагою тих, хто надає їм фінансування. Визнання роботи, яку феміністичні та квір-організації продовжують виконувати в умовах кризи, означає забезпечення належної підтримки та фінансування їхньої діяльності. Це також означає, що голоси цих суб'єктів мають бути включені в усі розмови про відновлення, мир і безпеку під час і після війни.
Справедливий мир і безпека в контексті феміністичних підходів
Безпеку і мир необхідно розуміти ширше і включати в питання про те, як фемінізм пов'язаний з війною. У зв'язку з цим Оксана Потапова звертається до концепції континууму насильства, розробленої феміністкою в рамках феміністичної теорії миру і безпеки, яка пропонує комплексний підхід до розуміння цих переплетених тем. На відміну від більш класичних теорій миру і війни, які розглядають «мир» як протилежність «війні» або «насильству», ця концепція забезпечує основу для розуміння того, що насильство переживається маргіналізованими особами і громадами у більш складний спосіб. Воно характеризується різними формами і проявляється в часі, часто починаючи задовго до застосування сили. Воно включає різні форми гендерного, расового та інших видів насильства і дискримінації, які проявляються вдома, в установах і громадських місцях, і в сукупності формують суспільство, яке стає все більш небезпечним для маргіналізованих груп. На прикладі гомофобної та мізогіністичної політики та риторики Путіна, що передували вторгненню росії в Україну, феміністичний підхід встановлює зв'язок між посиленням такої політики всередині держави та зростаючими ризиками мілітаризованого насильства, що слідують за нею. Таким чином, вони припускають, що досягнення стійкого миру та соціальної згуртованості тісно пов'язане із забезпеченням гендерних свобод та рівності для всіх.
Гендерна рівність і безпека не лише взаємозалежні, але й визначають те, як люди реагують на конфлікт і війну. Ця динаміка особливо помітна в Україні, де багато феміністок та ЛГБТКІ+ осіб заявили про себе, активно долучившись до захисту своєї країни. Приєднуючись до армії, вони не лише демонструють, що здатні виконувати різні ролі в цій сфері, але й заявляють, що світ, за який вони борються, - це світ, де до їхніх прав ставляться серйозно і поважають їхні права.
Водночас, ми маємо зіткнутися з парадоксом, що наразі Україна потребує зброї для боротьби проти несправедливого вторгнення, що добре сформульовано у феміністичному маніфесті «Право на опір», який є до болю актуальним і через три роки після його публікації. Як зазначено в Маніфесті, опір різним формам насильства, включаючи збройне насильство, є частиною феміністичної боротьби в усьому світі. Водночас, пропозиції багатьох західних феміністок зайняти позицію сліпого пацифізму відмовляють тим, хто страждає від прямого насильства, у праві обирати власну відповідь, і не відповідають духу феміністичної солідарності. Крім того, Оксана Потапова підкреслила, що витоки феміністичного руху за мир, який зародився на так званій Глобальній Півночі на рубежі 20-го століття, рідко включали в себе критику колоніального насильства, яке все ще існувало в той час, і навіть сьогодні багато західних феміністок не зосереджуються на аналізі довготривалого впливу колоніалізму на суспільства, які досі страждають від його наслідків. Справжня феміністична солідарність повинна включати антиімперську перспективу і зосереджувати голоси тих, хто страждає від різних форм імперського насильства сьогодні.
Соціальне забезпечення та придатні для життя умови як основа відновлення
Інфраструктура, енергетика, військове постачання та повсякденна безпека - все це пов'язано з якістю життя, до якої прагне людина.
Забезпечення умов, придатних для життя, є невід'ємною частиною цієї мети, наполягає Оксана Потапова.
Феміністичний підхід до відновлення має розглядатися як важливий компонент безпеки, відмінний від неоліберальних стратегій розвитку бізнесу, які визначають підхід до людей та їхніх потреб як до «людського капіталу». Замість того, щоб зосереджуватися виключно на економічному зростанні, феміністична перспектива наголошує на створенні умов для гідного життя. Що саме це означає, залежить від потреб людей, які стикаються з різними формами вразливості, що перетинаються між собою, але це має включати доступне житло з достатнім простором для проживання; рівний доступ до таких послуг, як охорона здоров'я, освіта та соціальна підтримка; а також дохід, достатній для покриття всіх витрат.
Одним із прикладів складнощів, пов'язаних із зусиллями з відновлення, є підхід до забезпечення продовольчої безпеки та доступу до землі. Ця сфера вимагає делікатного і збалансованого підходу, оскільки вона пов'язана з потенційною напруженістю між макроекономічними цілями і потребами людської безпеки. Хоча земельна реформа і модернізація можуть вирішити проблему неефективності та підвищити продуктивність сільського господарства, важливо також визнати роль малих фермерських господарств у культурному та економічному ландшафті України. Багато сімей продовжують покладатися на самодостатнє ведення сільського господарства, і будь-який перехід повинен враховувати їхні засоби до існування та потенційні соціальні наслідки широкомасштабної приватизації землі.
Підхід України до відновлення має ґрунтуватися на цілісній моделі добробуту, а не обмежуватися наративом про людський капітал і зростання на рівні бізнесу, який наразі є домінуючим як серед українського уряду, так і серед багатьох європейських союзників.