Перша дискусія в рамках проекту «Стратегії урбаністичного майбутнього Києва»
В сучасному Києві, що дедалі більше перетворюється на глобальне місто, насичуючись інформаційними вузлами, транспортними і міграційними потоками, площі продовжують відігравати роль ключових структурних елементів, складаючи квінтесенцію міста. Це особливо впадає в очі у центрі столиці, де нараховується більше десятка великих площ, що потенційно могли б стати одними з найбільш притягальних просторів як для мешканців, так і гостей міста. Втім, парадокс полягає в тому, що, незважаючи на формальне включення у планувальний каркас, площі, фактично, припинили виконувати роль осередків громадської активності, а в якості публічних місць стають усе менш доступними. Саме цій проблемі і було присвячено подіумну дискусію «Київські площі: куди зникає публічний простір?», що відбулася 3 лютого в приміщенні Архітектурного клубу, за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля.
Позиції
За словами Кирила Савіна, керівника Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, йдеться про першу подію в низці дискусій, кінцевою метою яких є вироблення дієвої альтернативи стратегічного розвитку Києва з боку громадян. «Сьогодні на рівні міського муніципалітету розроблені Генеральний план м. Києва і Стратегія розвитку української столиці до 2025 року. В результаті пропонованих круглих столів на «гарячі» тематики, пов’язані із містобудуванням, до кінця цього року спільними зусиллями громадських ініціатив буде створено програмний документ із візіями майбутнього міста. Ми сподіваємось, що ідеї, включені до фінальної публікації, будуть враховані владою і матимуть реальний вплив на подальший розвиток Києва», – висловив своє сподівання пан Савін перед початком дискусії.
Захід мав на меті представити все розмаїття точок зору на проблему публічного простору в Києві. В своєму діагнозі сучасного стану київських площ та баченні перспектив їхнього розвитку спікери виходили з цілком різних позицій. До виступу було запрошено представників з боку письменництва, архітектури і громадського активізму, що дозволило проявити проблему в її опуклості, уникнувши дискримінації можливих зацікавлених сторін. На думку Ірини Соловей, модераторки дискусії, представниці творчої формації «Garage Gang Kollektiv», лише таке розмаїття точок зору дозволяє осягнути проблему публічного простору в усій її комплексності і по-справжньому поставити нагальне питання щодо права громадян на місто.
Простір в його історичності
«В політиці повторної сакралізації публічного простору, що сьогодні спостерігається в Києві, можна бачити лише варварську рециклізацію, що відбиває все неподобство радянсько-пострадянського несмаку. Сучасні площі творить лише сама публіка, самі громадяни», – Оксана Забужко, письменниця.
Чим, власне, є публічний простір, як ми його розуміємо? Чи можливо сьогодні дати єдиновірне визначення, тому, що він собою являє, – визначення, яке буде схвалене нами всіма, чи, принаймні, більшістю? Відповідаючи на це питання, Оксана Забужко одразу внесла у просторове, географічне за своєю суттю питання, часовий вимір історичності. «Я хочу усправедливити свою появу в цій дискусії з двох точок зору: по-перше, як киянка, і по-друге, як письменниця, що прагне свідчити про свою добу і рефлексувати щодо її смислів», – розпочала свій виступ письменниця.
На її думку, цілеспрямоване руйнування публічного простору Києва почалося ще за сталінських часів. Власне, сьогодні ми лише спостерігаємо довготривалі наслідки цієї руйнівної політики. Отримавши Магдебурзьке право 1494 року, Київ здавна формувався як міщанське місто: площі, школи, бібліотеки і церкви створювалися на кошти можновладців (наприклад, Галшка Гулевичівна) і підтримувалися спільно силами місцевих громад (наприклад, Київське братство). Київ як поселення позначали двома різними словами, що мали відмінні смисли: як «город», тобто місце, відгороджене від решти світу валами, вирване у стихії й захищене від зовнішніх ворогів; і як «місто», себто публічний, соціальний простір, створений станом міщан. Зазнавши розквіту за доби Бароко, публічні простори Києва утворили унікальну, пристосовану до особливостей місцевого ландшафту, структуру з локальними осередками на невеликих торгових майданах, організованих довкола церков. Ця структура продовжувала існувати й активно діяти ще на початку ХХ століття, численні свідчення про що зустрічаємо в літературі того періоду. Однак за 1930-х, в рамках насильницької політики десакралізації ці локальні центри були стерті з лиця землі: в Києві було знищено більше 300 сакральних споруд. Відповідно, замість організованого, впорядкованого міста утворилось пустище – «простір розсипався, мов той картковий будиночок».
Радянські часи, керовані принципом «больше трех не собираться», не вельми сприяли загоєнню старих ран. Але з настанням 1990-х у київських площ з’явилась нова можливість для розвитку, пов’язана, насамперед, із громадянською активністю, з «революціями на граніті». Водночас, тенденція до відновлення церков шляхом реконструкції, що проявилась за часів Незалежності, є радше загрозливою. Внаслідок об’єктивного процесу секуляризації відбудовані наново церкви сприймаються як підробки і лише спотворюють наявні місця, анітрохи не повертаючи Києву його дореволюційний шарм.
Порожні місця, які маємо зберегти
«На мою думку, головна проблема публічного простору в Києві полягає у відсутності сучасних підходів до його планування, адекватних з точки зору теорії та практики урбанізму. Те справді важливе, що ми сьогодні можемо зробити для київських площ – це зберегти їх як порожні місця в забудові, де потенційно могли б збиратись містяни і відбуватись публічні події», – Віктор Зотов, архітектор.
Іншу точку зору на ту саму проблему представляли київські архітектори. На думку Володимира Приймака, головне занепокоєння серед професіоналів викликає те, як за ринкових умов проектування взагалі можливо зберегти публічний простір. Сьогодні проектний процес сконцентрований на окремих ділянках, виділених під забудову для приватних девелоперів. Архітектор, що виконує замовлення, фактично, не має можливостей вийти за жорсткі межі тієї чи іншої території, а нові проекти, як правило, передбачають високу щільність і об’єм забудови. Разом із тим, альтернативне, соціально орієнтоване замовлення на проектування практично відсутнє: «Таких понять як «простір площі» і «простір вулиці» в сучасній українській проектувальній практиці просто не існує», – констатує пан Приймак.
Віктор Зотов, співзасновник Архітектурного Клубу, вважає, що подібна відсутність концепції публічного простору віддзеркалює загальне нерозуміння його функцій та смислу, характерне для сучасних міст України. Наприклад, в Києві в цьому можна пересвідчитись, розглянувши проекти, пропоновані для озеленення парків, вулиць та скверів. «В проекті з благоустрою центральної частини Києва, представленому на останній містобудівній раді, переважають тимчасові «прикрашательські» засоби, відомі ще від радянських часів, тоді як фундаментальне бачення публічного простору як середовища діяльності та комунікації – відсутнє», – прокоментував пан Зотов. Кількома наступними тезами архітектор закликав до розв’язання глобальних проблем, безпосередньо пов’язаних із сьогоднішнім станом міських площ, таких як транспортні затори, домінування комерційної функції, неконтрольоване поширення реклами та ін. Одним із головних підходів до оздоровлення міського середовища має залишатись збереження незабудованих просторів, особливо в центральній частині міста.
Громадське творення площі: пряма дія і маркування
«Сьогодні публічний простір – це питання потреби киян у ньому. Скільки готові відстоювати, стільки і є», – Ігор Луценко, активіст.
Про те, яким чином і за рахунок чого громадськості сьогодні вдається відстояти публічний простір на практиці, розповів Ігор Луценко, активіст громадської ініціативи «Збережи Старий Київ». На його переконання, в ситуації, що склалась довкола київських площ, проявляється протистояння двох культур: перша – це правова і громадська, що прагне зберегти публічний простір як невід’ємний елемент міської культури; і друга, – силова, що прагне цей простір захопити, привласнити.
Сучасну добу можна назвати добою неофеодалізму, – небезпека привласнення дамокловим мечем нависає сьогодні над багатьма існуючими публічними просторами. Втім, в окремих місцях, завдяки зусиллям громадян цю небезпеку вдалось відвернути. Як переконливо свідчить досвід відстоювання таких небайдужих киянам місць як Пейзажна алея і сквер на Прорізній, запорукою успіху в таких випадках є підтримка громадян, як правило, місцевих мешканців, на всіх рівнях – юридичному, політичному, фінансовому. Публічний простір можливо зберегти, встановивши на ньому символічні знаки, які б вказували на його непорушну соціальну цінність, приналежність громаді. Але спочатку ділянку все одно слід буде «звільнити» від будівельних парканів шляхом прямої дії. «За радянських часів великі проспекти вдовж шосе розбудовували з тим, щоб по них пересувались в межах дозволеного. Демократична культура виходить з того, що в публічному просторі можна робити все, що не заборонено. Сьогодні в Україні на рівні колективної свідомості публічний просторі знецінено настільки, що відвернути його руйнування можна тільки посилаючись «на дітей». Ми втратили елементарну чутливість до того, що називається містом, а це – основа нашої державності, основа нашої демократії», – говорить пан Луценко.
Обговорення & критика
Позиції, представлені на подіумі, склали лише частину дискусії, «затравку» для ширшого й глибшого обговорення. Подальше активне включення публіки дозволило не лише розвинути тему, а й проявити її найбільш гострі й суперечливі моменти. В цілому, обговорення дозволило досягти поступу в трьох напрямах. По-перше, вдалося значно розширити і збагатити саме уявлення про публічний простір. По-друге, – вказати на можливі реалістичні сценарії спільних дій з метою покращення стану київських площ. По-третє, – поставити низку проблем і проявити наявні суперечності, розв’язання яких могло б сприяти подальшому налагодженню спільних взаємодій.
Який публічний простір нам потрібен?
Це питання турбувало більшість тих, хто взяв слово. З одного боку, через масштабні культурні, соціальні та економічні трансформації, що заполонили пострадянську добу, дедалі важче визначитися із тим, що саме складає публічний простір. Власне, за якими критеріями маємо відділяти його від приватного? З іншого боку, очевидно, що поняття публічного простору наповнене різними смислами – політичними, соціальними, історико-культурними. Чи можна говорити про те, що наразі якийсь один із цих вимірів, наприклад, політичний, мав би отримати головне значення?
На думку, Олега Рудковського (Спілка кінематографістів), слід перенести наголос із простору як просто матеріальної інфраструктури, на його змістовне наповнення, безпосередньо пов’язане з рівнем культури та спілкування громадян. Враховуючи це, можна говорити, що впродовж останніх десятиліть, внаслідок масових міграцій, рівень громадської культури значно знизився, що, в свою чергу, мало негативний вплив на стан публічного простору, і зокрема, – київських площ.
З точки зору Владислава Каземірського (архітектор, автор проекту благоустрою для центральної частини Києва), публічний простір – це завжди результат глобальних соціальних перетворень, які Київ протягом останнього сторіччя переживав уже не один раз, фактор, який ніколи не можна знімати з порядку денного. «Я б утримався від протиставлення «місто-село», про яке можна було почути від інших учасників обговорення. Новітня історія Києва нараховує кілька потужних міграційних хвиль, а нові мешканці міста формують його простір по-новому. Це, в свою чергу, змушує визнати, що Київ Булгакова зник разом із Булгаковим», – висловив свою думку архітектор.
Як зберегти історію, не відмовляючись від прагматики дій?
Останні міркування сильно підважують «історичний» аргумент, висловлений Оксаною Забужко: чи справді «автентичний Київ», «Київ корінних киян» є адекватним критерієм оцінки спостережуваних процесів з точки зору розвитку великого мегаполісу за доби глобалізації? З критикою політики «плекання історичного коріння» виступив Назарій Совсун («Центр візуальної культури»), який закликав до прагматизації візій і дій. Надмірний історизм легко перетворюється на консерватизм і може стати на заваді розв’язанню нагальних проблем, тоді як питання сьогодні стоїть про те, щоб повернути просторові його політичну функцію агори, де б громадяни збирались задля ухвалення спільних рішень з метою зміни життя в місті на краще.
На думку Віталія Атанасова (журналіст), дискутанти приділили недостатньо уваги розглядові справжніх макропричин того стану міського середовища, яке ми сьогодні спостерігаємо. Вони полягають у неоліберальній природі сучасного політико-економічного режиму, орієнтованого, насамперед, на задоволення приватного інтересу. Без обговорення того, в які сектори економіки сьогодні спрямовуються інвестиції і чи можуть бути за таких умов задоволені соціальні інтереси громадськості, неможливо ані прийти до розуміння того, що відбувається з київськими площами, ані, відповідно, зробити правильні кроки в напрямі до можливих змін.
Як можливо долати руйнівні макрофактори через конструктивні локальні взаємодії?
Втім, домінування системних, політичних та економічних макрофакторів, зовсім не означає, що простору для дій більше не залишається. Про це засвідчили виступи представників інших громадських ініціатив.
Так, на думку Олексія Хавритенка («Старий Поділ»), перспективним є повторне освоєння простору площ і скверів силами місцевих громад. Як приклад, можна навести Контрактову площу, будівлі якої могли б виконувати функцію музею. Проте, цього не відбудеться, якщо громадськість не візьме на себе зобов’язання вироблення відповідної програми й боротьби за її впровадження серед експертів і органів влади. «Ми звертаємось, насамперед, до молоді, – допомогти реалізувати ідею Контрактової площі як історичного заповідника й культурно-освітнього осередку, що міг би стати взірцевим прикладом для решти Києва», – говорить пан Хавритенко.
Ілона Рудницька («Urban X») вважає, що київські площі є чудовим місцем для розвитку субкультур та пов’язаних із цим подій, таких як фестивалі сучасного мистецтва й екстремальних видів спорту. «Сьогодні стоїть питання – чому публічний простір не використовується? Чим його можна наповнити?», – запитує пані Рудницька. Приклад інших світових міст свідчить, що справа тут у створенні галузевої мережі організацій, які могли б взяти на себе відповідну «гуртівну» функцію, об’єднуючи ті чи інші молодіжні ініціативи.
Підсумок. Публічний простір: від метафори до проектів
Загалом, дискусія, організована довкола проблеми київських площ, виявила плюралізм думок в стосунку як до предмету обговорення, так і шляхів покращення міського середовища. Втім, саме це первинне «поживне» поле сприяло виявленню потенційних ліній напруги і можливостей подальшого структурування громадського дискурсу з метою розробки та втілення конкретних проектів.
За влучним спостереженням одного з учасників дискусії, протягом своєї історії Київ завжди нагадував комплексний, багатошаровий ландшафт, складений із різних, не схожих один на одного світів. Так само й сьогодні ефективна громадська політика мала б передбачати не придушення, але посилення всього розмаїття голосів, спрямованих на оживлення й збагачення міського контексту.
Звичайно, цей процес не може відбуватись без суперечностей і загострень, що розгортаються між громадськістю, з одного боку, і з професіоналами і владою, – з іншого. Втім динаміка цього процесу в жодному разі не має завершуватись прямим протистоянням, адже, це неодмінно веде в глухий кут. Місто, як і будь-яка інша спільна справа, потребує вміння знаходити компроміси, а, це в свою чергу, передбачає здатність змінювати власну позицію на користь загального блага.
Наразі ж важливим є те, щоб розпочатий діалог був продовжений як на робочих зустрічах, що відбуватимуться в Будинку архітектора щочетверга, так і на подальших дискусіях, які планується присвятити не менш гострим урбаністичним проблемам таким, як розвиток міського транспорту, впровадження у будівництво енергозбережних технологій та інші. Для того, щоб слова перетворились на дії, необхідно налагодити довготривалий і послідовний, але разом із тим достатньо гнучкий механізм ухвалення спільних рішень і координування спільних проектів із розвитку міського середовища. Перші здобуті на цьому шляху позитивні практичні результати на рівні локальних осередків могли б слугувати запорукою також і для зміни глобальних макрофакторів на рівні системи.
Ксенія Дмитренко