Андрій Макаренко
Вже традиційно прихід до влади в Україні нових політичних сил супроводжується помпезним афішуванням певного плану дій на найближче майбутнє, під яким новообрані державні лідери найчастіше розуміють реформи. Таким чином Україна перебуває у полоні ідей постійного реформування , яке підпорядковане інтересам того чи іншого правлячого угруповання та змінюється, тільки-но до управління державою приходить інша команда. Тобто реформи в Україні завжди належали до елементів політичної гри і ще ніколи не були стратегічною інструкцією, виконання якої б не залежало від політичного характеру державного керівництва.
Після президентських виборів 2010 року та перемоги на них Віктора Януковича в політичному житті України відбулись кардинальні зміни, які полягали у повному переформатуванні усіх гілок влади: нова правляча коаліція в Парламенті, новий Уряд, новий склад Верховного суду. Як і його попередники Віктор Янукович оголосив про початок масштабних соціально-економічних реформ, програма яких була презентована Адміністрацією Президента у червні 2010 року.
Відчуваючи необхідність фахового переосмислення реформаторських ініціатив нового Президента та їх публічного обговорення, Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля провело 7 липня 2010 року публічну подіумну дискусію на тему «Наближення до ЄС через системні реформи в Україні?» за участю вітчизняних та закордонних експертів. При цьому досить показовим виявився той факт, що у обговоренні президентського проекту реформ не захотіла брати участь жодна з офіційних осіб нового державного керівництва. Тим не менше це не зашкодило присутнім прокоментувати амбіційні плани Президента Януковича.
Загальний тон дискусії задав виступ Олександра Пасхавера, президента Центру економічного розвитку, який поставив під сумнів спроможність нинішньої влади у проведенні навіть економічно правильних і корисних реформ. Влада безсумнівно відчуває потребу у проведенні реформ але не має у своєму розпорядженні відповідних фінансових коштів для їх проведення. Інша річ, що далеко не всі розуміють масштаби цих реформ.
Для того, щоб з’ясувати, чи спроможна влада у її нинішньому складі та з існуючою традицією управління модернізувати державу та суспільство, експерт радить звернутися до декількох критеріїв. По-перше, небюрократичність проведення реформ. Проведення реформ не можна доручати бюрократії, інакше вона скористається нею для вдосконалення хабарницьких схем, з якими звикла працювати. У випадку з реформами Президента Януковича спостерігається саме їх бюрократизація. Зараз фактично створено певну технічну програму, яка не відрізняється системністю і ідейністю. Проте вона розділена на частини за відомствами. Проведення реформ у окремих галузях доручено відповідним міністрам. Далі завдання будуть розподілятися адміністративними сходами вниз до начальників департаментів, які разом з сотнею інших справ матимуть займатися колосальними реформами. Такий бюрократичний спосіб не може забезпечити позитивного ефекту.
По-друге, критерій довіри. У ідеалі влада має розпочати з тих реформ, які вітаються суспільством і викликають довіру до влади. У Прибалтиці це були антикорупційні заходи у поєднанні з дерегуляцією. В Україні ж влада почала з дій, що спрямовані на отримання якомога більшої кількості грошей, які необхідні їй для здійснення своєї діяльності. Ключовим моментом при цьому стало питання, де взяти гроші, а не як скоротити витрати. Звичайно таким чином довіри власних громадян не здобути.
По-третє, ефективність реформ залежить від того, наскільки владі вдалося забезпечити зворотній зв'язок з суспільством. Його необхідно обов’язково враховувати, чого наразі не спостерігається.
І, насамкінець, до останнього критерію успішності реформ експерт відніс консолідацію суспільства. Зусиллями останніх передвиборчих кампаній українським політикам вдалося поділити українське суспільство і налаштувати один проти одного цілі регіони. В таких умовах суспільство не зможе прийняти навіть корисні і бажані реформи, більше того, воно буде вороже ставитися до них.
Врахування цих критеріїв наштовхує на думку, що влада не має потенційної можливості втілити в життя заплановані реформи.
Серед критичних проблем України, що потребують негайного вирішення, директорка Міжнародного центру перспективних досліджень Віра Нанівська назвала відносини з Росією та перебудування державного апарату.
Характер відносин з Росією має безпосередній вплив на інтенсивність співпраці України з Європою. Зниження активності українсько-європейського діалогу пов’язано перш за все з стратегічною помилкою попереднього керівництва держави, яке поступово загострювало конфронтацію з Росією. Якщо країна не буде активним гравцем, партнером, учасником спільних стосунків з Росією, вона перестане існувати для всієї євроатлантичної спільноти. Отже на даному етапі Україні необхідно перейти від стану жертви до стану активного гравця з Росією.
Для проведення масштабних соціально-економічних реформ, на переконання експертки, необхідно змінювати органи, що будуть ними займатися. Все, що за останній час намагалася реформувати українська влада, були окремі процеси. Натомість необхідно реформувати інститути, стандарти та підходи державних органів влади.
Про європейське бачення реформаційних процесів в Україні учасникам дискусії повідав Райндер Штеенболк, президент Асоціації стратегії європейської інтеграції. За його словами, Європа та Німеччина зокрема розчарована розвитком актуальних подій в Україні. Певною мірою це пов’язано з недостатньо чіткою стратегією ЄС щодо України. Відносини ЄС з Україною відбувалися за принципом: якщо ви хочете до Європи, то робіть щось, а ми подивимося. Цей вид поміркованої політики, без належної уваги та інтересу бачити Україну на своєму боці, був помилковим. Хоча Україна теж несе відповідальність за гальмування інтеграційних процесів.
Позитивним моментом для європейської східної політики, який ЄС виносить з негативного досвіду співпраці з Україною, буде те, що Європа враховує всі недоліки українського сценарію у переговорах з Молдовою та Грузією. Разом з тим Україна продовжує лишатися важливою частиною Європи і в інтересах ЄС та Німеччини зберегти тісні відносини з Україною наскільки це можливо.
Також цілком очевидно, що майбутня стратегія відносин з Україною буде невідривно пов’язана зі стратегію відносин з Росією.
Не дивлячись на те, що Україна проголосила початок реформ, в Європі не розуміють які цілі ставить перед собою країна і що саме збирається робити український уряд. Європа готова фінансово допомагати Україні на шляху реформ але їй бракує конкретики і вона не має наміру вкладати гроші у розвиток корупції в Україні.
На думку колишнього посла ФРН в Україні Дітмара Штюдеманна, для успішної реалізації реформаційного задуму новій владній команді бракує стороннього контролю. Також пан Штюдеманн застеріг не абсолютизувати значення договору про асоціативне членство, зону вільної торгівлі та спрощення візового режиму. За певних умов перспектива виконання цих домовленостей може стимулювати реформаційні процеси, але водночас вони не повинні бути кінцевою метою реформ.
Не дивлячись на різноманітні точки зору експертів та гостей щодо пріоритетів нових соціально-економічних перетворень, всі учасники дискусії визнали, що реформи в Україні таки визріли і мають відповідний суспільний запит. Наскільки спроможна нинішня влада реагувати на цей запит спробував відповісти модератор дискусії Віталій Портніков, резюмуючи виступи диспутантів. За його словами, перемога Ющенка та Януковича з мінімальним відривом у 2004 та 2010 роках продемонструвала легітимаційну хиткість обох президентів. Від так в Україні повторюється ситуація, коли будь-який переможець виборів стає рабом дріб’язкових бажань свого електорату, а ніяк не прибічником реформ держави. Янукович не є здатним провести реформи, тому що він теж хоче бути рабом власного електорату і не уявляє собі можливості зробити крок, який поставить під сумнів його власні політичні перспективи у 2014 році.