Переосмислення програми Жінки, Мир і Безпека як антиколоніального проєкту: погляд Центральної та Східної Європи

У час, коли ми відзначаємо 25-ту річницю програми «Жінки, мир і безпека» (ЖМБ), здається немислимим, що Резолюція РБ ООН 1325 могла б бути прийнята Радою Безпеки та світом сьогодні, в час ескалації насильства, авторитаризму, зростаючої мілітаризації, антигендерної мобілізації та поглибленні феміністичних протирічь. Протидія цим численним небезпекам та прагнення до більш мирного, гендерно справедливого майбутнього передбачає просування програми ЖМБ як антиколоніального порядку денного через міжрегіональні діалоги та коаліції. Це має посилювати феміністичні досвіди та знання з регіонів та просторів, які є периферійними до домінантних - часто виключно - західних ініціатив програми ЖМБ. Поряд із вкрай необхідними поглядами з боку країн Глобального Півдня, існує також «нерегіон» Центральної та Східної Європи [1], який раніше називали «Другим світом», що був епістемологічно викреслений з глобальних дебатів навколо ЖМБ [2]. Ці ієрархічні прояви ЖМБ різко контрастують з нагальною потребою зрозуміти колоніальну та імперську спадщину, що підживлює триваючі війни та насильство та впливає на суспільства в усьому світі, зокрема через нові спіралі мілітаризації.

Недооцінені попередження з Центральної та Східної Європи

Роздуми про річницю ЖМБ повертають мене до моєї власної подорожі в рамках програми, яка розпочалася у 2010-х роках через феміністський активізм громадянського суспільства в Чеській Республіці та продовжилася моїм докторським дослідженням про Україну. Оскільки я черпала натхнення переважно із вже існуючих знань західної академії про ЖМБ, я була здивована очевидною відсутністю наукових досліджень щодо України, Центральної та Східної Європи та взаємодії регіону з міжнародними феміністичними мережами та мережами, що виникли в рамках програми ЖМБ. Лише пізніше я усвідомила, що ця відсутність корениться в глибших епістемічних несправедливостях [3]. Тим не менш, в країнах Центральної та Східної Європи існували важливі ініціативи, такі як Міжнародний гендерний воркшоп «Гендер та (воєнні) конфлікти у країнах Східної Європи через феміністичні лінзи» [4], організований у Львові київським офісом Фонду Гайнріха Бьолля у 2017 році. Ці регіональні феміністичні зустрічі дозволили нам побачити спільний, різноманітний досвід комунізму та постсоціалізму, який сформував багатство феміністичної думки та активізму в Центральній та Східній Європі. Цей семінар залишається цінним джерелом місцевих знань з багатьох тем, пов’язаних з програмою ЖМБ: від участі українських жінок в Євромайдані до внутрішньо переміщених жінок Абхазії, від повоєнного гендерного насильства в чеченському суспільстві до тематичних досліджень з колишньої Югославії. Попередній Міжнародний семінар Фонду у 2014 році був ще одним важливим джерелом знань про Центральну та Східну Європу, який попереджав про посилення міжнародних антигендерних рухів, пов'язані з релігійними організаціями США, Росією та російськими олігархами [5]. Багато хто зазначав, що ностальгія Росії за радянською імперською ідентичністю проявляється не лише в її територіальній агресії з метою повернення територій [6], але й через гендерні наративи та терміни, такі як  «Гейропа», що відродили антизахідні настрої, які у свій час експлуатувала радянська влада [7].

Читаючи це через десять років, стає зрозуміло, що війни Росії – в тому числі і гендерні війни – були серйозно недооцінені на міжнародному рівні, як і їхній міжнародний характер. Численні попередження з Центральної та Східної Європи підкреслювали антигендерну мобілізацію та колоніальні амбіції Росії, проте ні привілейована Глобальна Північ, ні деколоніальні голоси на Глобальному Півдні не виявляли особливої ​​готовності бачити, слухати чи розуміти нас [8]. Агнешка Графф [9] стверджує, що західні феміністки давно розглядають міжнародні антигендерні рухи як проблему, обмежену лише Центральною та Східною Європою, і почали звертати на них увагу лише тоді, коли проблема поширилася на Захід. Пізніші попередження з усієї Європи говорили про те, що це не просто гендерний відкат, а систематичні зусилля добре організованих міжнародних мереж, спрямовані на демонтаж багатосторонньої системи та просування альтернативного політичного, соціального та міжнародного порядку [10]. Актори ЖМБ у Центральній та Східній Європі також визначили антигендерну мобілізацію як ключову проблему, яку має вирішити система ЖМБ. [11]

Сліпота до місцевого колоніального контексту

Однак епістемічна відсутність регіону Центральної та Східної Європи в дослідженнях ЖМБ, деколоніальних дослідженнях та міжнародних відносинах загалом також призвела до того, що наявні знання зводяться до російсько-центричних рамок, визначених парадигмою «великої держави», а не через глибше розуміння колоніального та патріархального впливу Росії [12]. І це незважаючи на довгу історію територіальних завоювань Росії, примусової русифікації, примусового голоду, масових депортацій, расового насильства та геноциду по всій імперії [13]. Як зазначає Галина Котлюк, ця послідовна епістемічна сліпота фактично слугувала приводом для ігнорування найбільшої колоніальної держави на Євразійському континенті [14].

Мадіна Тлостанова в свою чергу зазначає, що глобальні антиколоніальні ініціативи відкинули колоніальність Центральної та Східної Європи, або ігноруючи війну в Україні або підтримуючи Росію проти гомогенізованого Заходу [14]. Вона критикує жорстку, бінарну логіку деколоніальності, яка засуджує Україну за пошуки партнерств з Європою та виправдовує диктаторів, які інструменталізують антизахідні наративи [16]. Ці підходи також можна простежити серед деяких (постколоніальних) феміністок Глобальної Півночі та Півдня, хоча багато з них, особливо серед представниць громадянського суспільства, активно підтримують Україну. Тим не менш, деякі феміністичні кола продовжують висувати контроверсійні аргументи щодо того, чому Україну підтримувати не слід. До них належать звинувачення НАТО в «експансіонізмі» [17], «інструменталізація НАТО прав ЛГБТК у своїй пропаганді» [18] або позначення війни як «білої» та «європейської» [19]. Дар'я Цимбалюк пояснює, що наратив про українців як білих нехтує контекстом України на перетині кількох колоніальних режимів та утверджує логіку білого супермасизму, зображуючи українців як гідних підтримки виключно тому, що вони білі та європейці [20]. Феміністки Центральної та Східної Європи також стверджували, що такі наративи заперечують антиколоніальну боротьбу України та не враховують різноманіття ідентичностей та корінних народів України, на які вплинуло багатовікове російське імперське та колоніальне насильство [21]. Навіть постколоніальні науковці, якими я захоплювалася та у яких навчалася, розпочинаючи своє дослідження програми ЖМБ, заперечували право України на самооборону, стверджуючи, що продовження військової підтримки України ставить країну на неправильний бік історії, оскільки це нібито продовжує війну та страждання [22]. Однак ця точка зору ігнорує, що негайний «мир» буде не миром, а капітуляцією, окупацією, а отже, продовженням насильства та глибокої несправедливості, включаючи примусову русифікацію незаконно депортованих українських дітей [23].

Такі феміністичні погляди підривають спроби представити фемінізм та порядок ЖМБ як антиколоніальні проекти, водночас зміцнюючи уявлення про імперську невинність Росії [24] та дозволяючи одночасно продовжувати витісняти з дискурсу Україну та ширший регіон Центральної та Східної Європи. 25-та річниця ЖМБ знову викриває майже повне епістемічне стирання регіону. Короткий огляд дебатів, подій та публікацій WPS@25 свідчить про те, що регіон вважається неактуальним для основного дискурсу ЖМБ щодо феміністської стійкості, миру та стратегій безпеки, розроблених західними феміністками з інституційною владою та авторитетом знань. У цих дебатах Центральна та Східна Європа часто залишається периферійною або символічною, у кращому випадку зведеною до тематичного дослідження, виділеного для західних «кабінетних» пацифіст_ок або теоретик_инь «справедливої ​​війни». Це тривожно перегукується з 1990-ми роками, коли, за словами Хани Гавелкової, західні теорії регулярно застосовувалися до східних реалій [25], і коли, як зазначала Марина Х'юсон (Благоєвич), будь-які висловлювання поза західними рамками відкидалися як відсталість, суб'єктивність або навіть патріотична чи націоналістична вузьколобість [26].

Гендер як геополітичний інструмент

Сьогодні Росія використовує гендер як геополітичний інструмент для ведення війни в Україні та для поширення неліберальних, антизахідних настроїв у світі [27]. Водночас Росія інструменталізує антиколоніальну боротьбу, щоб здобути підтримку Глобального Півдня. Проте, як нагадує Сельбі Дурдієва, деколоніальна боротьба належить корінним народам. Росія ніколи не була і не є деколоніальним союзником, а її антизахідна риторика не робить її менш колоніальною та імперіалістичною країною [28]. Обмеженість деколоніального мислення, що зосереджується на Заході та американському імперіалізмі, залишаючись сліпим до маніпуляцій Росії [29], також робить невидимою ключову роль Росії у стимулюванні мілітаризму, включно з інтенсивною мілітаризацією Російської Федерації та окупованих Росією територій України [30]. Це поєднується з антигендерною політикою в самій Росії, яка все більше стає направленою всередину країни [31] та характеризується подальшим посиленням «ремаскулінізації» Росії. Все це сьогодні є надзвичайно очевидним, проте багато хто відмовляється це бачити.

Справді, виглядає вкрай абсурдним відзначати 25 років Резолюції РБ ООН 1325, коли Раду Безпеки очолює Російська Федерація — глобальний противник програми ЖМБ, що пропагує беззаконний світ, заснований на насильстві, мілітаризмі, мізогінії та авторитаризмі. Більше того, сьогодні антигендерні актори керують адміністрацією США, і «традиційні цінності» тепер становлять ключову точку зближення між Росією та урядом США. Вони вже зруйнували порядок ЖМБ і скоротили його міжнародне фінансування [32]. Ідеологічне узгодження США з Росією як провідною захисницею традиційних цінностей тепер визначає підхід США до мирних переговорів, який заохочуючує країну-агресорку та спирається на її наратив. У цій грі влади Україна (як і Європа) знову постає безсильною — країною, яка, як вважають, не має жодних козирів. Це серйозно загрожує спробам притягнути Росію до відповідальності за військові злочини, злочини проти людяності та масове застосування сексуального насильства у її триваючій війні проти України [33].

Феміністки повинні викривати колоніальні та патріархальні спадщини, включно з російською

Сьогодні феміністична солідарність та деколоніальна критика і практика ЖМБ потрібні як ніколи, щоб протидіяти багатовимірним загрозам, включно з антигендерними силами, які вже руйнують міжнародний мультилатералізм. Проте, якщо солідарність можлива лише з тими, хто проти Заходу, така солідарність є неетичною та нефеміністичною [34]. Щоб по-справжньому переосмислити порядок ЖМБ як антиколоніальний, феміністки повинні припинити використовувати жорсткі бінарні уявлення, які зміцнюють маскулінне геополітичне мислення. Вони повинні подолати власну неосвіченість і сліпоту, допомагаючи розкривати колоніальні та патріархальні спадщини імперій, які й сьогодні підживлюють глобальне насильство та мілітаризм -  включно з російськими. Критично важливо, що, одночасно кидаючи виклик мілітаризації на Заході, актори ЖМБ також повинні виступати за демілітаризацію Російської Федерації як перший крок до довгострокового миру в регіоні та у світі. [35].