Що означає «право на голос» у суспільстві, яке четвертий рік живе в умовах повномасштабної війни? Чи можливий діалог між людьми з принципово різними досвідами — і чи завжди він є цінністю сам по собі? У цьому тексті ми зібрали розмови учасників і учасниць Зеленої академії 2025 про межі порозуміння, відповідальність, втому і пошук справедливості в реальності, де рівність голосів не завжди означає справедливість.
Право на голос, досвіди війни та концепція справедливості. Про що говорили під час Зеленої академії 2025
Четвертий рік повномасштабної, та одинадцятий рік війни Росії проти України показав множинність людських досвідів. Та чи можна знайти порозуміння між тими, хто найгостріше відчувають ціну вибору та відповідальності, та тими, хто уникає останнього? Чи взагалі варто шукати це порозуміння й діалог?
Під час Зеленої академії 2025, яка відбулася в серпні, ми багато говорили про зміщення пріоритетів у роботі й житті під час війни, про право бути почутими, і про досяжність порозуміння. Зрештою, дійшли до висновку, що діалог можливий не завжди. Ба більше, інколи він створює ілюзію рівності, яка лише шкодить.
Для участі в Зеленій академії ми запросили людей з дуже різними досвідами, зокрема військових, ветеранів/ок, митці/cткинь, психологів/инь, журналістів/ок, волонтерів/ок. І для цього тексту розпитали кількох із них про те, чи дійсно різність досвідів може унеможливити діалог, чи варто шукати способи співжиття, і яким вони уявляють справедливе суспільство.
Як змінився фокус та пріоритети під час війни?
Те, що ми робимо сьогодні, часто народилося з досвіду 2022 року — але вже з розумінням системності, відповідальності й тривалості війни. У багатьох — і на фронті, і в тилу — з’явився інший горизонт бачення: не просто реагувати на виклики тут і зараз, а вибудовувати стійкі процеси на роки.
«Моє головне завдання зараз — розбудова людиноцентричної армії», — каже Людмила Галичина, очільниця Патронатної служби Хартії, учасниця Зеленої академії 2025.
Наразі в її фокусі — побудова процесів для якісного супроводу бійців та їхніх родин у випадку поранень, загибелі, потрапляння в полон чи зникнення безвісти.
«Це важливо, оскільки налагоджені процеси та системна робота з супроводу впливає у тому числі на обороноздатність та бойових дух підрозділу», — пояснює вона.
Обстріли, втрати, різність досвідів, нові суспільні запити — це все формує нову реальність, де частина людей трансформують або переосмислюють фокус та пріоритети власної діяльності та ролі в суспільстві.
«Я втратила чоловіка на фронті, і тому зараз більше приділяю увагу родинам загиблих, зниклих безвісти, полонених, проводжу для них групи підтримки. З’явилося більше роботи з молоддю, психологічної підтримки. Стрес — для багатьох постійний стан, тому з цим треба працювати системно та масштабно», — розповідає Катерина Веселова, дружина загиблого військового, психологиня груп підтримки та учасниця Зеленої академії.
«Я почала більше працювати з темами, яких раніше майже не торкалася: стійкість у кризових умовах, втома та вигорання, відновлення після втрат, психологічна підтримка дітей і батьків. Замість звичних лекцій для студентів я проводжу публічні виступи для ширшої аудиторії — у театрах, на форумах, у громадах. Я бачу своє завдання в тому, щоб давати знання й простір для зустрічі з іншими, адже саме це зміцнює суспільство у час війни. Це дає людям знання про психічне здоров’я у простій і доступній формі, створює простір для взаємної підтримки», — розповідає Вікторія Харченко, практична психологиня, яка веде зокрема групи підтримки хворих на множинний склероз, учасниця Зеленої.
Вікторія почала більше співпрацювати з соціальними службами, адже саме вони зараз стають точкою дотику для вразливих родин. Її завдання — не лише допомогти конкретній людині, а створювати середовище, яке підтримує.
«Після початку повномасштабного вторгнення було певне розгублення, а потім різке усвідомлення, що роботи для всіх громадських активістів стало у стільки разів більше, що навряд ми її переробимо за нашого життя, але дуже будемо старатися. Згодом і в мене особисто, і в секторі прийшло друге усвідомлення, що варто працювати не лише з питаннями, які потребують термінових рішень, але й зі cтратегічно важливими. Навіть якщо ми не до кінця знаємо, що нас чекає, і навіть якщо не до кінця знаємо, як дійти до кінця», — ділиться Ірина Шостак, українська режисерка-документалістка, імпакт-продюсерка та кураторка, учасниця Зеленої академії.
У 2022 році разом з командою вона запустила проєкт Музей вкраденого мистецтва. Команда збирає інформацію та комунікує про злочини Росії проти української культурної спадщини. А також разом з іншими організаціями працює над тим, аби в майбутньому змусити Росію заплатити за завдану шкоду та повернути те, що можливо повернути.
Ще один проєкт, над яким працює Ірина з командою, — допомога уцілілим від сексуального насильства під час війни — націлений на діалог з міжнародною аудиторією та тривалі довгострокові зміни всередині української системи репараційної підтримки.
«У своїй роботі я зараз пріоритизую вихід саме на міжнародну аудиторію. В Україні, мені здається, зараз немає людини, яка б не розуміла, що таке війна. За кордоном, звісно, таких більше. Тож працюючи з ними, можна впливати на прийняття рішень міжнародними урядами щодо допомоги Україні», — каже репортерка Альона Савчук, учасниця Зеленої академії.
До повномасштабного вторгнення вона працювала з міжнародними темами у репортерстві, а з 2022 року зосередилася суто на російському вторгненні в Україну. Зараз працює по лінії фронту та на деокупованих територіях, і пише, переважно для іноземної аудиторії, про той вплив, який має війна на суспільство.
Як впливає різність досвідів на можливість діалогу
Повномасштабна війна оприявнила множинність людських досвідів, відстань між якими росте щодня, і порозуміння часом стає утопією. Проте це не означає, що не варто прагнути діалогу — але чи дійсно він можливий та потрібен, якщо досвіди разюче різні?
«Досвіди військових і цивільних непропорційно різні. Військові щодня стикаються з ризиком для життя, а цивільні — з боротьбою за побут, дітей, роботу, психічне здоров’я. Ці реальності не можна порівнювати. Тут справді є ризик непорозуміння, особливо, коли починається змагання “кому важче”. Водночас я переконана, що діалог можливий і навіть необхідний. Як цивільна людина з інвалідністю я маю свій особливий досвід: щодня долаю обмеження хвороби, водночас виховує дітей, працюю, беру участь у громадських і професійних ініціативах. Це теж форма боротьби — не менш реальна, хоча й інша за природою», — каже Вікторія Харченко.
Психологиня додає, що діалог між такими різними досвідами можливий лише тоді, коли є взаємна повага й готовність слухати: не для того, щоб оцінювати чи порівнювати, а щоб зрозуміти.
«Я сама стикалася з ситуаціями знецінення, коли суспільство намагалося “виштовхнути” людей з інвалідністю. Наприклад, коли мої пропозиції та ідеї часом ставили під сумнів, бо “це не для тих, хто має обмеження”. У такі моменти відчуваєш, що частина суспільства не хоче помічати твою активність і компетентність. Мене зачіпає не стільки сама дискримінація, скільки суспільна сліпота до того, що люди з інвалідністю можуть бути сильними, корисними й необхідними. Для мене важливо відкрито говорити про це, бо тільки так можна змінити ставлення й створити суспільство, де немає “зайвих” — кожен має своє місце, незалежно від обмежень», — розповідає Вікторія.
Усвідомлення відмінностей та різноманіття досвідів, а також готовність слухати без оцінювання, — це дає шанс на порозуміння.
«Коли людина виснажена, у неї болять спина, коліна, вона роками сидить у багнюці, думаю, рівень її толерантності явно зменшується. І, важливо, змінюються пріоритети — у таких умовах доволі складно думати про щось інше, ніж забезпечення базових потреб. Мені здається, що люди з невисоким емоційним інтелектом у кризових умовах не здатні знайти порозуміння, тому що елементарно не можуть поставити себе на місце один одного. Звісно, ми говоримо, що всі досвіди важливі, але все це матиме значення тоді, коли закінчиться війна. Зараз ці досвіди можливо фіксувати, але не аналізувати», — каже репортерка Альона Савчук.
Дієвий спосіб порозумітися в таких обставинах — давати іншій людині можливість висловитися, не перебиваючи та не зміщуючи наголос на себе, не підважувати її думку та досвід, додає вона.
«Найважливіше — хоча б надати простір, де людини за потреби та бажання зможе висловитися. І тоді, коли ми будемо здатні послухати один одного, тоді можна буде виокремити якісь спільні точки дотику і з ними працювати далі», — пояснює Альона.
Крім цього, допомагають спільні дії, вважає Вікторія Харченко:
«Коли ми робимо щось разом — проводимо захід, працюємо з дітьми, підтримує громаду — різність досвідів уже не роз’єднує, а стає ресурсом. Кожен приносить своє. Наприклад, у межах Зеленої академії я бачила, як люди з абсолютно різним життєвим досвідом — військові, волонтери, освітяни, психологи — знаходили спільну мову саме через спільні практики та діалог. Це дозволяє зняти бар’єри і показати, як ми можемо взаємно підсилювати один одного. Ще одним дієвим способом є чесність — я відкрито визнаю, що не завжди можу до кінця зрозуміти чужий досвід, але готова слухати та вчитися. Це створює атмосферу довіри й реального співжиття».
Імовірність діалогу може залежати від багатьох факторів, зокрема готовності почути іншого, відсутності надмірної емоційної напруги, відчуття безпеки, визнання цінності власного досвіду.
Діалог можливий, коли обидві сторони усвідомлюють різність і знаходять у собі сили ділитися й чути, рефлексувати та асертивно повертатися до розмови знову й знову, а не лишати незручні теми в шухляді на довгі роки, вважає Ірина Шостак.
«Якось я була в Сараєво (у квітні 2024 року) і нас запевняли, що за кількадесят років ми будемо з росіянами якщо не друзями, то партнерами, ми ж сусіди. Але коли я запитувала людей, чи дружать саме вони з сербами, з якими зустрічаються на роботі чи відпочинку, то вони казали, що просто не говорять про війну і не згадують, хто на якому боці був. Це інша тема, але вона показує, що є досвіди, в яких біль і різність занадто сильні, щоб цей діалог мав якийсь сенс», — додає Ірина.
Життя родин військових часто проходить у тіні, але не менш напружено і травматично. Жінки та чоловіки, чиї партнери/партнерки воюють, щодня стикаються з емоційним навантаженням, соціальним осудом і знеціненням їхніх переживань — як у колі знайомих, так і на роботі. Їхні страхи, тривога за життя близьких і постійне очікування новин можуть неправильно тлумачитися оточенням, що призводить до непорозумінь і звинувачень. Різність цих досвідів створює емоційні бар’єри, але саме усвідомлення цих відмінностей стає ключем до можливого порозуміння між фронтом і тилом.
«Я постійно чую на групах, і чула у свою адресу фрази на кшталт “А чого ти його відпустила на війну?”, “Ну ти сама його відпустила, сама й винна” або “За що він загинув?”. Таке відбувається доволі часто — зокрема, знецінення жінок військових на роботі, коли вони можуть чекати зв’язку, бути в постійному стресі чи заплакати в дуже напружений момент. У таких ситуаціях бувають реакції на кшталт “Раз у тебе чоловік служить, то що, тобі тепер все можна?”», — пригадує дружина загиблого військового Катерина Веселова.
Для того, аби уникнути таких ситуацій, вважає вона, потрібні інформаційні тренінги, на яких люди дізнаватимуться, як поводити себе з військовими, з їхніми родинами, як чекати, як підтримувати, що може тригерити тощо.
Сумніви щодо власного внеску трапляються і серед військових.
На запитання, чи траплялися ситуації, коли люди з іншим досвідом знецінювали досвід військових під час війни, очільниця Патронатної служби Хартії Людмила Галичина відповідає:
«Скоріше, я сама себе інколи знецінюю. Бо я не впливаю прямо на бойові дії і не перебуваю на бойовій посаді».
А чи можливий діалог між людьми з різним досвідом, каже: «Діалог має бути в будь-якому випадку, але з розумінням та прийняттям, що навряд чи вдасться дійти спільної думки. Але варто намагатись. Найдієвіші способи пошуку порозуміння, співжиття і співпраці — смирення і готовність поступитися».
Хто в умовах війни має найбільше моральне право на голос
У часи війни різні голоси прагнуть бути почутими, але деякі з них чути гучніше — і часто це не ті голоси, які мають задавати тон суспільним пріоритетам і формувати рамки дискусії.
В умовах війни найбільше моральне право на голос мають військові та держслужбовці, вважає Людмила Галичина, очільниця Патронатної служби Хартії.
«У часи війни найбільше моральне право на голос мають ті, хто щодня платить найвищу ціну. Це військові та їхні родини — ті, хто ризикує життям, втрачає здоров’я, хто переживає втрати близьких. Їхній досвід — основа, на якій ми всі стоїмо. Водночас я вважаю, що моральне право мають і ті, хто опинився у найбільш вразливому становищі: діти, люди з інвалідністю, сім’ї переселенців, цивільні, які лишилися наодинці з труднощами. Їхній голос не менш важливий, бо саме через них видно, якою є справжня ціна війни для суспільства», — вважає і психологиня Вікторія Харченко.
Моральне право на голос прямо пропорційне до того, чим людина пожертвувала заради української держави, вважає репортерка Альона Савчук.
«Передусім йдеться про тих, хто пожертвував своїм здоров’ям: передусім військових, військовополонених, цивільних заручників. На жаль, ті, хто пожертвував життям, вже не мають можливості сказати».
Далі, додає Альона, йдеться про тих, хто по максимуму вкладаються у волонтерство — зокрема, люди, які працюють у різних фондах підтримки на кшталт “Повернись живим”, фонд Стерненка тощо.
«Також мені важливо було б почути людей в окупації з проукраїнською позицією — тих, хто в той чи інший спосіб намагається або допомогти українському війську, або зберегти якісь риси української ідентичності в умовах окупації», — додає репортерка.
І водночас найменше, кого б вона хотіла слухати в цих умовах, — «людей, які виїхали за кордон під грифом “refugees”, але по суті які є економічними емігрантами. Мені здається, що це прекрасний приклад “кому війна, а кому мати рідна”».
Чи може існувати справедливість в умовах війни
Якщо розглядати справедливість у контексті рівності, поваги всіх до всіх, обов’язків та прав кожного й кожної, то очевидним стає те, що в умовах війни це перетворюється на утопію та радше гучні гасла, ніж реальність. Проте утопічність справедливості не означає, що до неї не варто прагнути.
«Для мене справедливе суспільство — те, де кожна людина має право бути почутою, де її досвід, обставини та потреби визнаються і поважаються. Це простір, де ніхто не відчуває себе зайвим, а різні обмеження та можливості враховуються при прийнятті рішень. Справедливе суспільство створює рівні шанси для розвитку, захисту та реалізації потенціалу, але водночас підтримує тих, хто опинився у складних обставинах, зокрема людей з інвалідністю та людей, які пережили втрати чи травму. Я бачу його як спільноту, де сила не у фізичній могутності чи становищі, а у взаємній повазі, підтримці й здатності чути й допомагати один одного», — ділиться психологиня Вікторія Харченко.
Вона додає, що справедливість починається з тих, хто найчастіше лишається поза увагою — саме їхнє включення у спільноту показує зрілість суспільства, і допомагає будувати спільноту, де люди не конкурують, а підтримують один одного.
Кожен має знайти для себе спосіб, аби допомагати державі вистояти та вижити, вважає Альона Савчук:
«Станом на зараз я бачу загрозу існування України як такої. Тому говорити про якісь особливі характеристики не бачу сенсу до того моменту, як ця загроза відступить. Тому ми всі дружно маємо стати певною мірою гвинтиками у цій системі. Кожен для себе має знайти нішу, своє місце і працювати на те, щоб ми вижили».
Людмила Галичина каже, що говорити про справедливе суспільство зараз важко: «Я можу думати про справедливість тільки в контексті долучення до оборони України тих, хто ще цього не зробив і не збирається».
Передусім в тих умовах, в яких ми опинилися, треба робити максимум, аби зберегти державу, додає очільниця Патронатної служби Хартії:
«Нам потрібно вижити й при цьому залишитися людьми — готовими прийти на поміч та почути один одного».
Яким рефлексіям сприяла участь у Зеленій академії
«Я ще більше переконалася, що кожен досвід — фронтовий, тиловий, дитячий, професійний — є важливим і доповнює картину реальності війни. Це дало мені ще більше розуміння того, як важливо слухати та визнавати інших. Також під час академії я чітко побачила, наскільки ми всі травмовані — кожен своєю історією, страхами, втратами. Водночас саме це усвідомлення дозволяє будувати співпрацю на емпатії та взаємопідтримці», — Вікторія Харченко, практична психологиня.
«Я побачила, що я не єдина, хто вічно шукає справедливості. Що треба починати з малого — того, що ти можеш змінити, навіть якщо це щось невелике. Що турбота про себе важлива для всіх, бо якщо ти виснажена, спустошена і без сил — то яка з тебе користь?», — Катерина Веселова, дружина загиблого військового та психологиня груп підтримки.
«Мені сподобалося, що були люди з різних регіонів та з різним досвідом. Я отримала можливість зазирнути у ті сфери, про які взагалі особливо нічого не знаю — наприклад, освіта чи сучасне мистецтво. Мені було цікаво подивитися, як люди намагаються вмонтувати свій життєвий і професійний досвід у нинішні реалії та знайти своє місце. Словом, найбільше мені було цікаво почути про те, як люди намагаються вмонтувати себе у війну. А ті, які не можуть цього робити, як вони уявляють своє життя зараз, до чого прагнуть, що для них важливо?”, — репортерка Альона Савчук.