На перехресті екологічної справедливості та безпеки: деколоніальна перспектива в енергетиці, довкіллі та сфері турботи у часи війни

Минулорічна панель RUTA¹ «Переосмислення кліматичної справедливості в Центральній та Східній Європі, Центральній Азії та на Кавказі» простежила, як багаторівнева колоніальність – радянська інфраструктура, сучасна російська агресія та західна політика видобутку ресурсів, масковані як зелене партнерство – формують енергетичну та кліматичну несправедливість у наших регіонах. Цьогорічна панель додала ще один шар до цієї розмови: безпеку. 

Потреба відчувати себе в безпеці є спільною для кожної людини. Але на глобальному рівні безпека зазвичай сприймається крізь військову та державну призму – ми проводимо конференції з безпеки перед обличчям війн і спостерігаємо, як політики маніпулюють відчуттям безпеки, щоб залишатися при владі. Цьогорічна панель поставила питання, що як ми сприйматимемо безпеку як екосистеми, громади та турботу? Що насправді будує «вкорінене знання» і як ми можемо запобігти його використанню для зміцнення старих владних конструкцій? Як виглядає безпека, вкорінена у вашій рідній землі, у сусідньому озері чи навіть у вашому власному благополуччі? 

Троє доповідачок – Живіле Мантримайте (Литва), Вікторія Болл (Україна) та Айгерім Капар (Казахстан) – розглянули це питання з трьох різних національних контекстів і незалежно одна від одної дійшли одного й того ж діагнозу: те, що сьогодні рекламується як «безпека», дуже часто є замаскованим хибним рішенням – ядерна експансія, риторика про використання енергетики, як зброї, відродження екстрактивістської моделі – тоді як справжня безпека постійно виявляється у чомусь меншого масштабу, повільнішому та вкоріненому у громаді. 

Коли «енергетична безпека» стає політичною зброєю 

Живіле Мантримайте розпочала панельну дискусію із застереження з її дослідження спільно з європейським активістським колективом Gastivists: у всій Центральній та Східній Європі «енергетична безпека» перестала означати те, що колись означала. 

«Ультраправі рухи фактично так переосмислили термін енергетична безпека, що він більше не означає стійкість та децентралізацію», – пояснила вона. «Тепер це означає безперервне постачання, дешеву енергію та національний контроль – на користь ядерного та викопного палива». Десять років тому, зазначила вона, цей термін мав зовсім інше значення: припинення залежності від викопного палива, децентралізована енергетична система тощо. Зараз політичні тренди розвертають його до мови постачання, що на практиці означає газ, нафту та ядерну енергетику. 

Вона обережно наголосила, що ця тенденція  не виникла з нічого. Високі ціни на електроенергію, енергетична бідність та ненадійне опалення – це реальний, пережитий досвід у всьому регіоні, і ультраправі досягають успіху саме тому, що говорять про справжню невизначеність, а не вигадують її. Постійний захист Фіцо ідеї російських газових контрактів, представлення Орбаном Росії як незамінного енергетичного партнера та розширення внутрішнього ринку викопного палива, що відбувається в Польщі та Румунії, – усі вони відрізняються своєю специфікою, але мають одне й те саме основне припущення: безпека означає гарантування поставок, а не вирішення більш складного питання залежності. 

І питання залежності, зазначає Живіле, не зникає лише тому, що змінюється постачальник. Термінал зрідженого природного газу у Литві звільнив країну від російського трубопровідного газу, але нові дослідження показують, що її залежність від іранського та азербайджанського газу породжує власну нестабільність. Замініть газ ядерною енергетикою, і ланцюг постачання урану затягне у свою вирву залежностей. Замініть викопне паливо відновлюваними джерелами енергії, і виявиться, що приблизно 90% світового ланцюга поставок сонячної енергії та акумуляторів проходить через Китай. «Я не стверджую, що відновлювані джерела енергії за своєю суттю проблематичні як технології», – сказала вона, – «а про те, що енергетична система, яку ми уявляємо зараз, утворює залежність. І тому питання полягає не в тому, чи існують залежності, а в тому, які з них ми вирішимо будувати». 

Її рішення було спрямоване на щось навмисно непопулярне: дрібномасштабні, локальні, низькотехнологічні знання. У Литовському фонді архітектури вона експериментувала з сонячними чайниками, сонячними душами та перепрофільованим абсорбційним холодильником, який охолоджується за допомогою тепла, а не електрики – пристроями, змодельованими за зразком того, як литовські фермерські будинки колись отримували тепло та зберігання їжі навколо мурованих печей, задовго до появи централізованих мереж. «Жодна з цих технологій не призначена для заміни національних енергетичних систем, — зазначила вона, — але вони нагадують нам, що енергетична безпека не завжди розумілася як безперервне постачання палива. Завдання, яке стоїть перед нами, — зазначає Живіле, — полягає в тому, щоб створити матеріально переконливу і практичну альтернативу — не лише для захисту мети декарбонізації, а й для фактичного забезпечення енергетичної безпеки людей». 

Уроки Чорнобиля про добробут для відбудови України 

Вікторія Болл, українська дослідниця клімату та справедливості у сфері охорони здоров’я, почала з прохання для аудиторії протестувати стандартну структуру енергетичної безпеки за наступними категоріями: наявність, доступність, можливість дозволити собі, прийнятність – на основі їх власної історії енергопостачання. Як результат, за названими категоріями майже не було піднятих рук, а найменш присутнім у житті людей критерієм була прийнятність енергетики, яку вони отримують вдома. 

Існуюча структура енергетичної безпеки, стверджувала вона, має системну прогалину: вона не референсує до вартості цієї енергії для здоров’я, добробуту та довкілля. Це і є сліпа пляма, яку Вікторія виявила у своєму дослідженні. Вона стверджувала, що проєкти енергетичного співробітництва між Західною Європою та її колишніми колоніями – або між Росією та колишніми радянськими республіками – рідко є взаємовигідними; вони прагнуть до вилучення ресурсів. І навіть економічні моделі, зосереджені на добробуті, популярні в західних політичних колах, зазначила вона, як правило, не включають вплив домогосподарств на здоров’я людини: в той час як за оцінками ВООЗ, забруднення повітря в приміщеннях лише внаслідок приготування їжі на твердому паливі щороку спричиняє понад чотири мільйони передчасних смертей. 

Україна успадкувала радянську енергетичну модель, побудовану для того, щоб годувати радянську промисловість у всьому Союзі, а не українські громади. Ця централізована залежна від копалин система зараз є прямою жертвою російської війни. Через регулярні атаки безпілотників і ракет, націлених на енергетичну інфраструктуру, генеруючі потужності України впали з 38 ГВт до повномасштабного вторгнення до лише 12 ГВт до середини 2024 року. За словами Вікторії, децентралізація стає пріоритетом безпеки в Україні, «навіть більше ніж заходом сталості». 

Вона підкріпила свій аргумент історією з власної родини. У ніч на 26 квітня 1986 року її бабуся, Лідія Малиновська, яка тоді була редакторкою газети в Чорнобилі, пішла шукати свою доньку-підлітку, яка пізно вийшла з дому. Вона відчула присмак металу в роті і того вечора вони обидві (мати і дочка) почали втрачати голос. Вона згадувала, як начальник Чорнобильської міліції повідомив місцевому керівнику комуністичної партії, що на станції сталася аварія. Коли вона поїхала до Москви за відповідями, їй сказали йти додому та продовжувати видавати газету. Бабуся та дідусь Вікторії залишалися в зоні відчуження ще кілька місяців після цього, документуючи переміщення та контролюючи електромережу, не до кінця розуміючи, що вони піддаються впливу радіації. Сусідам та колегам пізніше поставили діагноз лейкемія; деяким людям, сорок років потому, взагалі так і не повідомили про діагноз. «Централізований, залежний від секретності енергетичний режим не просто створює гострий ризик катастрофи», – сказала Вікторія. «Він створює спадщину тривалої шкоди, яка ніколи не документується та ніколи не береться до уваги». 

Ця спадщина усних історій та особистих розповідей має важливе значення для розуміння впливу шкідливої ​​інфраструктури, стверджувала вона, вона має сформувати нову основу для відбудови України – таку, що базується на чотирьох питаннях справедливості: розподільній (хто має доступ до чистої води, повітря та незабруднених земель), процедурній (з ким насправді консультуються до прийняття рішень щодо інфраструктури, а не після), визнання (чиї потреби взагалі враховуються) та відновлення (чи відновлюємо ми системи охорони здоров'я та водопостачання, чи «просто досягаємо цільових показників викидів, висунутих для нас Зеленою угодою ЄС як частиною вступу до ЄС»). Застосування цих критеріїв переосмислює децентралізовану відновлювану енергетику як інструмент підтримки охорони здоров'я, а не як суто джерело зеленої енергії – сонячні установки, що фінансуються громадянським суспільством, вже забезпечують роботу апаратів діалізу та для лікування астми в українських лікарнях під час повітряних нальотів, на відміну від централізованих підстанцій, які не можуть цього забезпечити після удару по них.  

Вона завершила свою промову застереженням, спрямованим як на концепцію енергетичної безпеки в її країні, так і в будь-кій іншій країні: навіть моделі, орієнтовані на добробут, можуть створювати виключення, які породжують недоліки, що мали б ними виправлятися. Молодіжні, жіночі та робітничі рухи сьогодні значною мірою відсутні в процесі прийняття рішень в енергетичній сфері України. Тому, щоб змінити статус-кво та забезпечити справедливу відбудову України, нам потрібно змінити підхід до того, хто приймає рішення і на якій метриці, вони базуються.  
 

Десятиліття опору озера Балхаш 

Айгерім Капар закрила панельну дискусію, виступаючи, як вона висловилася, «від імені озера Балхаш» та спільноти Artcom Platform, з якою вона працює в Казахстані. 

Пропозиція побудувати атомну електростанцію на березі озера Балхаш, поблизу міста Улькен, не є новою. Вона вперше з'явилася в 1997 році, була скасована в 2000 році та відроджена в 2006 році завдяки відновленню співпраці з Росією. З того часу ця ідея  неодноразово виникала знову, щоразу вона просувалася «Росатомом» як форма розвитку. У 2019 році президент Казахстану заявив, що будь-яке подібне рішення вимагатиме референдуму. Цей референдум нарешті відбувся в 2024 році. Громадські слухання в Улькені були розкритиковані за відсутність прозорості. А в 2025 році – через рік після голосування, яке було оголошено – «Росатом» був обраний головним партнером у міжнародному консорціумі для будівництва станції, і зараз планується будівництво ще двох станцій у тому ж регіоні. 

Все це відбувається на тлі безпрецедентної загрози посухи, яка потенційно може наслідувати катастрофічну долю Аральського моря. Занепад озера Балхаш простежується ще до радянських гідроенергетичних проектів 1950-х і 60-х років. Протестні рухи на захист озера наприкінці 1980-х років були переплетені з антиядерним рухом Невади-Семипалатинська – однією з найвпливовіших кампаній за екологічну справедливість у регіоні, яка поєднує ядерне насильство, громадське здоров'я та екологічний захист в єдину боротьбу. Досліджуючи цю історію для власної дипломної роботи, Айгерім натрапила на «Балхаську сагу» – фільм 1989 року, що документує цю мобілізацію – своєрідний контрархів, побудований на основі усних свідчень та пам'яті громади, а не з офіційних записів, подібних до свідчень тих, хто вижив у Чорнобилі, які описала Вікторія. 

«Ми вважаємо, що озеро має вплив», – сказала Айгерім, зазначивши, що попри шість десятиліть радянських, а тепер і російських амбіцій, станцію насправді так і не було збудовано. На громадських слуханнях в Улькені у 2024 році одна жінка прямо сказала чиновникам: «Ми матері, і ми не хочемо будувати цю атомну електростанцію. Ми не боїмося». 

Для казахстанського народу Балхаш ніколи не був просто ресурсом, який потрібно було розподілити. Задовго до того, як було запропоновано будівництво будь-якої гідроелектростанції чи атомної електростанції, воно живило  скотарські кочові громади та спосіб життя, які були глибоко трансформовані радянською колективізацією, примусовою осілістю та індустріалізацією. Навіть осередки підтримки ядерного проекту в регіоні насправді не стосуються власне самого озера, зазначила Айгерім – деякі з них пов’язані з громадами, сформованими заселенням з радянської епохи, та з давніми очікуваннями промислового розвитку та робочих місць. Для місцевих громад, чиє життя давно пов’язане з озером, Балхаш не просто конкурує з розвитком; це просто те, що завжди забезпечувало їм безпеку – вода, їжа, робота, пам'ять, відчуття приналежності – задовго до того, як «енергетична безпека» стала мовою, що використовується для виправдання будівництва на цьому місці. 

Запобігання, а не лише ремонт 

У подальшій дискусії модераторка поставила питання, яке переосмислило все сказане досі: чому люди – і рухи – набагато краще реагують на загрози безпеці, ніж запобігають їм? 

Відповідь Живіле повернулася до матеріальної практики: система централізованого теплопостачання Литви була змушена повернутися до спалювання багаторічної, сильно забруднюючої нафти, коли постачання російського газу було припинено після повномасштабного вторгнення – рішення, прийняте без довгострокового плану, яке через роки було замінено постачанням газу, дестабілізованим війною в Ірані. «Це постійна проблема людства», – сказала вона. «Ми насправді просто плануємо на наступні п’ять років». Запропонований нею антидот -  нормалізація інструментів і практик, які реально працюють – краще повільний, матеріальний аргумент, що показує результат, ніж абстрактний щодо потенційних викидів. 

Вікторія вказала на те, що вже органічно виникло в Україні після повномасштабного вторгнення: сусіди в одному багатоквартирному будинку разом оцінюють спільні ризики, сонячні панелі живлять муніципальні будівлі в м. Славутич. Також прикладом є документування забруднення та шкоди для здоров’я, організоване у громадських трибуналах охорони здоров’я, започаткованих колективами з охорони здоров’я, рух який зародився в Бангладеш і згодом поширився на інші країни. Завдання, стверджує вона, полягає в тому, щоб перестати розглядати їх як окремі надихаючі випадки та почати ставитися до них як до відтворюваних доказів для довгострокових рішень. 

Відповідь Айгерім була ще більш відрезвляючою. За її словами, Центральна Азія вже носить спогади про вкрадене море – Аральська катастрофа – це не історія, а триваючий тематичний аналіз, уроки якого регіон досі намагається повністю засвоїти. Навіть якщо зараз він недосконало їх застосовує для захисту Балхашу до того, як закінчиться вода, а не після. 

Висновок 

Якщо є щось, що важко ігнорувати на цій панелі, то це те, що кожен, хто пропонує єдине рішення безпеки, бреше. Загрози безпеці сьогодні багатогранні – військові, геополітичні, екологічні, економічні, соціальні – і розгляд будь-якої з них окремо вже є помилкою. Енергетична безпека – це не технічна проблема, яку вирішує вибір правильного палива чи підписання правильної угоди; енергетична безпека має бути міжгалузевою, вбудованою в структуру системи охорони здоров'я, міста та розпорядження ресурсами. Це складніший вимір, ніж це допускає більшість політичних дискусій, оскільки воно протистоїть привабливості одного простого рішення, такого як нова мережа, новий трубопровід, нова міжнародна угода. 

Однак, оскільки загрози є скрізь, то й рішення такі ж. Іноді ця децентралізація близька до буквальної: ракетний удар виводить з ладу теплоцентраль, яка обслуговує ціле місто, тоді як знищення елемента невеликої розподіленої системи опалення виводить з ладу лише одне домогосподарство. Іноді вона більш багаторівнева. Атомна електростанція на озері Балхаш не просто закріплює Казахстан у статусі залежності, що може пережити століття урядів – вона поєднує цю залежність з невирішеною ядерною травмою, яка досі жива в регіональній пам'яті, а також з доступом до води та засобів існування, на які громади вздовж узбережжя покладалися поколіннями. Загроза ніколи не була одновимірною, тому й те, що захищає людей від неї, також не є таким. 

Такий самий комплексний підхід застосовується і щодо енергетичного переходу ЄС, який досі спирається на ЗПГ та ядерну енергетику, навіть коли представляє себе альтернативою залежності від викопного палива. Кліматичну кризу неможливо вирішити, повторюючи старі колоніальні моделі видобутку під більш екологічною назвою, і Європа не може декарбонізуватися ізольовано від світу, від якого вона досі залежить у постачанні. Достатність – фактичне зниження попиту, а не лише диверсифікація джерел постачання – відкриває набагато ширші питання про те, як побудовані наші економіки, розмова, що виходить за рамки цієї панелі. Але тут також залишається основний момент: немає жодної єдиної політики чи реформи, яка б вирішила це окремо, ані для України, ані для Казахстану чи Литви, ані для ЄС. Боротьба за енергетичну справедливість ніколи не була чимось, що країна могла б подолати самостійно. 

Усі троє доповідачок, кожна з яких представляла різну географічну зону та охоплювала різні кризи, продемонстрували, що рішення криз вже існували до того, як хтось почав їх шукати на цій панелі. Вони існували у громадах, в успадкованій пам’яті, у предків, які пережили власні версії цієї ж нестабільності задовго до того, як слово «безпека» стало її позначенням. Ця криза для нас нова. Закономірність, що лежить в її основі, – ні. 

Думки, висновки та рекомендації належать авторам цієї публікації і не обов’язково відображають погляди Представництва Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, та уряду Німеччини.