Цьогоріч фестиваль квірного кіно Sunny Bunny провели вже втретє. Куратор Богдан Жук пояснює, чому цей фестиваль виник саме під час повномасштабної війни, що саме він дає ЛГБТК+ спільноті і як дотичний до євроінтеграції та культурної дипломатії.
Програма Sunny Bunny була частиною кінофестивалю “Молодість” протягом 20 років. Як так сталося, що ви відокремилися саме під час повномасштабного вторгнення у 2023 році?
Molodist проводять з 1970 року, а Sunny Bunny або “Сонячний зайчик” — квірна програма фестивалю — існувала з 2001 року. Я до команди приєднався як куратор у 2014-му. І ми ще до повномасштабної війни обговорювали відокремлення. Але у 2019 почалася пандемія ковіду, і починати новий фестиваль у такий непевний час було складнувато. Водночас нам пощастило, що у 2020 і 2021 роках Molodist проводили фізично, а не лише онлайн.
Звісно, перший час після повномасштабного вторгнення ми, як і всі українці, взагалі не розуміли, чи будемо живі. Але вже за кілька місяців почали думати, що нам вдасться провести фестиваль. У 2022-му було складно і профінансувати, і організувати Molodist, тож того року він був дуже невеликим, з обмеженою програмою — хотіли провести в серпні, потім перенесли на жовтень і врешті провели аж у грудні. Тоді ж ми почали планувати окремо Sunny Bunny, бо знали про його потенціал. Багато років саме “Сонячний зайчик” був найпопулярнішою за відвідуваністю програмою Molodist. Тобто ми розуміли, що він може бути успішним як окрема подія.
Водночас ми подумали, що коли як не зараз провести окремий фестиваль, щоб надати більшою видимості тематиці ЛГБТК+ спільноті через кіно. Адже питання прав людини особливо актуальне під час повномасштабної війни, зокрема в тому, що стосується більш вразливих і маргіналізованих груп.
Звісно, були певні переваги в тому, щоби бути частиною фестивалю Molodist. Це найбільший, найстаріший український кінофестиваль з широкою аудиторією. Напевно, можна ще роздумувати про те, наскільки наша аудиторія відрізняється від аудиторії “Сонячного зайчика” в межах Molodist, але Sunny Bunny має увагу й аудиторії, і медіа. Особливо через те, що в Україні немає інших фестивалів, присвячених суто ЛГБТК+ спільноті. Це безпечний і комфортний простір для того, щоб спільнота збиралася єдналася, контактувала, обговорювала проблематику. Це платформа саме для цього, на мій погляд.
У теорії менеджменту жаху є припущення, що цінності спільноти, яка опиняється під фізичною загрозою знищення, тяжіють у праву сторону. Бо це про питання життя і смерті. Ми це, очевидно, спостерігаємо зараз в Україні, але водночас нам важливо підтримувати видимість різних спільнот і говорити про права людини. Цьогоріч фестиваль Sunny Bunny припав на Великдень, і це стало причиною для провокацій та агресії від правих активістів. Як вам вдалося подолати цей виклик і чи можливий подальший діалог між ЛГБТК+ спільнотою та правими активістами?
Безумовно, у вирішенні ситуації зіграла роль підтримка й адекватне висвітлення з боку медіа. З іншого боку, мене фруструє, що і цьогоріч, і в попередні роки медіа більше висвітлювати не сам фестиваль, а погрози нам.
Мені здається, ми все прокомунікували, реагували на цю бурю закидів в бік фестиваль, зокрема від народних депутатів. Ми зробили заяву про те, що це просто збіг, що Україна — це світська держава, тому ми не повинні озиратися на свята будь-якої релігії. Фестивальні дати запланували завчасно. У 2023-му ми провели Sunny Bunny у червні, але з наступного року перенесли на другу половину квітня, щоб скоординуватися з міжнародним та українським фестивальними календарями. До того ж, нам так було легше, бо по суті одна й та сама команда робить і Sunny Bunny, і "Молодість" — так ми маємо між ними пів року перерви, бо "Молодість" зафіксована у жовтні.
Зрештою зрозуміло, що ці випади в бік фестивалю базувалися на гомофобних і трансфобних поглядах. Адже Sunny Bunny — це не єдина подія в ті дні. І провокації під час фестивалю були вже не вперше, тож ми були готові. Ми дуже свідомі безпекових питань ще з 2014-го, коли під час програми “Сонячний зайчик” спалили кінотеатр “Жовтень”. На щастя, поліція без проблем з нами взаємодіє і виконує свою роботу. Наскільки мені відомо, єдиним випадком насильства був напад праворадикальної групи на одного з відвідувачів фестивалю 19 квітня на Подолі.
Щодо діалогу, то думаю, що він відбувається постійно. Звісно, з дуже радикальними, наприклад неонацистськими, групами він неможливий, не має сенсу. Але мені здається, що є багато людей з більш правими поглядами, які не настільки радикальні. Наприклад, Сергій Стерненко, який, як на мене, неадекватно прокоментував дати проведення фестивалю цьогоріч, лояльно ставиться до ЛГБТК+ спільноти. Я чув від нього більше коментарів на нашу підтримку, ніж навпаки. Ідеться про адекватність — люди можуть щось не схвалювати, але не нападати і не агресувати. Тож діалог з більшістю людей можливий, зокрема завдяки фестивалю.
Це дуже сміливо звучить. Мене також цікавить, чи під час організації або проведення фестивалю ви взаємодіяли з українською ЛГБТК+ спільнотою за кордоном, в еміграції? Ви підтримуєте зв’язок?
Саме в межах організації фестивалю такої взаємодії не було. Але загалом ми на зв’язку, принаймні з деякими активістками, активістками й організаціями. Наприклад, з Kontaktgruppe Munich Kyiv Queer ми показували у Мюнхені квір-кіно вже після повномасштабного вторгнення.
У Sunny Bunny та "Молодість" багато активностей за кордоном саме з 2022-го. Було багато запитів від закордонних фестивалів, особливо, квір-фестивалів, бо українське квір-кіно в принципі не дуже відоме, навіть в Україні. Було дуже приємно мати такий запит, але ми розуміємо, що він був більш широким, базувався на підвищеному інтересі до України та нашої культури загалом.
У 2022 році я курував програму для Queer Scope — об’єднання понад 20 квір-фестивалів з Німеччини і двох зі Швейцарії. Ми також продовжили співпрацю в 2023-му. Загалом за кордоном було багато таких програм, і переважно ми показували українські квірні короткометражні фільми.
Тобто ви займаєтеся культурною дипломатією.
Так і є. Думаю, це не дуже великі кроки, але навіть зібрати 100-200 людей на такий показ — дуже важливо і суттєво. Якщо хоч одна людина через нашу роботу змінила думку чи краще щось усвідомила щодо української культури та кіно — це вже має значення. Багато українських кураторів і кураторок працюють з закордонними аудиторіями, тобто наша робота це не щось виняткове — але чим більше такої співпраці, тим краще.
Трохи засмучує, що інтерес упав порівняно з 2022-2023 роками. Тоді було настільки багато запитів, що я не встигав з ними працювати. Але я міг рекомендувати фільми чи давати контакти українських режисерів чи режисерок, щоб вони співпрацювали з закордонними фестивалями без моєї кураторської участі. Хоча інтересу зараз менше, ми і цього року плануємо події за кордоном.
Одна з умов євроінтеграції для будь-якої країни, а отже і для України — це увага до прав людини і зокрема прав ЛГБТК+ спільноти. Зважаючи на вашу роботу за кордоном, чи думали ви колись про те, що ви сприяєте європейській інтеграції України?
Звісно. Я думав про це багато ще під час першого фестивалю Sunny Bunny — це якраз був тест, випробування для країни. Тоді було багато проблем і викликів, зокрема в комунікації з поліцією та владою, але я, в принципі, був впевнений, що ми цей іспит складемо і фестиваль відбудеться без проблем. Так і сталося. Думаю, українська влада теж свідома того, що наш фестиваль може допомагати в контексті українських євроінтеграційних намірів — інакше ми могли би зустріти більший опір чи небажання допомагати. Але ми чітко бачили: навіть якщо офіційно деякі владні структури не готові підтримати наш фестиваль, неофіційна підтримка все одно є.
Україна дивовижно зберігає різноманітність попри повномасштабну війну. Я хочу також поговорити власне про фестиваль. Коли йдеться про квір-кіно, на думку спадає “Назви мене своїм ім’ям” Луки Гуаданьїно. Що, крім цього фільму, було для вас найбільш яскравим протягом існування фестивалю? Яке кіно чи історії?
Виокремити фільми складно, бо ми відбираємо на фестиваль ті роботи, які на нашу думку вартують уваги і ми хочемо зробити їх більш видимими. Не лише в квір-спільноті, а і в українському прокаті чи на стримінгах. Впевнений, що їхня аудиторія більша, аніж та, що доходить до фестивалю.
“Назви мене своїм ім’ям” ми показували ще в межах "Молодість" у 2017-му. І щороку є більш помітні фільми. Цього року, наприклад, “Квір” того ж Луки Гуаданьїно. Минулоріч це був “Всі ми незнайомці” Ендрю Гейґа, який теж є дуже знаковим для мене. Звісно, там знялися два відомі актори, його зняв уже успішний відомий режисер, з ним працювала велика студія — і він має більшу видимість, ніж інші. Хотілося б, щоб її також мали інші фільми, і це зокрема роль фестивалю — додати цієї видимості іншому кіно, щоб аудиторія, яка не зможе прийти на наші покази, пошукала цей фільм пізніше і пішла на наступні фізичні покази.
Щодо історій. Для мене ключовою є розповідь групи квір-людей, які познайомилися на першому Sunny Bunny. Вони розповіли мені, що фестиваль змінив їхні життя — вони знайшли одне одного, краще себе усвідомили, хтось здійснив камінг-аут, хтось отримав зв’язки та підтримку. Це найкраща нагорода. Бо організовуючи фестиваль ти пишеш десятки листів щодня, місяцями вирішуєш купу проблем і питань — і ризикуєш забути, чим насправді фестиваль важливий. А він найважливіший саме як подія для спільноти, яка дає можливість знайти одне одного, побачити себе на екрані, відрефлексувати, обговорити. Цей комплекс можливостей і є найважливішою функцією фестивалю. Я не раз чув, що він змінює життя людей, тобто це не просто мистецька подія — і радісно, що він дає людям те, що ми хотіли б їм дати.
Про яке майбутнє фестивалю ви з командою мрієте?
Нам ще треба зібратися і налаштуватися на таке обговорення. Бо в буденному потоці ми рідко про таке говоримо — у нас дуже маленька команда, яка виконує дуже багато роботи. Основна команда, що працює протягом року — це семеро людей: селекційна команда, фінансова директорка і директор. На сам фестиваль ми залучаємо ще орієнтовно 15 людей, які залежно від функцій працюють 1-3 місяці. Тобто це дуже невелика команда для фестивалю такого масштабу. Нас мало би бути в кілька разів більше. Але я дуже пишаюся нашою командою — всі докладають зусиль, для всіх це не просто робота, вони розуміють значення фестивалю.
Але так, мріяти нам не сильно вдається. Ці мрії треба принаймні обговорити, тому я не буду говорити за всіх, лише за себе. Я бачу Sunny Bunny потенційно як ключовий квірний фестиваль у Центральній і Східній Європі. Він уже стає таким, бо інші кінофестивалі керуються нашою програмою — наприклад, показують фільми, які не показував ніхто крім нас. Це стосується не лише українського кіно. Так фільми отримують більшу видимість у професійних кола, які несуть їх своїм аудиторіям.
Я хочу, щоб на Sunny Bunny була більша індустрійна секція. Зараз ми маємо лише пітчинг і деякі індустрійні лекції, майстер-класи та дискусії. Хочеться, щоб їх було більше — так ми зможемо допомагати українським квірним кінематографістам і кінематоргафісткам робити більше кіно. Я сподіваюся, що наш пітчинг, присвячений короткометражним проєктам ЛГБТК+ тематики, розвинеться у більший, або кілька пітчингів не лише для українських проєктів. Може, він стане регіональним пітчингом, який переросте в звичайний міжнародний, і для повнометражних проєктів. Можливо, розвинуться лабораторії. Більш усталені і помітні квірні фестивалі, яким уже десятки років, роблять це дуже успішно. Думаю, і в нас це буде, але це питання кількох років — сподіваюся, не більше. Звісно, через повномасштабну війну це складно передбачити. Але це можливо.
Ще один напрямок, який я хотів би розвивати — мандрівний кінофестиваль. Ми маємо багато запитів на покази в інших містах або онлайн-доступ. Наразі нам це надто складно зробити, але ми вже мали точкові покази в співпраці з іншими фестивалями та подіями — торік і позаторків ми мали по два покази. Сподіваюся, і цьогоріч ми зробимо кілька показів у різних містах України. Але хотілося б робити це більш системно і масштабно, щоб ми сягали не лише квірної аудиторії, хоч вона має бути основною, і не лише в Києві.
Й останнє питання. Що ви порадите охочим познайомитися з українським квір-кіно?
Архівні українські квірні фільми здебільшого не відкриті і не досліджені. Тобто ми навіть не знаємо, чи багато їх є, бо ніхто це не досліджував. Хотілося б сказати “це класне кіно з 70-х, 50-х чи 30-х, де є квірні елементи, мотиви чи персонажі” — але про ці фільми мало відомо. Думаю, Sunny Bunny міг би посприяти таким дослідженням архівного кіно.
Загалом як квірну режисерку — не як особу — слід досліджувати Кіру Муратову. Такі погляди на її творчість є у закордонних дослідників, але в Україні я поки такого не бачив. У неї є фільми з квірними персонажами чи тематикою — наприклад, “Три історії”. Ми збиралися показати його в українській ретроспективі на першому Sunny Bunny, але Держкіно не дозволило — там є актор, який зараз належить до списку тих, хто становить загрозу національній безпеці. Це дуже прикро. Думаю, для ненового кіно підхід мав би бути інший. Тим паче, це українське кіно української режисерки.
Ще є фільм “Івін А.” 1990-го року, знятий на Кіностудії імені Олександра Довженка в Києві. Я був вражений, наскільки це гомоеротичне кіно, зняте в Радянському Союзі. Це один з найбільш гомоеротичних фільмів, які я взагалі бачив — це вражає, зважаючи на час і умови створення. Це не видатне кіно, але це непогане кіно.
Також є низка більш сучасних документальних повнометражних фільмів, присвячених квірним людям в Україні. Наприклад, “Тато — мамин брат” Володимира Ількова розповідає про квірного митця Анатолія Бєлова. Фільм “Домашні ігри” про квірну футболістку. “Королеви радості” розповідає про трьох дрег- і трансперсон під час повномасштабної війни в Україні. Цей фільм відкривав цьогорічний Sunny Bunny. Сподіваюся, скоро він вийде в прокат і отримає велику аудиторію.
І є багато короткометражних фільмів. Не хочеться виокремлювати конкретні, але приємно бачити, що режисери_ки системно працюють з квірною метатикою. Ще років 8-10 тому цього не було. Сподіваюся, буде нове покоління українських квірних режисерів і режисерок. Ми вже показували по кілька їхніх фільмі за недовгу історію Sunny Bunny від Вадима Мочалова, Євгена Слобчука, Анжеліки Устименко. Ми вже бачимо, як вони зростають.
На Sunny Bunny і "Молодість" ми показували фільм “До комендантської години” Анжеліки Устименко. Він практично безбюджетний, але дуже виразний і цікавий. Цьогоріч фільм Владислава Плісецького “Що ти робитимеш, якщо війна продовжиться?” викликав багато жвавих дискусій. Він доволі нелегкий — там є російська мова, висвітлюється зокрема тема впливу російської культури. Це можна вважати провокативним, але я сказав би, що це провокація до дуже важливої дискусії для осмислення нашого складного теперішнього. І цей фільм знятий у контексті квірності самого режисера, тому це дуже цікавий зразок українського квір-кіно.
І також є безумовно квірний фільм “Стоп-земля”. Це навіть можна назвати пост-ЛГБТ кіно. Цей термін виник недавно і стосується кіно, в якому присутня ЛГБТК+ тематика, але сама проблематика спільноти не у його фокусі. Наприклад, фільм транслюдину, але не про перехід, камінг-аут чи прийняття, що є найбільш поширеними темами. Основна проблематика пост-ЛГБТ кіно взагалі не стосується квірної ідентичності персонажів — їхня ідентичність просто є, але не є проблемою чи основою конфлікту в фільмі. Це просто щось присутнє. Так і у “Стоп-земля” — підлітки закінчують школу, дорослішають, мають свої проблеми та переживання, і квірність кількох персонажів є елементом у деяких сценах, але не основою проблематики. Як на мене, це дуже важливо для українського кіно і я радий, що Катя Горностай зробила свій фільм саме таким. Дивіться повний список згаданих у матеріалі фільмів на Letterboxd.