Наталія Коса-Микитюк зі Львова та Світлана Кохан із Донеччини — переможниці конкурсу «Жінки української енергетики». Вони працюють у складних і відповідальних умовах, беруть на себе ризики та доводять: сила енергетики — у професіоналізмі, витримці й людяності.
З 2019 року громадська організація «Жіночий енергетичний клуб України» (ЖЕКУ) за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ – Україна проводить конкурс «Жінки української енергетики». Учасницями та переможницями конкурсу стають сміливі та цілеспрямовані жінки, які розвивають енергетичну галузь, впроваджуючи нестандартні рішення та креативні підходи.
Героїнями цього матеріалу стали дві переможниці конкурсу — Наталія Коса-Микитюк та Світлана Кохан. У кожної свій непростий шлях до успіху, кожна доводить, що у світі немає суто чоловічих чи жіночих спеціальностей. Поговорили з пані Наталією та пані Світланою про стереотипи, специфіку роботи в енергетиці, особливо під час повномасштабної війни, про мотивацію та плани на майбутнє.
Наталія Коса-Микитюк — почала свій шлях в енергетиці з посади регенераторниці відпрацьованого масла в бригаді електрослюсарів, згодом стала електрослюсаркою розподільних пристроїв на Ладижинській ТЕС, була єдиною жінкою у колективі. Згодом змінила місце праці на посаді електрослюсарки з ремонту електричних машин (заміна підшипників і перемотка статора в електродвигунах) у ДТЕК, де також була єдиною жінкою. Зараз працює електромонтеркою з обслуговування підстанцій в «Укренерго» у місті Львів.
У Вас дуже довгий і насичений кар'єрний шлях. Чи можна сказати, що ваша спеціальність — це ваше покликання? І чи був такий момент у житті, який запевнив, що Ви дійсно на своєму шляху?
Я пам'ятаю, коли були старі пральні машинки, ми з мамою прали на вулиці, бо вона завжди била током. І ми з татом постійно її ремонтували. Батько нас, трьох дочок, завжди вчив ремонтувати. Він тоді казав: «Це добре, якщо ти це знаєш і розумієш». Відтоді я розуміла, що це дійсно моє.
І все ж таки, як Ви прийшли до своєї професії?
Мені було цікаво — це головне. У 2004 році я залишилася сама з дітками після розлучення. І тоді треба було все самій ремонтувати. Інтернет був не у всіх, проте була бібліотека з книжками, яка прийшла на допомогу. І я почала потрохи вчити електричну схему. А потім звільнилося місце на Ладижинський ТЕС.
Я пішла туди працювати регенераторницею відпрацьованих масел, була в бригаді електрослюсарів. Було дуже цікаво. Також я здобула кваліфікацію електрослюсаря, закінчила коледж з відзнакою. До речі, за першою освітою я бухгалтерка сільськогосподарського виробництва.
Потім, після здобуття кваліфікації електрослюсаря, мене перевели на електрослюсарку з ремонту розподільних пристроїв, трансформаторів. Я з хлопцями працювала на рівних. У мене дуже хороші були вчителі. Всі бригади — це чоловіки, я одна жінка.
Не кожна людина обере для себе таку професію, бо це доволі складно та відповідально...
Мені це все дуже подобалося. Я і дітей своїх вчу, у мене троє — син і донечки. Показую, як можна техніку полагодити, адже в житті все знадобиться. І сусідам допомагаю щось поремонтувати. Вчусь швидко, якщо чогось не знаю. Мене у Львів перевели електрослюсаркою з ремонту електричних машин. Так я за два роки навчилася намотувати новий електричний дріт на деталі машин, щоб відновити їх роботу після пошкодження. На роботі з чоловіками я на рівних, вони часто просять поради, наприклад, які автомати краще поставити чи ще щось.
Зараз Ви працюєте електромонтеркою з обслуговування підстанцій. Поясніть, що саме Ви робите.
Коли я працювала електрослюсаркою, то специфіка була така, що ти працюєш без живлення. А електромонтер з перемикань працює під напругою. Це вже більш відповідально, бо треба знати, куди йдеш і що робиш. Робота виконується надворі зазвичай. Ми йдемо до вимикачів, які виключаються вручну на щиті, а надворі вже розбираємо схему. Розбирання схеми означає брати великий ключ, рухати всіма важкими роз'єднувачами та відключати їх. Тож це ще й нелегка фізична робота. Також треба підготувати робоче місце, відгородити його, допустити людей, все їм пояснити. У нас кожен день є що робити.
Чи враховують на робочому місці Ваші потреби як жінки?
Можу сказати, що складно отримати жіночий робочий одяг. Просто жінок у нас мало працює в таких професіях. Наприклад, штани мені треба брати великі чоловічі, перешивати під себе, щоб було зручно. А щодо всього іншого, то каски, рукавиці, душ, мило — все необхідне у нас є. Тільки питання спецодягу для жінок турбує.
Коли Ви вперше вийшли на зміну як електромонтерка, чи були якісь побоювання?
Ні, жодних побоювань не було. Все ж таки я працювала в минулому з чоловіками на Ладижинській ТЕС. Вони мене багато чому навчили, наприклад, розбирати двигуни та вставляти підшипники. У подальшій роботі мені це дуже допомогло. І до того ж я трохи жорстка та дуже вимоглива з чоловіками-колегами. Особливо відповідально я ставлюся до своєї безпеки та безпеки колег. Наприклад, коли на об'єкт приїжджають підрядники, то маю надати їм доступ за всіма правилами безпеки, тобто підготувати правильно робоче місце.
Як Ви вважаєте, що є найскладнішим у Вашій роботі?
Я так люблю свою роботу, що для мене немає нічого складного. Тому дітям завжди кажу, що треба все-таки вибирати ту роботу, яка до вподоби. Бо якщо ти не захочеш іти на роботу, то тобі й світ не буде милий. Я йду на роботу, як додому, хоча робота дуже відповідальна, тримає в напрузі. Але у мене і колектив гарний. Мені подобається працювати з чоловіками: ми і посміятися можемо, і обговорити робочі моменти, адже маємо багато спільних тем. До речі, я ще займаюся реставрацією меблів. Маю свій гараж, куди полюбляю ходити.
Чи помічали Ви у чоловічому колективі стереотипне ставлення до себе?
Буває, що хлопці кажуть: «Давай, Борисівна, поможемо тобі принести переносне заземлення». Я не даю, а все роблю і ношу сама. Так я їх навчила — немає розділення на чоловічу та жіночу працю.
Наприклад, на Ладижинський ТЕС аналогічно мене навчили: якщо ми ремонтуємо всі двигуни від вентиляторів, то я один двигун беру собі, несу його сама. Не даю комусь мені допомагати, ми всі працюємо однаково. Я не боюся важкої фізичної праці. Можливо, мені іноді варто показувати, що я жінка, але з іншого боку — ми всі отримуємо однакову зарплату. І якщо я можу, то працюю до останнього.
Я знаю, що під час Вашого чергування у Львові була масована атака на енергетичний об'єкт. Як Ви та Ваші колеги пережили це, перебуваючи на місці?
Якраз почалася зміна й оголосили повітряну тривогу. Нас було двоє — диспетчер і я. І плюс охорона два чоловіки. Ми сиділи в укритті. Це вдень було. Влучило в перший трансформатор, потім у другий. Трохи налякалися, але треба було не губитися. Зникло світло, і я одразу подумала про дітей.
Наскільки було складно ліквідувати наслідки?
Складно, бо коли ми вийшли, то побачили, що підстанція на нулі — це значить, що все вимкнено. Але одразу приїхали всі хлопці, навіть ті, що були на нічних змінах. Найголовніше було — врятувати повітряні вимикачі, бо якщо повітря не буде, то ми не зможемо систему запустити. Ми це все перекручували оперативно, розбирали схему. Контролювали, щоб люди не попали під напругу. Відключали, допускали пожежників. Людей було багато. Ми до ночі вже все увімкнули, зажививши насамперед лікарні.
У Вас дуже небезпечна і відповідальна робота. Що Вас мотивує іти далі та не покидати її?
Навіть не знаю, це просто вже такий спосіб життя. Подобається мені. Хочеться, звичайно, чогось новенького. Є в нас нові вимикачі, хочеться подивитися, як вони працюють, опанувати іншу схему, нове обладнання. У мене і чоловік працює майстром з ремонту трансформаторів. Робота нас звела. У нас навіть вдома теми тільки про електромонтаж (сміється).
А чи є у Вас якісь робочі ритуали чи прикмети?
Ритуалів немає, але є прикмета — не можна приходити на зміну і казати: «Боже, що це буде? Яка буде ця ніч? Може щось відключиться». Не дай Боже, що хтось вголос таке скаже.
Що Ви можете порадити жінкам, які хочуть працювати у сфері енергетики?
Позитивно налаштовувати себе! І обов'язково треба йти, тому що це дуже цікаво. І нехай дівчата не бояться йти в чоловічі колективи. Головне себе поставити, що ти є колега, тебе треба поважати. І ти сама маєш показувати серйозний підхід до роботи.
А взагалі, я бачу, що все більше дівчат цікавиться технічними професіями, і це дуже добре. Вони й лекції різні в цій сфері слухають. Зараз, щоправда, з війною стало складніше. Наприклад, раніше дітям проводили екскурсії на станції, розповідали все про їхню роботу, про дотичні професії. Було б непогано, якби й надалі були подібні програми. У мене навіть дочка каже: «Мама, покажи, де ти працюєш», але ж зараз не можна показати.
Ви казали, що навіть удома з чоловіком розмовляєте про роботу, а чи є у Вас якесь хобі?
Моє хобі — це піти в гараж і там займатися тим, що я люблю. У мене там інструменти, різні прилади. Я паяю, дуже багато електросхемами займаюся. Для мене це найцікавіше! Приходжу з роботи й не лягаю спати, а кажу своїм: «Я пішла в гараж, у мене там реставрація стола, стільця, ремонт лампи, велосипеда, пральної машини і так далі» (посміхається).
Світлана Кохан — начальниця оперативно-диспетчерського центру розподільних електричних мереж АТ «ДТЕК Донецькі електромережі». Продовжує працювати енергетикинею в Донецькій області, навіть коли війна принесла постійну небезпеку в її життя та життя її родини.
Розкажіть, як Ви опинилися у сфері енергетики. Хтось вплинув на вибір Вашої професії?
На вибір професії вплинув мій батько, тому що він працював в енергетиці понад 40 років. Я завжди дуже багато чула від нього різних цікавих історій. І два мої брати працюють також в енергетиці. Хоча мій вибір не відразу був пов'язаний з цією професією. Саме батько направив мене. Пам'ятаю, як він сказав, що якщо я не спробую, то і не зрозумію. Він говорив, що це однакова галузь як для жінок, так і для чоловіків, просто треба пробувати.
Я ніколи не відчувала, що є щось суто чоловіче, завжди була на рівні з братами. До того ж мене завжди цікавили точні науки, хоча я спочатку не приділяла цьому уваги.
Розкажіть, будь ласка, про свій шлях до керівної посади. З якими викликами стикалися?
У 2007 році я почала свою кар'єру з контролерки енергонагляду. І тільки згодом, дивлячись на працю електромонтерів, мені захотілося брати безпосередньо участь у відновленні світла людям, тому я перейшла працювати електромонтеркою оперативно-виїзної бригади. Освіта в мене була технічна, тому після поради з рідними і коли з’явилася можливість, я стала працювати диспетчеркою. Я без проблем на підприємстві пройшла необхідне спеціальне навчання з охорони праці та посіла цю посаду. Пізніше, коли мала достатньо досвіду, стала старшою диспетчеркою.
Можу сказати, що виклик у нашій роботі один — це розуміння процесів. Бо це робота доволі складна, відповідальна і небезпечна.
У Вас у підпорядкуванні практично одні чоловіки. Як вони реагують на те, що у них начальниця жінка?
Враховуючи те, що я починала з посади електромонтерки, вони розуміють, що немає сенсу казати мені, буцім я чогось не бачила чи не вмію. Досвід у мене є, і вони навіть часто радяться зі мною.
А які особисті якості допомагають Вам у цій непростій та відповідальній роботі?
Наполегливість, перш за все. Тому що треба доводити все до завершення, а без наполегливості це ніяк не вийде. А також сміливість, відповідальність, рішучість.
Як керівниця Ви бачите «кар'єрну драбину» згори. Які негласні правила чи бар'єри існують у Вашій галузі?
Як керівниця, яка вже пройшла певний шлях в енергетиці, я бачу «кар'єрну драбину» не як вершину, де стоїш одна, а як шлях, на якому важливо постійно вдосконалюватись і допомагати іншим підніматися разом.
Про енергетичну галузь існує багато міфів, нібито в ній лише чоловічі професії і є певні обмеження для жінок, але насправді енергетика — це сфера, де вирішальними є не стать, а професіоналізм, розуміння процесів і бажання працювати.
Найважливіше мати мотивацію, розуміння своєї ролі в системі та віру у власні сили. Усе інше — це питання часу, досвіду й наполегливості.
Я знаю, що у Вашій роботі часто треба шукати нестандартні рішення. Розкажіть про це.
Це дійсно так, особливо зараз, коли в країні повномасштабна війна. По оперативній частині, коли треба заживити споживачів з одного джерела на інше, то треба добре подумати, щоб запропонувати щось реально дієве. Це мають бути оперативні рішення, які потребують швидкості в діях, щоб людям якнайшвидше повернути світло в оселі.
Також був один епізод у 2022 році, який потребував швидких організаційних рішень. У Донецькій області оголосили примусову евакуацію жінок і дітей. Так роблять і зараз у зонах поблизу активних бойових дій.
У 2022 році у травні повністю по всій області оголосили евакуацію. У Добропіллі функціонував диспетчерський підрозділ, укомплектований суто жінками. Після того як вони виїхали до різних міст, виникла потреба створити виїзний диспетчерський підрозділ. Ми спеціально налаштовували кожен номер диспетчерки на записувальний пристрій, оскільки всі розмови мають фіксуватися. Це була дуже відповідальна робота.
Восени робота диспетчерської була відновлена в Добропіллі у звичайному режимі. Нині ситуація в Добропіллі знову стала дуже напруженою через активні бойові дії, і диспетчерський підрозділ повторно переміщено з Донецької області аж до Дніпра задля безпеки та безперебійної роботи.
Як змінилося Ваше розуміння лідерства з початком повномасштабного російського вторгнення?
Відповідальність посилилася через зростання турботи про підлеглих як про людей, бо кожен із них має родину, свої переживання та потреби. Я стала більше спілкуватися з ними, питати про їхніх близьких, бо відчуваю, що моя відповідальність виходить за межі робочих процесів.
Це відчуття поділяють і диспетчери — бо вони відповідають не лише за себе, а й за бригади, якими керують. І це не тільки оперативно-виїзні бригади, а й ремонтний персонал, що працює у підрозділах. Лідерство сьогодні — це не просто управління, а здатність підтримувати, об'єднувати та захищати свою команду в умовах постійної небезпеки.
Де Ви берете стільки сил, енергії та натхнення?
Моя сім'я — моє натхнення. У мене чоловік, який завжди мене підтримує, у мене син вже дорослий, 22 роки, мати, батько, два брати, собака Яша породи такса, якому вже 10-й рік. Також раніше хобі було — я робила різні вироби, наприклад, кошики з газетних трубочок. Також книги різні люблю читати.
Поговорімо про гендерний баланс. Я знаю, що Ви впроваджуєте певні ініціативи, щоб залучати жінок до сфери енергетики. Розкажіть про це.
Ми впроваджуємо навчання, щоб дівчата не боялися йти в цю галузь. Ми активно впроваджуємо різні формати навчання та розвитку і на підприємстві, щоб підтримати жінок і допомогти їм подолати страхи чи сумніви щодо роботи в енергетичній галузі. У мене дві диспетчерки навіть стали внутрішніми викладачками. Коли виникла така потреба у викладанні, я одразу до них звернулася, але вони спочатку казали, що не зможуть, бо ніколи не викладали. Проте я їх переконала і ось уже два роки вони викладають і є наставницями.
Як вважаєте, чому в енергетичній сфері жінок менше, ніж чоловіків? Можливо, бракує інформаційних кампаній чи інших заходів, які б заохочували жінок йти у технічні сфери?
На мою думку, причина меншої кількості жінок в енергетичній сфері — це стереотипи, які досі існують у суспільстві. Вважається, що це нібито «чоловіча» галузь, і багато дівчат просто не бачать себе в ній через відсутність прикладів або підтримки.
Я їздила на український жіночий конгрес від «Жіночого енергетичного клубу України». Жінки з різних галузей розповідали свої історії, всі були такі цікаві та з величезним досвідом. Взагалі цікавий захід був. І коли ми спілкувалися вже у неформальній обстановці, я мала нагоду сказати свою думку, що дівчата з самого дитинства в лідерках: з садочка аж до інституту. Проте чомусь, коли ми виходимо заміж, то нам здається, що ми повинні йти за чоловіком. Я вважаю, що жінки не повинні боятися будувати кар’єру самостійно, навіть у тих сферах, які традиційно вважалися чоловічими — зокрема в енергетиці. Ми маємо ламати ці стереотипи, підтримувати одна одну та показувати приклад наступним поколінням.
Що для Вас особисто означає проявити сміливість?
В якийсь момент для мене це було навчитися їздити на автомобілі. Тобто я мала водійське посвідчення, але вагалася, і для мене на той час це була сміливість, мужність — самостійно сісти за кермо. Тим паче, що я вчилася у грудні. Це був 2015 рік, потім я не їздила цілий рік, чомусь мені бракувало сміливості.
А потім я вирішила: коли, якщо не зараз. І взимку наступного року знову почала їздити. Для мене це був виклик. І так кожна людина — коли щось починає вперше, то це страшно. Але треба себе переборювати, не кидатися у справу, не обдумавши, але і не тягнути довго з роздумами. Якщо не почнеш, то нікуди не прийдеш.
Про що мрієте після перемоги?
Мені хочеться зібрати всю сім'ю в одному місці, щоб батьки мої були, невістки, діти, всі-всі. Потім дуже хочеться, щоб син успішно завершив навчання, знайшов себе у дорослому житті та реалізувався у професійній сфері. Я вірю в нього і хочу, щоб він обрав шлях, який приноситиме йому задоволення, стабільність і розвиток. А для себе — мені завжди хотілося на повітряній кулі політати. Бо то часу не було, то сміливості не вистачало, але я завжди хотіла. Коли буде у нас відкрите небо і все буде спокійно, я б дуже хотіла втілити цю мрію в життя!
Обидві наші героїні є переможницями конкурсу «Жінки української енергетики». Ми спитали у пані Наталії та пані Світлани, що для них означає ця перемога і наскільки важливі подібні заходи для жінок в енергетиці.
Наталія Коса-Микитюк: По-перше, мені дуже приємно, що мені дали цю нагороду. Тому що жінок, на жаль, дійсно на роботах не відзначають. Бо скільки я працювала, завжди чомусь нагороджували хлопців на роботі. Жінкам слід бути готовими, що в чоловічих колективах радше відзначать чоловіка, ніж жінку. Вони не можуть визнати, що жінка може бути в чомусь краща, хоча фізично ми однакові з ними. Я себе знаю, я на рівних працюю. По-друге, такі конкурси показують, що жінка дійсно чогось варта. Коли нас нагороджували, я навіть розплакалася — просто зрозуміла, що вперше в житті отримала нагороду за свою працю. Приємно було дуже.
Світлана Кохан: Є такий вислів, що головне не перемогти, а взяти участь. Це потрібно не тільки для мене, а і для моїх колег. Це як підтвердження того, що в них керівниця — лідерка. І це помітили, ще й відзнаку дали. Це ж не тільки моя перемога, а всього нашого колективу — не було б їх, не було б у мене можливості показувати своє лідерство.
А взагалі такі конкурси та заходи для жіночого лідерства в технічних сферах дуже важливі. Це потрібно, щоб інші жінки бачили, що в цій сфері дійсно є жінки, що енергетика — це не суто чоловіча галузь, що не треба нічого боятися, треба ставати лідерками, брати на себе цю відповідальність, що саме енергетика потребує нас, жінок, не менше, ніж чоловіків. І що ми здатні долати ці виклики, об'єднувати команди та приймати складні рішення. Ми здатні змінювати майбутнє!
Громадська організація «Жіночий енергетичний клуб України» — це добровільна, незалежна професійна асоціація жінок, які працюють у сфері енергетики в Україні.
Членкинями Клубу є понад 200 жінок, серед яких експертки з енергетики, представниці українських і міжнародних організацій в Україні, які працюють у галузі реформування енергетичного сектору України, бізнес-компаній та НУО, народні депутатки України та жінки, які просто зацікавлені у справедливому та сталому розвитку української енергетики.
Щорічний конкурс «Жінки української енергетики» започатковано громадською організацією «Жіночий енергетичний клуб України» у 2019 році.
Метою Конкурсу є визнання внеску жінок у розвиток енергетичної сфери України та їх підтримка, мотивація для подальших досягнень в енергетиці та споріднених секторах економіки, стимулювання внеску учасниць конкурсу в становлення гендерної рівності в енергетиці, професійному навчанні, науці та профільній журналістиці.
Щорічно визначаються номінації, за якими відбувається Конкурс. Серед номінацій у різні роки були: «Компанія року», «Керівниця», «Працівниця», «Журналістка», «Освітянка», «Лідерка з декарбонізації», «Політикиня», «Волонтерка», «Юристка».
Конкурс проводиться за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.
Думки, висловлені героїнями цього матеріалу, є їхніми особистими та не обов'язково відображають або репрезентують переконання та позицію Фонду імені Гайнріха Бьолля та «Жіночого енергетичного клубу України»