Ксенія Дмитренко
Третя дискусія в рамках проекту «Стратегія урбаністичного майбутнього Києва»
була присвячена тематиці, яка мала радше об’єднавчий і наскрізний для всього проекту характер – проблемі впливу громадськості на розвиток міста. В сучасному мегаполісі, що стрімко розвивається за рахунок централізованого притоку ресурсів і населення, інтереси місцевих спільнот часто залишаються поза увагою влади. Централізоване ухвалення рішень про забудову на рівні містобудівельної ради не враховує розмаїття потреб на рівні окремих мікрорайонів. На ці загальні, притаманні всім великим містам проблеми, накладається українська специфіка непрозорості міської політики, корумпованості й некомпетентності чиновницького апарату, переважання приватних інтересів у розбудові міста. Таким чином, рішення про нову забудову часто входять у пряму суперечність із інтересами місцевих громад, що, в свою чергу, спричинює конфлікти між забудовниками і мешканцями окремих районів, адміністрацією міста і громадянами. Яким є досвід розв’язання цієї дилеми громадами українських міст, зокрема, Києва – про це розповідали учасники обговорення, ініційованого Представництвом Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, що відбулося 14 квітня, в Київській торгово-промисловій палаті.
(Не)можливість компромісу
«За умов недотримання владою ухвалених нею ж законів нам сьогодні не залишається нічого іншого, окрім того, щоб твердо відстоювати законні принципи забудови міста й домагатися їхньої реалізації в дійсності», – Олег Вяткін, представник громадської організації «Печеніги».
Дискусія розпочалася з обговорення міжнародного досвіду взаємодії влади і громадян. Один із гостей, Кшиштоф Навратек, викладач архітектури Плімутського університету (Велика Британія), поділився своїми спостереженнями стосовно public participation у Польщі та Ірландії. На думку експерта, що досліджував результати участі громадян в одному з ірландських міст, поки що у цій практиці «немає нічого привабливого, вона є нічим іншим як війною». Незважаючи на велику кількість механізмів, у дійсності на рішення з розбудови міста мають вплив лише особи з певним рівнем культурного капіталу. В свою чергу, «прописаність» процедур не гарантує відсутності конфліктів у процесі їхньої реалізації: «Через легальні шляхи усе, навпаки, відбувається так, наче громадянам щось приписується, накладається згори, що неодмінно призводить до зростання напруги і, зрештою, навіть протистояння», – коментує пан Навратек. Суперечності містобудівельного розвитку й містопланування важко розв’язати через «баланс інтересів». Одна з найпоширеніших в Європі антиномій полягає в конфлікті між інтересами спільноти та природи. Показовим в цьому сенсі є досвід одного з містечок на кордоні між Польщею та Білоруссю. Його мешканці виступали за спорудження в обхід міста хайвею, що дозволило б звільнити центр від вантажівок, однак проти цього виступили екологи, які вважали, що будівництво автошляху може зашкодити місцевим популяціям тварин. Як у цьому випадку досягнути консенсусу й зваженого рішення?
На думку пана Навратека, подібні ускладнення зайвий раз виправдовують тезу про те, що успішний досвід public participation завжди вимагає готовності відійти від власних позицій, змінити власний кут зору задля того, щоб порозумітися з іншим.
Олег Вяткін, представник громадської організації «Печеніги» (Харків), дозволив собі не погодитися з головною тезою пана Навратека. Основною метою громадянської активності в Україні поки що залишається вплив на владу з метою дотримання чинного законодавства. А отже, будь-яка поступка в принципах може означати провал протесту або кампанії.
Саме це і доводить досвід «Печенігів», які протягом останніх років переросли з природоохоронної організації у громадську, головним завданням якої є координування діяльності протестних груп м. Харкова. «Минулорічний випадок із вирубкою дерев у парку ім. Горького показав, що громадськість не готова до силових дій чинної влади. Якщо кілька років тому нам вдалося відбити парк «папірцями», то за умови пожорсткішання політичного режиму громадськості, фактично, вже було нічого протиставити», – розповідає пан Вяткін.
Сьогоднішня влада діє незаконно і вкрай швидко, а це, в свою чергу, передбачає реструктурування громадської активності. Одним із головних завдань організації «Печеніги» є оперативне реагування на ту чи іншу проблему, що є можливим за умови застосування потрійного комплексу заходів: 1) консолідації небайдужих до проблеми громадських організацій; 2) делегування обов’язків між ними; 3) інформаційного координування, правової підтримки.
Просторова справедливість і критерії успішної участі
«Слід переглянути як ідеї, так і спосіб аргументації, до якого звертаються громадяни, захищаючи своє право на місто. Від локальних антизабудовних протестів слід перейти на системний рівень, пропонуючи альтернативне бачення розвитку міста та його окремих фрагментів», – Інна Совсун, політолог.
Ефективність апелювання за сучасних умов до «законності» поставила під сумнів Інна Совсун, політолог, екс-активістка громадської ініціативи «Збережи Старий Київ». На її думку, закони дозволяють розходження у трактуваннях, а на суді легко показати, що закон «начебто виконується». Хоча аргумент незаконності тієї чи іншої забудови залишається дієвим на рівні локальних конфліктів, на системному рівні варто було б звернутися до ідеї просторової справедливості. «Ідея просторової справедливості передбачає застосування справедливого розподілу благ до проблем, пов’язаних із розвитком простору. Мається на увазі дотримання принципу рівномірної участі при ухваленні рішень, а також принципу рівномірного розподілу благ на міській території», – говорить пані Совсун.
Що стосується досвіду громадської участі, або, радше громадського спротиву, то в «Збережи Старий Київ» він був багато в чому подібний до діяльності «Печенігів». ЗСК співпрацювали з окремими групами громадян на місцях, надаючи допомогу в сфері поширення інформації та юридичні консультації. Завдяки мас-медіа групи вдавалося об’єднати між собою, залучивши розрізнені ініціативи до реалізації спільної мети. В результаті сьогодні можна говорити про існування антизабудовного руху в Києві.
З іншого боку, на переконання пані Совсун, подальший розвиток механізму громадської участі з необхідністю передбачає залучення інших акторів, зокрема, профільних експертів, науковців та освітян. В першу чергу тут може йтися про архітекторів та співпрацівників вищих навчальних закладів. «Очевидно, що сьогодні нефахова громадськість є набагато слабшою за «підкутих» фахівцями владу та бізнес», – констатує Інна Совсун.
Так чи інакше, успішна стратегія громадської участі передбачає вихід на певні конструктивні пропозиції з розвитку міста. Вдалим прикладом тут може бути створення скверу на Пейзажній алеї.
Обговорення
«Існує безліч способів взаємодії мешканців міста та влади. Головною проблемою залишається ситуаційність і тимчасовість громад на противагу жорстко структурованій і стратегічно налаштованій владі», – Ігор Стєпанов, архітектор.
На думку Кирила Савіна, керівника Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні, неуникненною в проблемі public participation є дихотомія цілого і частини, тобто партикулярність інтересів тієї чи іншої громади та їхній стосунок до міста в цілому, що з необхідністю порушує питання про їхню легітимність. Що могло б сприяти тому, щоб інтереси окремих груп були враховані при ухваленні рішень на рівні всього міста?
Кшиштоф Навратек вважає, що рано чи пізно будь-який громадський рух стикається з необхідністю переходу на інший рівень політичних взаємодій. Навіть невелика частка у міській раді може забезпечити ефективніший вплив на громадську думку. На переконання Олега Вятека, цьому також могли би сприяти медіа-кампанії, спрямовані на поширення громадянської, соціально-відповідальної свідомості. Громадська участь може бути успішною в тому випадку, якщо вона із просто протесту перетворюється на джерело позитивних альтернатив. Не менш значущим питанням є формування спікерів від громадськості, які могли б озвучувати відповідні вимоги й пропонування в медіа-ефірі.
В цьому контексті цікавим може видатися пропонування із зали, до якого вдався Ігор Стєпанов. На думку архітектора, вихідний дисбаланс між громадянами і владою з точки зору ресурсів та організації, не може бути причиною для нерівного розподілу голосів: народ є легітимним від самого початку, тому представники громад мають незаперечне право на озвучення власних вимог та їхню аргументацію – таким є один із основоположних принципів демократії.
Одне з обговорюваних питань стосувалося проблеми низької громадянської активності, рівня залучення містян до політичного самоврядування. Поки що ця проблема залишається однією з найбільш болючих: криза соціальної довіри проявляється на всіх рівнях, – від нестачі позитивних проектів громадської активності (переважна більшість громадян об’єднуються «проти» чогось, а не «за» щось) до створення УСББ.
Окремо було наголошено на важливості залучення до дійсного вирішення проблем міського розвитку експертів. Ставлення фахівців до громадянської активності розрізняється в різних країнах Європи і залежить від рівня розвитку країни, особливостей її соціально-політичної історії. Зокрема, у Великій Британії експерти майже не мають стосунку до public participation, оскільки цим переважно опікується «середній клас», час від часу долаючи нерівномірності соціального розвитку шляхом добровільного перерозподілу ресурсів. У Польщі останніми роками спостерігається пожвавлення участі експертів у громадському житті, спричинене культивуванням ролі інтелігенції в суспільному розвитку. Інна Совсун вважає, що остання ідея в Україні залишається нереалізованою: громадянське самоусвідомлення на рівні вищих навчальних закладів майже відсутнє, тоді як спеціалісти на кшталт архітекторів у своїй діяльності керуються переважно приватними інтересами. Звісно, це не означає повну відсутність альтернативи. Зокрема, можна говорити про набрання впродовж останніх років суспільного впливу такою інституцією як міжнародний архітектурний фестиваль CANactions, в межах якого професіонали, зокрема молоді архітектори, мають можливість долучитися до розробки альтернативних проектів розвитку міста.
Окрема група питань стосувалася впливу на ведення забудови нового закону про містобудівну діяльність. Позитивним у ньому є вимога відповідності зонінґу і плану детального планування. Проте інші нововведення свідчать зовсім не на користь громадського самоврядування. Зокрема, на думку Олега Вяткіна, безумовно негативним є скорочення кількості громадських слухань, ліквідація експертизи, скасування плати за відшкодування зелених насаджень.
Поєднавши досвід різних громадянських ініціатив, дискусія показала, що, незважаючи на велику кількість негараздів, містянам Києва та Харкова впродовж доволі короткого часового відтинку вдалося здобути позитивний досвід участі в розвитку міста. Втім, майбутнє public participation залежатиме від того, наскільки окремі ініціативи зможуть дієво та ефективно кооперувати власні зусилля з метою заснування більш сталих інституцій задля вирішення спільних проблем та реалізації альтернативних містобудівних рішень.
Ксенія Дмитренко